Надія поспішала. Тільки півтори години залишилося до Нового року, а вона все ще в дорозі. Уже давно б приїхала, але зупинив патрульний і довго не відпускав. Начебто нічого й не порушила, а він чіпляється. Довелося відкупитися. А що робити? Доньку в сусідки залишила і до батьків поїхала, привітати їх та подарунки відвезти. Вони в селищі живуть зовсім близько, а часу щоб навідатися до них потрібно не так і мало.
Але ж завжди їздила через село Тишківка, трохи далі виходить відстань, зате ніяких постів патрульних немає. А сьогодні дуже поспішала, хотіла швидше доїхати, ось і поїхала напряму.
Ось і потрапила в лапи слідкувачив за порядком на дорозі. Думала, що години за чотири зможе впоратися, а вже годин сім минуло, а вона ніяк не доїде. Там, напевно, сусідка Степанівна лає її, а маленька Інночка спати хоче.
Тільки-но від поста патруля від’їхала, дивиться, чоловік на майже пустельній дорозі «голосує». Ну хто його візьме, якщо машин майже немає? Але ж теж, напевно, до Нового року поспішає. Зупинилася. Чоловік попросив довезти до міста.
— Розумієте, машина заглохла, довелося залишити на посту. Бензин закінчився. Дві заправки проїхав і жодна не працює. Вони, бачте, новорічну ніч святкують і до третьої ночі закрилися. Спочатку хотів почекати в машині, а потім понадіявся, що мене підбере хто-небудь, – сказав чоловік, – не даремно сподівався. Ви для мене чарівницею виявилися. Мені ж додому швидше треба.
— Вас чекають удома? – запитала Надія.
— Ще й як чекають! Уляна моя ще й як чекає!
«Дивне ім’я» – подумала Надія, а вголос сказала:
— Красиве ім’я і рідкісне. Давно таке не зустрічала.
— Так. А красуня яка! Інших таких немає, – відповів чоловік і Надія позаздрила цій незнайомці Уляні. Так люблять її!
Залишалося 25 хвилин до Новорічної опівночі. Надія висадила пасажира, який, як виявилося, жив зовсім поруч, швидко піднялася і зателефонувала до сусідки.
— Степанівно! Вибачте, на посту патрульні затримали. Я зараз швидко вигуляю собаку і заберу Інночку.
— Та годі вже, не вибачайся, спить твоя красуня, – відповіла сусідка і Надія відчинила двері своєї квартири. Кекс вилетів кулею і побіг до виходу. Ще б пак! Терпець у собаки лопається, давно пора гуляти.
Прибігли до ставка, де зазвичай гуляли, Кекс зробив свої справи і поки Надія прибирала наслідки, він побачив іншу собаку і побіг до неї. Надія пішла за ним. Кекс уже грався з чужою собакою. Надія дивилася на красиву доглянуту собаку і не звернула увагу на її господаря. Собака підбіг до Надії і почав її обнюхувати.
— Уля! Уля! Не чіпляйся! До мене! – почула голос господаря собаки.
«Уля? Як дружину мого пасажира» – подумала і одразу впізнала в господарі собаки свого пасажира.
— Це ви? – запитала, коли чоловік до неї підійшов.
— Ну, треба ж, який сюрприз! А я так поспішав, що й не подякував вам, – сказав чоловік, – Ви ж мене буквально врятували! Навіть не мене, а мою Уляну. Вона бідненька змучилася, чекаючи на мене.
Вони познайомилися. Чоловіка Артуром звуть. Але час летить швидко, ось уже й Північ зовсім близько.
— Треба поспішати, щоб встигнути опівночі, – сказала Надія.
— Та мені й поспішати не треба. Ми з Уляною удвох Новий рік зустрічаємо, тож можемо і тут зустріти, – сказав Артур, – Та й у холодильнику, крім собачої їжі, нічого немає.
— То, може, до мене підемо? У мене не тільки собача їжа є.
З усього було видно, що така пропозиція Артуру сподобалася. Та й це було так. Він так поспішав, що ніде й не зупинявся, щоб перекусити, і зараз відчув голод.
— Ходімо! Наполегливо пропонувала Надія, – просто зараз! І Улю беріть.
Вони вбігли до квартири рівно о 12 годині ночі.
— Відкривайте швидше ігристе! – Надія показала на пляшку на столі. Вони випили за Новий рік, а потім уже вимили руки після прогулянки і почали накривати стіл.
— Артуре, ви діставайте все з холодильника, а я збігаю і заберу доньку від сусідки, – Надія пішла до сусідки Степанівни і повернулася з Інночкою на руках. Дівчинка спала і Надія поклала її в ліжечко і повернулася до гостя.
— Ви заміжня? А чоловік де?
— Немає в мене чоловіка, і не було ніколи. А Інночка… Так вийшло, відповіла Надія, і від цієї відповіді настрій гостя помітно покращився. Надія йому сподобалася і він дуже шкодував, що не взяв у неї телефон. Тому, побачивши її з собакою, дуже зрадів.
— А в мене все навпаки. Я був одружений, але дітей немає. Моя дружина говорила, що нема чого злидні плодити, хотіла, щоб я поміняв роботу на більш грошову, а я не хотів. Це ж моя спеціальність…
— А ким ви працюєте?
— Я шкільний учитель, фізику викладаю. І головне, я люблю свою справу і нікуди йти не збираюся, – відповів Артур, – звісно, шкода, що держава не дуже оцінює нашу роботу, але що поробиш? Доводиться миритися.
Артур попросив Надію розповісти про себе.
— Та мені й розповідати нічого. Встигла переступити через 40 років. Донька зʼявилася в 36. Тоді зрозуміла, що заміжжя мені не світить, не бачать чоловіки в мені жінку, ну, а я порахувала, нехай я не буду дружиною, але матір’ю стану. І стала. Але батько моєї дівчинки зовсім не знає, що в нього донька є. Йому це й знати не треба, нехай живе спокійно.
— Дивно те, що ви сказали. Я не можу повірити в те, що чоловіки у вас не бачать жінку. Я побачив це ще тільки-но сів до вас у машину. Ви надзвичайно чарівна. Я радий, що зустрів вас.
Тихенько, щоб не розбудити Інночку, увімкнули музику, почали танцювати біля красуні ялинки. Але донька все одно з якоїсь причини прокинулася. Вона вийшла зі своєї кімнати і попрямувала до танцюючих.
— Ти – тато? Я так і знала, що Дідусь Мороз тебе принесе до мене! Я ж йому листа написала!
— А ти вже вмієш писати? – запитав Артур, просто тому що не знав, як відповісти дівчинці.
— Вмію, мене мама навчила. А ти справді мій тато? – дівчинка дивилася на Артура і в її очах відбивалося багато почуттів. Це і здивування, і радість, і нетерпіння в очікуванні відповіді, і тривога, що почує не ту відповідь, яку хотіла.
Він уже готовий був відповісти «Так», але не знав, як до цього поставиться Надія. А Надія обійняла доньку і почала говорити:
— Інночко, ти помиляєшся. Це…
Артур бачив, як згасли очі маленької дівчинки, як вони наповнилися сльозами, і не міг не сказати:
— Мама, пожартувала. Я твій тато! – як же радісно й довірливо Інна кинулася на шию Артуру.
— А Олька казала, що ніякого тата в мене немає! Ось їй! Я покажу їй тебе! Ти прийдеш за мною в дитячий садок?
— Звичайно, прийду! – відповів Артур, а Надія стояла і не знала, як їй вчинити. Була ніч і Інночка захотіла спати.
— А ти нікуди не підеш, тату? – запитала вона Артура.
— Ні, я не піду. Вранці, якщо захочеш, підемо разом гуляти з собаками. Хочеш?
— Хочу, хочу! Мені завтра в садок не йти.
Інна заснула, а Надія кинулася з докорами до Артура.
— Як ти смів так говорити? Ти підеш, а що я їй буду говорити? Ти про це подумав?
— А я нікуди й не піду. А якщо й піду, то тільки з вами.
Надія звинуватила Артура в скоєнні необдуманих вчинків, вона здавалося щиро обурювалася з цього приводу, але насправді, вона була задоволена, що складається саме так.
Рано вранці не стали будити Інночку, а пішли вигулювати собак без неї. Кекс і Уля теж подружилися.
Повернулися, Інночка все ще спала.
Артур поїхав за своєю машиною, а Надія та донька чекали його повернення і хвилювалися. Чи повернеться? Чи не заблукає? А коли він зателефонував і сказав, що приїде за два дні, Надія подумала: «Ну, ось і все… Новорічна казка закінчилася»…
Але вона помилялася. Артур повернувся, щоб залишитися назавжди.
А якби Надія поїхала через Тишківку? Не було б у неї чоловіка, не було б у Інночки й тата.
Випадковостей не буває.
