Ви купіть м’ясця, а ми приготуємо! Мій Василь такі шашлики робить — язика проковтнеш. — Ми? — ледь чутно процідив Андрій. Соломія торкнулася його руки, даючи зрозуміти, що не варто заводитися, краще погодитися. Той похід на пляж перетворився на справжнє фінансове пекло. Відбірне м’ясо, свіжі овочі, напої, фрукти, вугілля, проїзд — усе це знову лягло на плечі господарів. А тітка Ніна вмостилася на барвистому покривалі, наче справжня падишах, і лише роздавала вказівки

П’ятничний вечір мав стати для Соломії та її чоловіка Андрія справжнім святом. Знаєте, отой солодкий момент, коли довгий тиждень важкої праці нарешті позаду, ви винаймаєте невеличку двокімнатну квартиру десь у спальному районі Києва, плануєте замовити піцу, ввімкнути улюблений фільм і просто видихнути.

Але не судилося.

Наче грім серед ясного неба, на їхній поріг звалилася мамина сестра, тітка Ніна Петрівна. І не сама, а з цілим табором: мовчазним чоловіком Василем Степановичем та сином-студентом Максимом.

Спершу все виглядало навіть мило.

Були й гучні обійми, і щедрі охи-ахи щодо їхнього гніздечка (дарма що вікна виходили прямісінько на сіру сусідню багатоповерхівку), і радісні спогади.

Проте вже суботнього ранку настрій у квартирі різко змінився, а повітря стало якимсь наелектризованим.

— Соломійко, золотце ти наше, а кавуся ж у тебе яка духмяна! — млосно потягуючись на розкладачці просто посеред вітальні, розтягувала слова тітка Ніна.

Василь Степанович у цей час мовчки колупав виделкою омлет, а Максим, як і належить сучасній молоді, з головою пірнув у смартфон.

— Тільки от цукорку б сюди більше. І вареннячко… домашнє якось би краще смакувало, ніж це, з супермаркету.

— Вибачте, тітко Ніно, домашнього не тримаємо, — стримано, але привітно усміхнулася Соломія, поправляючи кухонного фартуха. — Зараз додам вам цукру.

Андрій, який доїдав свій сніданок стоячи біля кухонної стільниці (аби шановні гості могли зручно вмоститися за столом), промовчав. Але брова його нервово сіпнулася.

Вони із Соломією працювали, не покладаючи рук, відкладали кожну гривню на власне житло і так мріяли про спокійні вихідні! Натомість отримали трьох гостей на цілий тиждень.

Після сніданку родичі почали по-хазяйськи походжати кімнатами, заклавши руки за спину, і глибокодумно зітхати.

— Ну що, куди подамося? — бадьоро запитала тітка Ніна. — Я чула, у вас там у центрі відкрилася нова ресторація, «Панська втіха». Кажуть, десерти там — просто пальчики оближеш!

— Тітонько, ми взагалі-то думали просто прогулятися парком… — обережно почала Соломія.

— У парк? — пирхнув Максим, не відриваючи очей від екрана. — Нудота яка. Давайте краще в кіно на 3D. Там новий блокбастер якраз вийшов.

Василь Степанович похмуро додав:

— Авжеж, і попоїсти по-людськи захочеться після тих ваших парків. «Панська втіха» — чудова ідея. Я з тобою згоден, Ніночко.

— Може, ви самі сходите? — Андрій обмінявся з дружиною розгубленим поглядом.

Їхній бюджет, розрахований до копійки, вже тріщав по швах завдяки родичам, яких доводилося ситно годувати. Самі ж гості до хати й буханця хліба не купили, всім своїм виглядом показуючи, що їх мають забезпечувати господарі.

— Гаразд, — важко видихнув Андрій. — Спочатку — парк, потім… ресторація.

У «Панській втісі» тітка Ніна без краплі сорому замовила собі найдорожчий стейк із телятини, Василь Степанович — запечену рибу, а Максим — якусь там модну пасту з морепродуктами.

Соломія скромно взяла салат, а Андрій — борщ. Коли офіціант приніс рахунок, над столом повисла густа, як кисіль, пауза.

Тітка Ніна раптом дуже захопилася пошуками помади у своїй бездонній сумочці, дядько Василь зацікавлено вивчав ліпнину на стелі, а Максим взагалі вислизнув на вулицю — мовляв, «треба терміново подзвонити».

Зрозумівши, що платити за себе ці люди не планують, а влаштовувати розбірки на людях негарно, Андрій дістав свою банківську картку.

Побачивши ту космічну суму в гривнях, чоловік відчув, як кров ударила в голову.

Він ледве стримався, щоб не сказати міцного слівця.

— Ой, усе таке смачненьке! Ми просто в захваті, — розпливлася в усмішці сита тітка Ніна.

Засмучена Соломія лише задумливо кивнула. Нахабнуваті гості, які не збиралися ні в що вкладатися, починали її відверто дратувати.

Після такого «золотого» обіду в подружжя зникло будь-яке бажання гуляти містом. Соломія послалася на мігрень, і вони з чоловіком повернулися додому. Дорогою обговорили ситуацію — нахабство гостей переходило всі межі.

— Швидше б уже поїхали, — пробурчав Андрій. — Від них самі збитки.

Але наступного ранку за сніданком тітка Ніна з діловим виглядом видала на весь голос:

— Ой, сонечко ж як припікає! Треба б на річку махнути… А ще б шашличок посмажити… У вас же є де?

Андрій стиснув щелепи, дивлячись у вікно. До нормального пляжу — година маршруткою, плюс харчі, плюс дрова, плюс проїзд на п’ятьох…

— Тітко Ніно, може, просто підемо в басейн тут, неподалік? — спробувала згладити кути Соломія.

— Басейн? Це ж скажені гроші! — обурилася родичка. — А на природі — повітря, краса! І шашлик — це ж куди економніше за ресторан. Ви купіть м’ясця, а ми приготуємо! Мій Василь такі шашлики робить — язика проковтнеш.

— Ми? — ледь чутно процідив Андрій.

Соломія торкнулася його руки, даючи зрозуміти, що не варто заводитися, краще погодитися.

Той похід на пляж перетворився на справжнє фінансове пекло. Відбірне м’ясо, свіжі овочі, напої, фрукти, вугілля, проїзд — усе це знову лягло на плечі господарів.

А тітка Ніна вмостилася на барвистому покривалі, наче справжня падишах, і лише роздавала вказівки:

— Андрію, вугілля підкинь! Соломійко, криши салатик дрібніше, щоб красивіше було! Максиме, не лежи колодою, допоможи дядькові!

Той непотрібний виїзд на природу подружжя витерпіло зціпивши зуби.

У понеділок, коли пара повернулася з роботи і всі повечеряли, тітка Ніна знову тяжко зітхнула:

— Ох, якось сумнувато ввечері. Максимку, може, в кіно сходимо? Подивимося той фільм, що ти хотів, а потім у кафешці морозива поїмо?

Соломія, яка саме відмивала гору тарілок, завмерла. Андрій, що намагався попрацювати за ноутбуком, повільно опустив кришку. На кухні запанувала густа тиша.

— Тітко Ніно, — сказав Андрій тихо, але дуже виразно. — Ми раді, що ви приїхали, але… ми не розраховували, що мусимо повністю брати на себе фінансування вашого відпочинку поза нашою квартирою. Ресторани, кіно, шашлики на пляжі — це суттєві витрати. Наш бюджет не гумовий.

Тітка Ніна від несподіванки аж очі витріщила, ніби її крижаною водою облили.

— Андрію! Що ти таке верзеш? Ми ж родина! Хіба можна рідні копійки рахувати? Ми ж у гості приїхали!

— Приїхати в гості — це одне, — вів далі чоловік, відчувши, як Соломія стискає його плече на знак підтримки. — Це означає розділити дах над головою, домашню вечерю, спілкування. Але вимагати, щоб вас постійно водили по закладах і розважали нашим коштом — це вже не гостювання. Це використання.

— Використання?! — зойкнула тітка Ніна, зірвавшись із місця. — Та ми вам честь зробили, що приїхали! У вас тут… скромненько, м’яко кажучи! Ми ж хотіли вас порадувати, ваш побут розбавити! А ви… ви просто скупердяї!

— Мам, та годі тобі, — невпевнено пробурмотів Максим, зрозумівши, що матір перегинає палицю.

— Ні, синку! Я бачу, нас тут не цінують! — жінка була в ударі. — Василю, пакуй валізи! Завтра ж їдемо додому! Не маю бажання дихати одним повітрям із жадібними родичами!

Василь Степанович похмуро кивнув і неохоче почовгав до сумок.

— Жадібними? — Андрій не витримав і грюкнув кулаком по столу. — Оце вже занадто! Ми на вас стільки грошей спустили, а ви ще й носом крутите?!

— Треба ж… усі свої копійки перерахували, — з надривом кинула тітка Ніна й побігла до кімнати.

Слідом за нею потягнувся і Максим. Більше того дня родичі не контактували.

Гості нічого у них не їли, а демонстративно ходили обідати й вечеряти в сусідню їдальню.

Наступного ранку атмосфера під час сніданку була крижаною. Тітка Ніна мовчки їла і показово гучно сьорбала чай.

Максим ховав очі. Дядько Василь бубонів щось собі під ніс про «невдячність». Коли під’їхало таксі, тітка Ніна вже на порозі обернулася:

— Ну що ж, Соломіє, дякуємо за… гостинність. Сподіваюся, тепер ви спатимете спокійно, сховавши свої зекономлені копійчини під подушку. А тобі, Андрію, удачі у вашому… розважливому житті.

Двері за гостями грюкнули. Андрій та Соломія залишилися стояти посеред раптом величезної й неймовірно тихої вітальні.

— Матінко рідна… — видихнула жінка, прихилившись до стіни. — Це був якийсь жах.

— Зате дуже повчальний, — Андрій ніжно обійняв дружину. — Більше ніяких візитів «на тиждень» без чітких домовленостей. А надто — від тітки Ніни.

— Згодна на всі сто, — Соломія м’яко усміхнулася. — Знаєш що? Давай замовимо піцу. Найбільшу. І з’їмо її вдвох. Тільки ми вдвох. І за свій рахунок.

— Чудова ідея. І, може, пляшечку вина? Не з «Панської втіхи», а просто хорошого? — чоловік уперше за ці кілька днів розсміявся легко й вільно.

— Обов’язково, — кивнула жінка і взялася за телефон.

За тиждень до подружжя почали видзвонювати інші родичі — розпитували, що там у них сталося з тіткою Ніною та дядьком Василем.

Не кривлячи душею, Соломія відверто розповіла, як усе було насправді і як негарно повелися гості.

Хтось із рідні став на їхній бік, а хтось із неприхованим обуренням засудив.

Проте Соломія з Андрієм ні про що не шкодували і залишилися вірними зробленим висновкам.

Часом щире бажання прихистити рідню обертається випробуванням на міцність, адже гостинність не повинна перетворюватися на жертовність. А як ви вважаєте, де проходить та тонка межа між родинною підтримкою і вмінням захистити власний комфорт?