— Колю, я ось тут тобі рибки копченої приніс. Сам коптив, на вишневих гілочках, покуштуй! Микола аж засяяв: — О, оце діло! Рибу я поважаю. А ходімо на кухню, чайку поп’ємо? — Ходімо. Чоловіки посиділи за столом, помовчали. Нарешті Микола не витримав і подивився на молодшого товариша: — Ну, як там сімейне життя? Гостя ваша поїхала? — Поїхала

— От же ж біда на мою голову, — спересердя сплюнув Василь. — Взяв її, називається, заміж, а вона ні зварити до пуття, ні випрати нормально не може.

Василь сидів на старій колоді біля сусідського двору і з тугою поглядав на свою хату. Там ще солодко спала його молода дружина.

Сусід Микола, крутячи щось гайковим ключем у своєму старенькому мотоциклі, тільки хитро примружився:

— Та чого ти, Васю, заводишся? Тільки ж весілля відгуляли! Дай ти своїй жіночці трохи оклигати після такого свята.

— Якого ще свята?! Я про те весілля навіть згадувати не хочу! Вона ж мені всі нерви витріпала в той день!

— Витріпала? Це як? — із цікавістю перепитав Микола, відкладаючи ключа.

Василь знову сплюнув лушпиння від насіння і похмуро зсунув брови:

— А ось так! Почала з мене знущатися, ще тільки я з викупом до неї на подвір’я зайшов. Пів дня там товкся: дурнуваті загадки її подружок розгадував, ще й гопака навприсядки танцювати змусили! Аж штани нові від натуги по швах тріснули!

Добре хоч її батько свої запасні позичив, так і женився в чужому. Поки до її кімнати дійшов — сто кіл пекла пройшов! А заходжу — її нема! У вікно вистрибнула і втекла! Усім селом ще пів дня по городах шукали.

Знайшли — а вона регоче: «Я, — каже, — передумала!». А коли я зопалу той весільний букет розтоптав, то розревілася: «Що ти, — каже, — жартів не розумієш?».

Далі ще веселіше.

На церемонії корчила із себе таку цацу, ніби я її силоміць під вінець тягну. А на бенкеті взагалі до себе торкнутися не давала, боялася, що сукню їй забрудню.

«Фе, — каже, — Васю, фе, ти рибу смажену їв, у тебе пальці масні! А в мене сукня шалених грошей коштує, вона тобі не серветка!». Отак-то, Колю. Тому про те весілля навіть не заїкайся.

Микола почухав потилицю під кепкою:

— Ну, раз так, Васю, тоді мовчу. У мене он, сам знаєш, Катерина тиха, спокійна, таких коників зроду не викидала.

— Отож-бо й воно! У всіх жінки як жінки, нормальні господині, а мені дісталася — з прибабахом. Так і зараз: я зранку встаю, по господарству пораюся, курям їсти даю, а вона дрихне! Хоч би чайника поставила!

— А що, й працювати не хоче? — щиро здивувався Микола.

— Та де там! Каже: «Хочу після навчання трохи відпочити». Добре, що її мати з бабою нишком їй гроші на всякі шпильки-помади підкидають. А то б із мене витрясала.

Микола задумливо крекнув, підійшов ближче і пильно подивився на друга:

— Тоді діло кепське, Васю. В халепу ти встряв. Ледачу ти собі жінку знайшов. Жени її в шию, поки дітей не нажили. Бо намучишся з нею, як собака…

— Та звідки ж я знав, що Чепурки свою дівку такою білоручкою виростили?! Вони ж на кожному кроці кричали, що їхня Любка — то чисте золото! Виходить, обдурили. А тепер ходять і тішаться. Ще б пак: скинули такий баласт зі своєї шиї та на мене, дурня…

А в селі добре: тихо шумить річечка, коники в траві сюрчать, десь удалині ліниво мукають корови, іноді собака гавкне чи півень подасть голос. Проторохтить по курній дорозі старий тракторець, брязне відро біля криниці…

— Колю! — відчинивши вікно, гукнула з хати Катерина. — Обід готовий, іди за стіл!

— Та зараз іду, — ліниво відгукнувся Микола. Він нахилився над мотоциклом і прислухався, повернувши голову до сусіднього двору.

Там діялися цікаві речі. З відчинених вікон молодят Микола прекрасно чув кожне слово.

— Ой, Васенько, ти картопельку дочисть, а я поки цибульку дістану, — лунав лагідний, мов у киці, голосочок Люби.

— Це з якого такого дива я маю картоплю чистити? Це ж суто жіноче діло! — обурювався Василь. — Я й так он тобі курку порізав!

«Хе-хе, — подумки всміхнувся Микола. — Вони там тільки обід варганять, а в мене вдома вже все на столі парує!»

— Та я ж зайнята, — не вгавав медовий голосочок. — Я он бігуді розкручую.

— Ой, дограєшся ти в мене, Любко!

— Та я ж для тебе стараюся, милий! Хочу гарною бути, а не мишею сірою. Я коли отак кучері вкладаю, то стаю схожа на Софі Лорен! Правда-правда, мені дівчата казали. Що, не знаєш таку? Нічого, я покажу, Васю. У мене он і касети є з нею, і журнали…

Микола похитав головою і пильніше придивився у вікна сусідської хати. «Цікаво, що він їй на це скаже?» А потім, покинувши мотоцикл, пригнувся і тихенько підійшов до чужого паркану, щоб зазирнути у вікно.

А там… молода дружина Васьки кружляла посеред кімнати в одній лише легкій нічній сорочечці, а її розкішне волосся було зібране на маківці у високу зачіску. Микола насупився і почав шукати очима Василя. А он і він — стоїть біля столу, схиливши голову над мискою з картоплею…

Микола без апетиту посьорбав борщ, подивився на круглу, ситу фізіономію своєї дружини і важко зітхнув:

— Ти уявляєш, Катю, як нашого Ваську обвели навколо пальця?

— А що таке? — здивувалася дружина.

— Та він же оженився на тій Любці, що з Києва недавно повернулася.

— А, пам’ятаю, — підхопила Катерина. — Вона ж ніби на виховательку поїхала вчитися. Тільки так диплом і не отримала.

— От-от! І я її пам’ятаю, ще соплячкою бігала. А якщо розібратися — дурнувата вона дівка. В голові самі гульки та шмаття! Та й Васька дурень — оженився тихцем. Хоч би порадився! У тебе он сестра, Манька, досі в дівках засиділася. Краще б уже її взяв!

Катерина відвернула своє кругле, як млинець, обличчя. Про молодшу сестру Маню їй говорити зовсім не хотілося. Маня була дівчиною огрядною, неповороткою, такою ж, як і сама Катя тепер.

Тільки Катерина в дівуванні була стрункою, як берізка, і встигла вискочити заміж за Колю ще до того, як розповніла.

А от Мані не пощастило — із самого дитинства боролася із зайвою вагою. З роками Катерина набрала своє, і тепер сестри стали схожі, як дві краплі води: обидві низенькі та кругленькі, мов колобочки.

…А в сусідській хаті тим часом на повну гупала музика і лунав дзвінкий жіночий сміх. Микола аж брови звів від подиву і знову підійшов до вікна. Постояв, послухав, докірливо похитав головою.

— Василю! — гукнув він через тин, розшукавши сусіда на городі. Той якраз порався в теплиці, підв’язуючи помідори.

— Чого тобі, Миколо?

— Це що за неподобство у вас у хаті робиться? Що за дискотека посеред білого дня на все село?!

— Та це, Колю, до Любані подруга з міста приїхала. Вона дівка шумна, тільки на поріг — одразу магнітофон на повну врубила.

Микола подивився на Василя з неприхованим докором:

— І довго ти це безглуздя терпітимеш, Василю? Ти, виходить, по господарству спину гнеш, а твоя жінка, замість того щоб порядок у хаті наводити, регоче там із подружками?! Геть на голову сіла!

Василь розігнувся, витер піт із чола і важко подивився на сусіда:

— А що я зроблю, якщо вона от така? Якщо їй це в радість — то хай собі тішиться.

— Так вона ж уже не дитина, щоб забавками тішитися! Вона заміжня жінка! Майбутня мати, берегиня сімейного вогнища! Ремня їй треба дати, подружку ту в шию вигнати, а магнітофон — у вікно викинути!

Щоб не розпускалася! Моя он жінка ніяких таких подруг не має — і краса! Ніхто з пантелику не збиває. Сидить собі у вільний час, шкарпетки в’яже. Тиша і благодать!

Василь помітно похмурнів і невдоволено глянув на «радника»:

— А йди-но ти, Миколо, своїй жінці вказуй. А зі своєю я якось сам розберуся.

Наступного дня небо затягнуло сірими хмарами і зарядив нудний, затяжний дощ. Сонця годі було й чекати. Катерина засіла на кухні — варила малинове варення, а Микола тинявся з кутка в куток, не знаючи, куди себе подіти.

— Щось нудно мені, Катю…

— То сходи по гриби. Одягни дощовик, гумові чоботи — саме після такого дощику свіженькі опеньки повилазять, — порадила дружина.

— Та ні, самому не хочеться.

— То поклич Василя.

Микола важко зітхнув:

— Ох… Та він на мене, мабуть, образився вчора.

Микола похмурнів і підійшов до вікна. І раптом побачив Василя — той ішов просто до їхньої хвіртки з якимось пакунком у руках.

— Доброго здоров’я, сусіди! — Василь зайшов у хату, струшуючи краплі з куртки.

Микола радо вийшов назустріч.

— Колю, я ось тут тобі рибки копченої приніс. Сам коптив, на вишневих гілочках, покуштуй!

Микола аж засяяв:

— О, оце діло! Рибу я поважаю. А ходімо на кухню, чайку поп’ємо?

— Ходімо.

Чоловіки посиділи за столом, помовчали. Нарешті Микола не витримав і подивився на молодшого товариша:

— Ну, як там сімейне життя? Гостя ваша поїхала?

— Поїхала.

Микола пом’яв у руках клаптик газети і знову завів своєї:

— Неправильно ти, Василю, зі своєю жінкою поводишся. От вона в тебе зараз чим зайнята?

— Любка? Та в крамницю пішла.

— Хе-хе. І що вона в тій крамниці купить? — похитав головою Микола. — Пачку магазинних пельменів і помаду собі нову, так? Моя Катя розказувала: бачила, як твоя біля прилавка стоїть і продавчині всяку дорогу косметику замовляє!

Замість того, щоб до чаю щось спекти, чи хоч би печива якогось у дім купити, як моя Катя. А твоя все шампуні та фарби якісь тягне!

Катерина, яка стояла біля плити з великим ополоником у руці, аж принишкла. Втиснула голову в плечі й завмерла.

— Ну то й нехай купує. Вона ж у мене така… любить чепуритися, — Василь опустив очі в підлогу.

— А на біса воно здалося?! — Микола аж по столу кулаком стукнув. — Ми тут із Катею все обміркували і вирішили: нехай наші жінки здружаться! Моя Катерина на твою Любку гарно вплине: навчить у хаті лад наводити, борщі варити. Щоб дурницями не маялася!

— Любаню, нам треба серйозно поговорити, — заявив з порога Василь.

— Що таке, мій котику?

Дружина обернулася, і у Василя просто перехопило подих:

— Любонько… Ти в мене така красуня! Тільки що ти із собою зробила, ніяк не збагну?

Любаня справді змінилася до невпізнання. Своє густе русяве волосся вона перефарбувала в яскравий блонд, вії наростила такі, що аж до брів діставали, і самі брови зробила виразнішими.

— Тобі справді подобається? — аж засяяла дівчина.

— Ще б пак… Ти стала зовсім іншою. Була просто гарненькою, а стала — як та кінозірка…

— Це, Васенько, моя подружка Таня мене до ладу привела! Вона ж у салоні краси в місті працює. От і зробила мені вії, брівки, волосся пофарбувала…

…Ідеї здружитися із сусідкою Катериною Люба дуже зраділа:

— А чому б і ні? Я тільки «за», котику! Я прямо зараз до неї в гості збігаю.

Молода дружина щедро напарфумилася солодкими парфумами, від яких у Василя аж у носі закрутило, вбралася в найгарнішу сукню, підмалювала губи й полетіла до сусідів.

Повернулася вона вже зовсім іншою: притихлою і дуже серйозною. Мовчки стягнула свою красиву сукню, перевдяглася в старенький халат і ретельно змила весь макіяж.

Своє розкішне волосся стягнула в тугий, непривабливий вузол.

— Васильку, — вона сіла на краєчок дивана, де якраз відпочивав чоловік. — Васю… Ти що, сусідам на мене скаржишся?

— Я?!

— Ти, ти… Я там про себе такого наслухалася, що вуха в’януть… Ти якщо чимось мною невдоволений, то так прямо в очі і скажи! Чого чужим людям жалієшся, Васенько…

Дівчина закрила обличчя руками і гірко розплакалася. І з того дня її ніби підмінили. Вона перестала крутитися біля дзеркала, натомість почала з ранку до ночі хату вимивати, пироги випікати.

Щодня бігала до сусідів, а поверталася звідти чорніша за хмару. Ходила похмура, мовчазна, постійно про щось напружено думала.

Усмішка і гарний настрій зникли з її обличчя назавжди. У вилизаній до блиску хаті більше не лунав дівочий сміх, не грала музика.

А потім вона взагалі втекла. Василь зранку прокинувся, а дружини в ліжку немає. І в хаті немає, і на подвір’ї… Тільки записка на кухонному столі лежить:

«Васенько, я багато думала і зрозуміла: погана з мене вийшла дружина. Тільки мучишся ти зі мною, он сусідам скаржишся, як тобі важко. Я так більше не можу. Давай розлучимося. Не шукай мене, все одно не знайдеш. Прощавай».

— Та як же так?! — усе всередині Василя обірвалося. — Любко! Любонько моя! Любаню!

Сусід Микола прибіг першим, щоб «втішити» друга:

— Втекла? Та й нехай біжить! Скатертиною дорога тій вертихвістці! Воно ж і ясно було, що їй у селі не сидітиметься, мабуть, у місто подалася… Там же веселіше. Я ж тобі казав, що з неї пуття не буде! Мав рацію! Ти головне не кисни, Васю. Ми тобі нову жінку знайдемо, роботящу!

А в хату до Василя вже ломилася Катерина з каструлею гарячого борщу. І не сама, а з молодшою сестрою — круглолицьою Манею.

— Чим тобі наша Маня не жінка? — рубав з плеча Микола.

Василь тільки злився і відвертався.

Микола поглядав з вікна на сусідський двір і незадоволено супився:

— І чого йому вдома не сидиться? Навіть на риболовлю немає з ким піти! Катю!

— Ну чого ти горлаєш?! — роздратовано відгукнулася з кухні дружина.

Останнім часом між подружжям ніби чорна кішка пробігла. Після того короткого спілкування з Любанею Катерина теж почала змінюватися. І це дуже турбувало Миколу.

— Що «Катя», що «Катя»?! — продовжувала обурюватися дружина. — Ніби сам без мене кроку ступити не можеш! Звалив на мене всю хатню роботу, я вже ні вдихнути, ні присісти не маю коли!

Микола стурбовано забіг на кухню:

— Від чого це ти так втомилася?

Катерина підняла на чоловіка втомлені, повні докору очі:

— А я що, не людина, по-твоєму?! Я що — тяглова коняка?! Я жінка, Колю! Мені теж хочеться парфумів, помади гарної… Хочеться в дзеркало на себе подивитися з радістю. Поїхати в місто, по магазинах пройтися, сукні приміряти…

— Отако-о-ої, — протягнув Микола, починаючи розуміти, звідки вітер віє. — Ясно-ясно. Це Любка-сусідка тебе накрутити встигла!

— Та до чого тут Любка! — гірко зітхнула Катя. — Я ж із тобою, Колю, світу білого не бачу! Тільки плита, городи та свині… Ти пам’ятаєш, коли я востаннє танцювала?! На шкільному випускному з тобою! Ох, Колю, Колю…

Василь повернувся в село напрочуд задоволений. Швиденько взявся забивати вікна й двері дошками. Микола й не побачив би його, якби не почув стукіт молотка. Одразу ж прибіг.

— Ти що це тут витворяєш, Васю?! — він розгублено завмер біля воріт, витріщившись на сусіда.

— Їду я звідси, сусіде.

— Куди це?! — Микола аж рота роззявив з переляку.

— Я, Колю, переїжджаю. У райцентр. Там хоч клуб є, і кафе нормальне, є куди з жінкою вийти.

— З якою ще жінкою?! Любка ж твоя втекла!

— Знайшлася… — Василь обернувся і розплився в широчезній усмішці. — Знайшлася моя Любонька! Уявляєш?

Вона в місті роботу хорошу знайшла, пів будинку зняла… От, їду до неї!

Обуренню Миколи не було меж, він аж на крик зірвався:

— Та ти що, зовсім з глузду з’їхав, Васю?! Тьху! Повірив тій вітрогонці! Та як з нею жити можна, з такою безтолковою?! Ти ж сам жалівся, що втомився від її витребеньок! Повернешся потім голий і босий, ще й без жінки!

Давай не дурій, послухай мене, старшого! Викинь ці дурниці з голови і бери мою Маню! Вона тобі борщі варитиме, пироги пектиме, сорочки пратиме…

Василь тільки дзвінко розсміявся і похитав головою:

— Та не в пирогах щастя, Колю! А в коханій жінці! І хай ми з нею будемо ті магазинні пельмені їсти, зате вона, моя красуня, буде поруч! А те, що я раніше ляпав… Та мало що я здуру молов! Помилявся я!

І скільки Микола не кричав, не соромив, не вимагав одуматися — Василь тільки сміявся. А закінчивши з вікнами, закинув сумку на плече і швидко пішов геть.

— Ну й діла… От же ж дурень, — покрутив пальцем біля скроні Микола. — Оженився на дурній бабі, і сам таким же став… Аж страшно за них обох. Два чоботи пара!

Микола, важко зітхаючи і хитаючи головою, поплентався додому. А біля свого ґанку так і завмер: на сходах сиділа його Катерина, міцно обіймаючи велику картату сумку.

— Ти чого це тут вмостилася? — не зрозумів він.

— А того, Колю. З мене досить. Їду я від тебе.

— Куди?! — Микола аж позадкував.

Катя голосно схлипнула, опустила голову і гірко заплакала:

— Та куди очі дивляться, Колю! Я з тобою життя не бачу! Поїду в місто, роботу шукатиму! Втомилася я на тебе гарувати, як наймичка! Я, може, теж хочу, як Любаня… Свободи якоїсь… радості… Ой-йой-йой, Колю-у-у!

Жінка заголосила вголос. Микола повільно підійшов, обережно витягнув із її рук важку сумку і міцно обійняв тремтячі плечі дружини.

— Ну чого ж ти раніше мовчала, Катю… — чоловік важко, з болем зітхнув. — Сказала б, що втомилася. Кулаком би по столу гупнула! Та невже б я тебе не почув, Катенько…

У голові немолодого вже Миколи з гуркотом ламалися старі, зашкарублі стереотипи…