— У мене дружина в декреті, я плачу за навчання! Що ти, рідному сину тарілку борщу не наллєш? Я й замовкла

Я думала, що найстрашніший удар у спину мій колишній чоловік завдав чотири роки тому, коли проміняв мене на свою молодшу копію. Але, як виявилося, справжнє дно він пробив лише зараз, коли виставив рідному сину рахунок за… батьківську любов.

— Ще минулої зими мій Іванко як відрізав: бере академку, пропускає рік, а потім переводиться на заочне і на зовсім іншу спеціальність, — важко зітхаючи, розповідала я кумі.

— Ой, Лідо, як же ж прикро! То він що, на роботу пішов? — бідкалася вона. — Чого йому там не сиділося?

— Та не лежить душа, каже. Що я маю робити? Вмовляла, плакала, просила. А він уперся: «Мамо, це помилка, не моє». Йому двадцять років, лозиною до того університету не загониш. Влаштувався на роботу, копійчину якусь заробляє. І мені на комуналку підкидає, і самому на штани лишається. З цим якраз проблем нема…

Біда підкралася з іншого боку. Вчився мій Іван на контракті.

Ви ж знаєте, які зараз ціни на ту освіту, а бюджетних місць — кіт наплакав. З його хоч і непоганими балами, в ту щасливу десятку він не пробився.

Але тоді, ще перед вступом, колишній чоловік бив себе в груди:

— Значить, будемо з тобою, Лідо, скидатися і вчити пацана!

Ми розлучилися чотири роки тому. Банальна історія — вскочив чоловік у гречку. Знайшов собі молоду, до речі, зовні — викапана я в молодості.

Рік жив на дві сім’ї, брехав в очі… Зараз вони одружені, мають донечку, півтора рочки. А щодо навчання Івана саме в тому університеті — це була принципова забаганка колишнього:

— Мій дід там вчився, я там вчився! За цим фахом майбутнє! Не валяй дурня, сину, готуйся, не ганьби наше прізвище.

Я ж після розлучення, хоч як мені пекло всередині, наступила на горло власній образі.

Думала: ну зрадив, проміняв на молодшу версію, буває. Але ж батьком він від того бути не перестав!

Сину шістнадцять, вік такий крихкий, хай спілкуються.

Пішов він тоді гарно — у свою двокімнатну, що дісталася в спадок, бо жили ми весь час у моїй. На аліменти я не подавала, домовилися по-людськи.

Він справді давав десь чверть зарплати. Син спочатку ходив до нього в гості, але швидко перестав: бачити ту нещиру, солодку посмішку нової дружини йому було гидко. Зустрічалися десь у місті.

З часом, щойно в батька з’явилася нова дитинка, їхнє спілкування звелося до привітань у вайбері. Але за половину контракту він платив чесно.

Тільки от нюанс: щойно сину стукнуло вісімнадцять, усі інші виплати припинилися. Батько вирішив, що освіта — це святе, а от їсти студенту, мабуть, не обов’язково.

Якось я спробувала йому пояснити, що хлопець росте, йому ж і поїсти треба, і проїзний купити, і куртку на зиму…

А у відповідь прилетіло:

— У мене дружина в декреті, я плачу за навчання! Що ти, рідному сину тарілку борщу не наллєш?

Я й замовкла. Бо натиснеш — він узагалі вмиє руки, а сама я той контракт не витягну. Мені здається, що постійне безгрошів’я теж зіграло свою роль.

Ваня бачив, як я б’юся, мов риба об лід, і не хотів бути тягарем.

Хоч він ніколи не зізнається, каже, що просто усвідомив свою помилку з професією.

Два тижні тому колишній подзвонив малому.

— Коли там треба гроші за семестр закидати? — питає.

— Не треба, тату. Я там більше не планую вчитися, — спокійно відповів син.

Той аж захлинувся від несподіванки. Помовчав, щось пробурмотів і кинув слухавку. Ми, звісно, чекали бурі, але щоб такої…

Через день лунає дзвінок уже мені. З порога — крик, немов з ланцюга зірвався! Це я, виявляється, не пояснила синові важливість вищої освіти!

Це я, недолуга мати, не вгледіла, допустила, що він «валяє дурня»! Одне слово, я в усьому винна.

— Знаєш що, раз ти так спокійно на це дивишся, то давай-но, повертай мені гроші за його навчання! — видав колишній чоловік.

— Вони в мене не з неба падають! Я їх від власної сім’ї відривав, а в мене, між іншим, маленька дитина. Мені по цимбалах, що ти теж платила.

Ти потурала його примхам, зайняла позицію «доброї мамочки», а мені гроші потрібні. Не знаю як — ти працюєш, він працює, — я хочу отримати свої гроші назад. Я платив, поверніть!

— Лідо, і ти що, збираєшся йому щось повертати? А Ваня що каже? — кума аж поперхнулася від обурення.

— Я? Повертати? Дзуськи! — мене аж тіпало.

— Я йому швиденько порахувала: і харчування здорового хлопця за два роки, і комуналку, і ліки. Не дійшло, звісно. Тоді я прямо сказала: «Самі віддавайте, як знаєте». Ну, і послала я його туди, куди йому давно вже час було піти.

Ваня мій, бідна дитина, був такий пригнічений оцим батьківським «рахунком», що навіть поривався кредит у банку взяти. Я категорично заборонила!

Ми роками жили в моїй квартирі, він мені стільки нервів з тією зрадою витріпав, а потім я ще два роки сама тягнула сина на свою зарплату.

Знаєте, після цієї розмови син батька заблокував усюди. Знати його більше не бажає. Так, діти — це іноді суцільні збитки й клопоти.

Іван своїм рішенням теж приніс мені чимало сивини, але це мій син, і я з нього борги не вибиватиму. А мій колишній… втратив сина на рівному місці. То хай тепер перетопчеться.

***

Ось такий щемливий лист надійшов до нашої редакції від пані Лідії, і в ньому, здається, відлунює біль багатьох українських матерів. Гроші можна заробити, втрачений час — надолужити, а от довіру власної дитини, якщо вже розбив її об черствість, не склеїти жодними чеками.

Батьківська любов пізнається не в амбіціях, а в умінні підтримати навіть тоді, коли дитина оступається.

А як ви вважаєте, чи існують у житті обставини, за яких батьки мають моральне право вимагати від дітей повернення вкладених у них коштів?