Запекла курку, зробила салатів, нарізочку. Зустріла гостей… І з першої ж хвилини зрозуміла: цей Євген — абсолютно не герой її роману. Навіть близько не стояв. — Напищений, грубий, знаєш, із тих «пупів землі», які вважають, що всі жінки загляглядають їм до рота, і навіть цього не приховують, — ділиться Віра обуренням. — До того ж… ну як тобі сказати… Людина в гості йде, до жінки, а від нього тхне якимось застарілим потом, сорочка несвіжа, комірець засалений. Ну куди це годиться

— На моєму дні народження Алли не буде, — тихо, але твердо каже Віра, дивлячись у вікно. — Алли тепер у моєму житті взагалі не буде. Отак, Олю. Наче й не було тридцяти років поруч.

Старша сестра, яка саме наливала запашну каву з корицею, аж рушник із рук випустила. Округлила очі, притиснула долоню до грудей:

— Та господь із тобою, Вірочко! Що ти таке верзеш? Ви ж із шостого класу як ниточка з голочкою! Разом у ляльки бавилися, разом на дискотеки бігали, в інститут — за руку, на роботу — і туди разом влаштувалися… Що могло статися, аби отак усе перекреслити?

— До речі, про роботу, — зітхнула Віра, гріючи долоні об теплу порцеляну.

— Я, звісно, гарячкувати й тікати прямо завтра світ за очі не буду. Мені дитину годувати треба, самій, без нікого.

Але якщо десь почуєш, що звільнилося гарне місце, яке б мені підійшло, — маякни, будь ласочка. Хочу мати надійний запасний аеродром. Алла тепер увімкнула таку пиху й нахабство, що дихати важко.

А головне — це ж її тітка нас туди прилаштувала, не моя. Думаю, на роботі в мене скоро почнуться такі «веселощі», що мало не здасться.

— Та що ж між вами відбулося? Не лякай мене! — Оля аж присіла на стілець навпроти, забувши про свою каву.

А сталася, дівчата, історія стара як світ.

Така, що частенько розігрується між подругами, де одна щиро душу відкриває, а інша — лише вдає святу прихильність. Таке лицемірство може тривати роками, аж поки не настане якась кризова мить.

Для Віри та Алли ця «година ікс» пробила після добрих двадцяти років, як вони вважали, міцної жіночої дружби.

Вірі зараз тридцять чотири. З Аллою вони злилися в один екіпаж ще з дитинства, коли навчалися в паралельних класах. На якомусь шкільному святі стояли разом за лаштунками, сміялися з дурниць, а потім виявилося, що й живуть через два під’їзди.

Почали разом ходити до школи й назад, секретами ділитися про перші дівочі таємниці, а в старших класах узагалі опинилися за однією партою в економічному профілі.

Тоді дівчат водою не розлити було. Сім’ями товаришували, свята разом святкували. Правда, старша сестра Оля від Аллочки ніколи не була в захваті.

Казала ще тоді: «Ой, Вірко, хитра вона, як лисиця. Користується твоєю добротою і безвідмовністю, от побачиш!» Але хіба ж підліткам щось доведеш?

Тим паче, що за всі роки жодного великого скандалу між ними не спалахувало.

— Ми навіть в одного хлопця ніколи не закохувалися, — згадує Віра з легкою іронією. — Пліток за спиною не носили, всі інститутські роки на лекціях плече до плеча просиділи.

Після випуску Аллі всміхнулася доля: її впливова тітка, яка крутилася у верхах однієї міської установи, прилаштувала племінницю на непогане місце.

Алла швидко пішла вгору, почала будувати кар’єру.

Віра ж влаштувалася сама, скромніше.

Дівчата відгуляли на весіллях одна в одної, познайомили своїх чоловіків. Правда, чоловіки спільної мови не знайшли — один роботяга, інший з претензією, тож подруги далі зустрічалися суто своєю дівочою компанією.

Згодом в Алли зʼявилася на світ донечка, якій зараз уже сім, а у Віри — син, йому п’ять. Тільки от чотири роки тому Вірине сімейне гніздечко розлетілося в друзки — розлучилися.

Тут, звісно, Аллі поталанило більше, її шлюб тримався. У Віри ж усе вийшло банально до болю: благовірний пішов «наліво», та ще й так некрасиво, що прощати не було сенсу.

Благо, квартира у Віри була своя, спадкова, від бабусі (Олі така ж дісталася, трохи раніше).

Залишитися одній із немовлям на руках — ворогу не побажаєш. Але Вірі пощастило з ріднею.

Батьки підкидали копійчину, Оля віддавала речі від свого старшого сина, сама Віра ночами підробляла за комп’ютером.

— Ну, і колишня свекруха, треба віддати їй належне, про внука не забувала, — додає Віра. — То посидіти прибіжить, то комбінезончик на зиму купить, то фруктів принесе. Тут гріх скаржитися.

Коли декрет закінчився, Віра повернулася на стару роботу. Стало трохи вільніше з грошима, а за пів року Алла по-дружньому поманила її до себе в установу. Мовляв, звільнилося місце, а тітка все влаштує.

Посада була звичайною, рядовою, але Віра погодилася не роздумуючи: і до дому ближче, і платили на пару тисяч більше, та й думалося, що під крилом у подруги начальство крізь пальці дивитиметься на нескінченні лікарняні з малою дитиною.

Майже півтора року все йшло як по маслу.

Алла допомагала, ввела в курс справ, з усіма перезнайомила. Віра швидко втягнулася, та й синочок підріс, адаптувався до садочка й перестав так часто хворіти.

І от місяць тому Аллі прийшла в голову «геніальна» думка — влаштувати особисте життя подруги. Вирішила познайомити її зі своїм двоюрідним братом (не від тієї тітки, що на роботі, а по іншій лінії).

Мовляв, чоловік розлучений, щойно переїхав до нашого міста, знімає житло, крутиться як може. Ну й що, що платить аліменти? Ти ж теж отримуєш!

— Життя після розлучення не закінчується, навіть якщо є дитинка, — повчала Алла, посьорбуючи каву. — Не треба на собі хрест ставити! Чоловік у хаті потрібен: і для малого приклад, і для тебе опора, і цвяха буде кому забити. Коротше, давай я вас зведу. Прийдемо в гості, посидимо по-простому.

І тицьнула в екран телефона — показала фото. На знімку на Віру дивився звичайнісінький чолов’яга: кругленький, лисуватий, старший на чотири роки, у розтягнутому светрі.

Зовсім не її формат, серце навіть не тьохнуло. Але Віра подумала: «Ех, з лиця води не пити. Може, людина душевна?» І дала добро на знайомство.

Своїм домашнім нічого казати не стала, сина на вечір відвезла до мами.

Сама причепурилася, накрила стіл — запекла курку, зробила салатів, нарізочку.

Зустріла гостей… І з першої ж хвилини зрозуміла: цей Євген — абсолютно не герой її роману. Навіть близько не стояв.

— Напищений, грубий, знаєш, із тих «пупів землі», які вважають, що всі жінки загляглядають їм до рота, і навіть цього не приховують, — ділиться Віра обуренням.

— До того ж… ну як тобі сказати… Людина в гості йде, до жінки, а від нього тхне якимось застарілим потом, сорочка несвіжа, комірець засалений. Ну куди це годиться?

Коротше, вечеря пройшла натягнуто. Алла весь час хитро підмигувала, мовляв, ну як тобі кавалер? Нарешті гості пішли.

За годину Алла вже наярює на телефон:

— Ну, розказуй! Правда ж, золото, а не мужик? Мені здається, ви ідеальна пара! Ти йому, до речі, дуже сподобалася. Сказав: «Нормальна баба, все при ній». Для Женьки це найвища похвала, він у нас хлопець простий, зате надійний, Віро…

— Аллочко, пробач, але це взагалі не моє. Ну от зовсім. І зовні, і за розмовами — ми абсолютно різні люди. Не ображайся, але в таких справах… ну не тьохнуло в мене нічого всередині. Євген, може, й хороша людина, але в нас нічого не вийде.

— Ну, все з тобою ясно, — сухо процедила Алла і кинула слухавку.

Віра думала, що на цьому історія й закінчилася. Ага, якби ж то!

Наступного ранку на роботі, прямо в жіночій вбиральні, де на каву-перерву зібралося чимало колег, Алла влаштувала Вірі справжню виставу з елементами драми.

— О, дивіться, принцеса наша на роботу завітала! — отруйно кинула Алла, щойно Віра переступила поріг. — Як вам живеться серед нас, простих смертних, ваше височество? Чи не тисне корона?

— Алло, ти про що взагалі? Що за жарти? — Віра аж спанікувала від такого прийому.

— А про те! — злісно, з перекошеним обличчям випалила колишня подруга.

— Ні шкіри, ні пики, ні фігури, залишилася сама з дитиною, а бач ти — нормального, роботящого чоловіка образила! Бачите, не підходить він для її «блакитної крові»! Ну-ну, жди принца на білому коні.

З твоїми-то принадами тільки в черзі за принцами й стояти. Власного чоловіка втримати не змогла, а тепер ще й носом крутить!

І, гордо крутнувши хвостом, випливла з кімнати.

Віра так і залишилася стояти як окропом обварена. Половина відділу чула цю брудну тираду — це раз. Алла ніколи в житті не дозволяла собі такої базарної вульгарності — це два.

І головне — Віра ж ні словом, ні натяком не образила того бідолашного Женьку, просто чесно сказала подрузі наодинці — це три.

— Отак і вір людям, — гірко підсумовує Віра, допиваючи захололу каву.

— Найприкріше, що дружби ніби й не було ніколи. Тепер я сама думаю: а чи була вона взагалі, та дружба? Чи мене просто тримали поруч як зручний фон? Ну нічого. Роботу я вже шукаю тихенько.

Бо працювати в одному колективі, де у колишньої подружки скрізь блат і «волохата лапа» — собі дорожче.

Та й пліток цих не хочу. На мене й так тепер усі косо дивляться. Таке враження, що навіть охоронець на вахті вже в курсі, яка я «невдаха з амбіціями королеви».

***

Цю повну життєвого суму історію надіслала до нашої редакції читачка, а ми дбайливо впорядкували її для вас. Жіноча дружба — річ тонка і, як виявляється, часом дуже крихка, особливо коли одна з подруг вирішує, що має право повністю розпоряджатися чужою долею.

А як думаєте ви, дорогі читачі: чи можна взагалі пробачити таку публічну зраду від людини, яку вважав своєю другою половинкою у житті, чи краще спалити всі мости раз і назавжди?