Олена терпіти не могла сюди їздити.
Була тут від сили разів зо п’ять. Перший раз — на знайомстві з батьками чоловіка, другий — на ювілеї свекрухи. А третій і четвертий рази припали на сумні події: спочатку пішла з життя старенька Андрієва бабуся, а згодом і свекра, міцного ще чоловіка, скосив серцевий напад.
І ось ще раз Андрій ублагав її поїхати — коли одружувався його племінник, Сергійко. Олена підтримувала дуже теплі стосунки з Андрієвою сестрою, Наталею. Завжди раділа зовиці та її родині.
— Ой, Оленко, та ти не зважай на матір, — часто казала їй Наталя. — Для неї ж у цьому житті світ зійшовся клином тільки на Андрійкові. Ні мене, ні батька нашого вона ніколи так сліпо не любила, як його. Він старший за мене на цілих п’ять років, а таке враження, ніби це я зʼявилася на світ відразу дорослою, а Андрійко для матері досі нерозумне дитя в пелюшках.
Жінка чудово пам’ятає, як відразу після весілля вони приїхали на ювілей до свекрухи.
Молода тоді Олена, яка звикла, що завжди всім подобається — дівчина вона була легкої вдачі, весела й компанійська, — щиро вірила, що швидко розтопить серце свекрухи і стане їй за рідну донечку.
Та ба, не так сталося, як гадалося.
— Я їм он там постелила, у кімнаті, — сухо кидає свекруха Андрію, навіть не дивлячись у бік Олени.
— Кому це «їм», мамо? — щиро дивується Андрій.
— Їй, — недбало киває головою в бік невістки Катерина Михайлівна.
Олена так і сідає, відкривши рота від здивування.
— Та-а-ак… Тобто ти Оленці там постелила, я правильно зрозумів? А де ж, по-твоєму, маю спати я?
— Та тут же, Андрюшо, з нами в кімнаті…
Звісно, тієї ночі Андрій пішов спати до законної дружини. Хоч як мати не благала його «схаменутися» і лягти під одним дахом із нею та батьком.
— Та відчепися ти вже від нього, сатано! — не витримав тоді свекор, доведений до білого жару впертістю дружини. — Ти що, на старості літ зовсім з глузду з’їхала? Відчепися, кому кажу!
Але Олена добре чула крізь стіну, як свекруха гірко плакала і бідкалася: мовляв, чи ж бачене це діло — рідне дитя до матері не пускати!
— Спи, кажу тобі! Зовсім розум втратила. Замовкни і спи! Мужику двадцять п’ять років, а вона… — сердився свекор.
Наступного ранку Олена встала вдосвіта. Думає: «Ану здивую всіх, приготую гарний сніданок». Заходить на кухню, а там уже свекруха щось калатає у великій мисці.
— Доброго ранку, мамо! А ви вже встали? Я хотіла сніданок на всіх наготувати… Ви йдіть, відпочиньте трохи.
— Бач, які безсовісні пішли, — наче в порожнечу, ні до кого конкретно не звертаючись, бубонить Катерина Михайлівна. — Як тільки язик повертається чужу жінку матір’ю називати… А самі сплять до білого дня.
А на годиннику, між іншим, була лише п’ята ранку!
— Давайте я хоч допоможу вам щось зробити.
— Отакої, вже з власної хати виганяють! Поприїжджали, не знати хто такі, і вже свої порядки тут встановлюють!
Свекруха вперто не помічала Олену. Вона навіть не називала її на ім’я. Коли Андрій уперше її представляв, Катерина Михайлівна, склавши губи курячою гузкою, перебільшено перекручувала кожну літеру, вдаючи, що ніяк не може вимовити «таке складне» ім’я. І зараз просто продовжувала ігнорувати.
Тому й поїхала тоді Олена на похорон свекра, переступивши через власні образи, виключно з поваги до нього — бо чоловік був хороший і справедливий…
Того пам’ятного ранку, про який згадала Олена, свекруха так і не дала їй нічого приготувати. Сама насмажила пухких пиріжечків, дбайливо накрила їх полотняною ганчіркою і сховала в шафку.
Коли ж прокинувся свекор і потягнувся рукою за пиріжками, Катерина Михайлівна налетіла на нього шулікою:
— Не чіпай! То я для дитини напекла!
— Ти диви! А що, в твого дитяти душа є, а в нас із невісткою — балалайка замість шлунка?
— Відійди, кажу, і не нажерайся! — кинула вона чоловікові черствий пиріг на стіл і демонстративно відвернулася до вікна.
Дочекавшись, поки прокинеться її обожнюване «дитя», Катерина Михайлівна сіла напроти, підперла щоку рукою і замилувано дивилася, як Андрій снідає.
— Оленко, а правда ж у мами дуже смачні пиріжки? — поївши, ситий і задоволений Андрій підійшов до дружини.
— Уявлення не маю.
— Тобто як це? Ти що, не куштувала того, що моя мама напекла? — здивовано спалахнув чоловік.
— Не куштувала. І тато твій не куштував. Вона нам просто не дала! Вона мене всією душею ненавидить, і через мене навіть батько твій сьогодні без гарячого сніданку лишився…
— Чекай, чекай… Ти, мабуть, щось не так зрозуміла… — невпевнено пробурмотів Андрій.
— Серйозно?! Не так зрозуміла?!
— А ти куди це зібралася, Оленко?
— Додому! Якраз на автобус встигаю. Твоя мама мені дуже прозоро натякнула, що ноги моєї тут більше не буде. Ніколи, чуєш! І не переживай, нас розведуть швидко…
— Ти що, з глузду з’їхала? Через якісь там пиріжки сім’ю руйнувати?!
— Пішов геть! — процідила крізь зуби Олена і вискочила за двері.
Андрій кинувся за нею.
— Андрюшо, синочку, та хай собі йде! Якраз на автобус встигне! — гукнула йому вслід мати.
— Мамо, ти що, знущаєшся?! Це моя дружина, чуєш?! Моя дружина! Що ти коїш?!
— От бачиш… Через якусь дівку на рідну матір кричиш… Не потрібна тобі мати…
Андрій, швидко попрощавшись із батьком, побіг наздоганяти Олену. І цим вчинком остаточно й назавжди відвернув серце Катерини Михайлівни від невістки.
Так вони й жили всі ці тридцять років. Олена ніколи не питала про свекруху. А та цілий місяць повноцінно «володіла» своїм сином, коли він приїжджав до неї у відпустку.
— Я мамі телефон стаціонарний провів, — казав чоловік, повернувшись.
— Добре.
Або розповість, що мати в лікарні лежала, що дах їй перекрив, що новий паркан поставив… Оце й усі розмови. Жодних запитань про здоров’я, нічого. Свекруха своїх онуків теж знати не хотіла — так і називала їх безіменно: «дівчисько» і «хлопчисько». Ну, і діти бабусю особливо не шанували, бо ж відчували ставлення.
— Як же так можна? — дивувалися сусідки в селі. — Це ж твоя кров, діти твого ж улюбленого Андрійка!
Але стара тільки міцно стискала губи і відверталася.
Вона завжди чекала тільки на нього. Важко, зі сльозами зітхала, коли він їхав. Андрій писав матері листи. Катерина Михайлівна була неписьменною, тому ходила до сусідів і просила їхню дівчинку-школярку почитати, що ж там синочок пише. Андрій писав про їхнє життя, про Олену, про успіхи дітей…
— А про себе ж… про себе зовсім мало пише… майже нічого, — розчаровано шепотіла стара.
І знову починала чекати… Наступного приїзду свого єдиного сина.
Свекор, поки живий був, постійно до них у місто навідувався, онуків дуже любив, і вони його обожнювали. А от вона не могла. Не могла прийняти чужу дитину, чужу жінку. Тільки свого Андрійка сліпо обожнювала.
І ось настав її час…
Приїхав син.
— Синочку… поклич Олену, прошу тебе… — несподівано чистим і ясним голосом сказала Катерина Михайлівна, і вперше за стільки років правильно вимовила її ім’я.
— Навіщо, мамо?
— Не сперечайся… Поклич, дуже прошу. І онуків теж…
— Мамо, та ти ось одужаєш, і ми всі разом поїдемо…
— Ні, синку. Я вже стара… Ти ж і сам розумієш — не одужаю.
Ох і не хотіла ж Олена туди їхати! Вона саме збиралася в санаторій. Але подивилася в повні благання очі чоловіка… і довелося здати путівку. Та й Наталя, зовиця, телефонувала, просила.
Лише заради чоловіка та Наталі вона й поїхала до тієї старої. Думала: «Зайду, вислухаю, яку вона там чергову маячню нестиме, розвернуся і піду».
Катерина Михайлівна лежала на лікарняному ліжку. Така маленька, висохла, що її майже не було видно на пласкій лікарняній подушці. У старенькій дитячій нічній сорочці.
Поверх ковдри безсило лежали сухі, обтягнуті пергаментною шкірою руки — самі кістки. Колись яскраві очі тепер були каламутними і згаслими. Шкіра — коричнева, зморшкувата, наче висушений на сонці чорнослив. Рот запав.
Олена гидливо зморщилася, переступаючи поріг палати.
— Здрастуй, Олено, — просипіла стара. — Здрастуй, дочко… Присядь. Я тобі подякувати хочу… за Андрійка. Почекай, не кривися, не крутися, посидь хвилину… Я ж іду вже. А тобі… тобі накажу: ти його бережи, Андрійка нашого… збережи…
Олена подумки гмикнула: «Хто б сумнівався! Навіть за крок до вічності тільки про свого Андрійка і думає».
— Не син він мені… І Петру моєму не син. Ніхто він нам по крові, — раптом тихо, але чітко вимовила Катерина Михайлівна.
Олена завмерла.
— Ми з Петром довго жили, а діток Бог не давав. Видно, застудилася я замолоду. Іду я якось лісом, за ягодами на болота попленталася… Іду, дивлюся — а там вона лежить. Жінка молода… вже й мухи обсіли. А поруч… дивлюся, щось ворушиться. Дитя! Живе! Я його схопила — і чимдуж додому.
Ми тоді на хуторі жили. Води зі свекрухою нагріли, всю ніч того хлопчика виходжували, відігрівали. І ніби ожив…
Мабуть, та жінка тікала від когось… забрела на ті болота, сердешна, і сили покинули. Часи були лихі.
А як він вижив? Як?! Це ж хтось його зберіг… для мене зберіг!
Стара важко перевела подих і продовжила:
— Через три дні я вирішила ту матір його поховати. Як вона туди забрела? Хтозна… Я хоч і мала на зріст була, та худа, але якось її дотягла. Поховали ми її зі свекрухою, хрест збили, Тетяною нарекли…
Андрійко все життя зі мною на ту могилку ходив, квіточки носив… Він же думає, що то його рідна тітка похована, сестра моя. А хто ж вона мені, як не сестра, якщо вона мені таке дитя подарувала? Не кидайте ту могилку, чуєш?
Доглядайте, прошу… за Тетяниною…
— Добре… — ледь чутно прошепотіла Олена. Вона спочатку подумала, що свекруха марить, але в її словах була така страшна правда, що жінка одразу повірила кожному слову.
— А потім мій Петро з армії додому повернувся. Заходить, а по хаті чуже дитя бігає! Свекруха мені наказувала: мовчи, мовляв, скажи, що твоє, і квит. А я не змогла збрехати, все як на духу розповіла.
Кажу йому: «Петю, як хочеш — виганяй мене, ми з синочком підемо у світ за очі». А він як закричить на мене! Як ногами затупотить! «Що ти, дурепо, мелеш?! Мого сина забрати й кудись повезти хотіла?!».
Отак і залишилися. Документи йому виробили. Петра якраз директором конезаводу призначили, ми в радгосп перебралися. Андрійко від мене малим ні на крок не відходив… Ніби відчував щось. Ні до кого на руки не йшов, тільки за мою спідницю тримався. Такий ласкавий був, дитя моє… А потім Господь і Наталочку нам послав.
По зморшкуватій щоці старої скотилася сльоза.
— Я знаю… вона думає, що я її не любила. Або любила не так сильно, як Андрія. Дурниці! Я ж за неї життя віддам! Але ж її й так усі любили… Ми їх ніколи не ділили. Але ж Андрійко… розумієш, він ніби тільки мій був.
Вистражданий. Прости мене, Олено… Ох і дурна ж я була… Тільки зараз, на порозі смерті, починаю розуміти. Що ж тепер зробиш, нічого не повернеш. Могла б радіти, що в сина така жінка гарна, що люблять його…
А я, бач, боялася. Боялася, що ти його скривдиш… Прости. Як прожила це життя — так уже і є… А казати Андрійкові правду чи ні — то вже ваша воля. Одне тільки прошу: не ображай його. Бережи… як я його все життя берегла.
Недаремно ж він прийшов у цей світ… і в моє життя.
Олена сиділа вражена. Як ця неписьменна, проста сільська жінка могла так глибоко і мудро міркувати?
— Прости мене, дівчинко. Я й сама не знаю, що то за страшна сила любові в мене до того покинутого на болоті дитяти була…
— Прощаю я вас… Прощаю, — щиро відповіла Олена, і сльози прорвали греблю образ, покотившись по щоках. «Може, треба було мені тоді не гордувати, а настояти на своєму? Розтопити цей лід? А що вже тепер говорити…».
Тієї ж ночі Катерини Михайлівни не стало.
Таємницю народження свого чоловіка Олена зберегла. Розповіла її лише своїй онуці, і то тоді, коли сама вже досягла віку покійної свекрухи.
До тої Тетяниної могилки на хуторі Олена продовжувала їздити щороку, і Андрія возила. Так і не зізналася йому, що там лежить його рідна мати. Вона вважала, що це не її таємниця, тому й не мала права її розкривати.
Іноді, приїжджаючи з чоловіком на сільське кладовище до свекрухи — прибрати, підфарбувати огорожу, Олена тихо, щоб Андрій не чув, шепотіла над хрестом: «Бережу я твого синочка, Катерино Михайлівно… Бережу. І таємницю твою зберегла…».
— За життя ви з нею не дуже мирилися, — тепло усміхаючись, якось сказав їй Андрій, обіймаючи за плечі. — А зараз дивись — Оленка он як могилку доглядає… Ще й шепоче їй щось…
— Та то таке, Андрію… Просто вона тебе дуже-дуже сильно любила. Є таке в матерів — серце ніяк не може відпустити свою дитину. Все їй здавалося, що тебе хтось образить. Сліпа вона, ця материнська любов, Андрійку…
Буває, дивишся на когось — тьху, погана людина, злодій якийсь, а мати все одно його любить! І ще дужче любить… Бо мати, Андрію, любить не головою, а серцем.
— Дякую тобі, рідна моя. Яка ж ти в мене… мудра. Я ж знаю, мати тебе ображала… А ти он яка… все пробачила.
— Та годі тобі, Андрію, всяке в житті буває… Ще ж невідомо, якою я сама свекрухою стану!
Але Олена стала дуже хорошою свекрухою. Онуків від сина чи доньки ніколи не ділила, всім дарувала однакову любов. А свою невістку ніколи не засуджувала і не критикувала, щоб Андрію не було боляче за свою родину.
Лише інколи, згадуючи минуле, вона могла тихо зітхнути і сказати:
— Сувора була жінка, Катерина Михайлівна… Мама нашого Андрійка…
А потім підніме очі до неба і ледь чутно додасть:
— Бережу… Як і обіцяла.
