— Сину, ти чого за відро для сміття вхопився? У тебе баба в хаті є! О, ти ще й посуд миєш? Загнали під каблук мужика! Або до мене: — Ганно, чого розсілася? Твоє діло — подавати й прислужувати, коли чоловіки за столом! Або ще краще, до Олексія: — Льошко, як ти терпиш, що твоя в такій кофті на вулицю зібралася? Мабуть, роги вже ростуть

— Ти диви, яка смілива! Лишила двох синів на чоловіка, а сама поїхала до батьків відпочивати? — моя давня подруга Оля з подивом ставила на стіл дві чашки духмяного чаю.

Ми сиділи на її затишній кухні, за вікном поволі вечоріло наше рідне місто, а я… Я просто насолоджувалася тишею, якої не чула вже дуже давно.

— У мене відпустка, Олю, — видихнула я, смакуючи гарячий напій. — А в хлопців зараз суто чоловіче виховання. Тато з ними, тож усе під контролем. Старшому вже дев’ять, молодшому шість — впораються.

— Ну, звісно, з татом дітям завжди кайфувати можна! — засміялася подруга. — Мій чоловік теж багато чого дозволяє з того, що я забороняю. А мати ж вічно тільки зауваження робить: «прибери», «поклади на місце», «куди цукерку потягнув, спершу суп з’їж»… А чого ж ти хлопців із собою не взяла? Батьки б онукам як зраділи!

І тут моя усмішка трохи згасла. Бо за цим спонтанним приїздом крилася зовсім не жага до самостійних мандрів.

Я просто втекла. Втекла з власного дому, аби тільки не бачити людину, яка отруює повітря однією своєю присутністю.

— Батьки онукам зрадіють іншим разом, — кажу я, розмішуючи цукор.

— Зараз там ними тішиться свекор. А я… я його терпіти не можу. Це вже вдруге я отак збираю речі й тікаю. Олексій, мій чоловік, сам сказав: якщо приїжджає його батько, ми з ним під одним дахом не перетинаємося. Хоче бачити сина й онуків — прошу дуже. Але мене позбавте цього сумнівного задоволення.

— Чого б це? — дивується Оля.

— Бо він… як би це м’якше сказати, людина важка й нестерпна.

Ми з Олексієм у шлюбі вже дванадцять років. Починали з малого: мої батьки пустили нас на перший час у свою порожню квартиру.

Ми відкладали кожну гривню, придбали власну двокімнатну. Потім я чекала на дитину, згодом з’явився ще один синочок… Я відсиділа з хлопцями вдома, а тепер знову працюю.

Олексій родом з іншої області. Мав матір, батька й старшу сестру. Свекрухи не стало три роки тому, їй було всього п’ятдесят чотири… Я тоді якраз тільки-тільки на роботу вийшла.

Із сестрою чоловіка, зовицею, ми чудово ладнаємо, як ладнали й з покійною свекрухою. А от свекор…

— Знаєш, це такий типовий домашній тиран із середньовічними замашками, — зітхаю я. — Ми із зовицею певні: це він свою дружину в могилу загнав. Вона ж перед ним килимком стелилася, кожне слово ловила, всі гострі кути згладжувала. Донька з ним зараз узагалі не спілкується, викреслила з життя.

А я… поки свекруха була жива, ще якось терпіла його заради неї. Але ж я — не вона. Я це терпіти не зобов’язана.

Свекру зараз п’ятдесят вісім. Він працює, їздить на непоганій машині, яку купив виключно заради понтів. І, уявляєш, навіть жінку якусь знайшов!

Я щиро дивуюся, що за наївна душа на нього погодилася. Бо за ним же нічого немає: та квартира, де він живе — то спадок свекрухи, який нині записаний на Олексія та його сестру.

У свекра там лише право довічного проживання. Тобто з ним навіть заради квадратних метрів ніхто не зв’яжеться. Лише зарплата, машина і стільки жовчі та злості, що просто через край хлюпає.

Я ще після першого знайомства з ним ледь весілля не скасувала — думала ж, що яблуко від яблуні недалеко падає. Але, хвалити Бога, Олексій вдався не в батька.

Він не схвалює його поведінки, проте завжди каже:

— Ганю, це ж мій батько. Він мене ростив, любив як умів. Він зараз зовсім один лишився, сестра знати його не хоче, зрозумій…

І я розумію. Тому мовчки пакую валізу і їду, щойно свекор сідає за кермо у нашому напрямку. Раніше залишалася, але мені остогидло слухати оці постійні докори на нашій же кухні:

— Сину, ти чого за відро для сміття вхопився? У тебе баба в хаті є! О, ти ще й посуд миєш? Загнали під каблук мужика!

Або до мене:

— Ганно, чого розсілася? Твоє діло — подавати й прислужувати, коли чоловіки за столом!

Або ще краще, до Олексія:

— Льошко, як ти терпиш, що твоя в такій кофті на вулицю зібралася? Мабуть, роги вже ростуть!

Зі своєю дружиною він поводився так само, міг прилюдно принизити чи обізвати. Тож зовиця, коли свекор спробував видати щось подібне в її домі, терпіти не стала.

Її чоловік просто взяв тестя за барки і виставив за двері.

Мій Олексій теж якось за мене заступився, там ледь до бійки не дійшло. Тому ми обрали інший шлях: я просто зникаю.

— І хай там як хочуть! — знизую плечима. — Не знаю, хто в них там посуд миє, коли «баби в хаті» немає, і хто на стіл накриває.

— А за синів тобі не страшно? — стурбовано питає Оля, підпираючи щоку рукою. — Вони ж дивляться на це, вбирають як губка. Побачать таке ставлення до жінки — потім біди не оберешся.

— А знаєш, що найцікавіше? — гірко посміхаюся я.

— Цей чоловік поводиться як самодур лише тоді, коли поруч є хтось із прекрасної статі. Я ж, грішним ділом, навіть приховану камеру вдома ставила, коли їхала, бо дуже за дітей переживала. І що ти думаєш? Усе чудово! Вони сміються, бавляться, дід з онуками грається, ніяких повчань.

— А хто ж їсти варить?

— На кухні камери не було, — розводжу руками я. — Але якби щось ішло не так, мій старший син мені б уже давно розповів. Та й Олексій у мене адекватний, не дасть дітей скривдити. Не знаю, звідки у свекра ця люта зневага до жіноцтва, але маємо те, що маємо.

Тому в нас договір: якщо свекор їде до нас — я їду до батьків. Головне — ми не бачимося.

— Я б на твоєму місці нікуди не тікала з власної квартири, — хитає головою подруга. — Треба чоловіку діда дітям показати — хай бере малих і сам до нього їде. Сестра ж його на поріг не пускає, то чого ти маєш іти?

— Олю, ця квартира — не лише моя, а й мого чоловіка, — спокійно відповідаю я.

— Він теж має право голосу. Та й навіщо загострювати? Зрештою, я маю тиждень розкішного відпочинку від побуту, від каструль, від усіх них. А що там свекор розказує синові — мені глибоко байдуже, чхати я на це хотіла. Головне, що в нашій сім’ї — мир і спокій.

***

Від редакції:
Часом наймудріше рішення у складних родинних обставинах — це просто відійти вбік і не намагатися переробити людину, чиї погляди вкорінювалися десятиліттями. Можливо, втеча з власного дому комусь здасться слабкістю, але хіба збережені нерви, внутрішній баланс і мир у подружжі не варті таких компромісів? А як у вашій родині дають раду з непростими родичами: йдете на відкритий конфлікт чи все ж таки обираєте «худий мир»?