— Ну чому?! Усі дівчата гуляють до одинадцятої, а хлопці взагалі до ранку! — Це хто гуляє? Оксана чи, може, Мілана? А ти їхніх батьків бачила? Вони ж зі стакана не вилазять, їм не до виховання дітей! — А Назар із хорошої сім’ї, батьки порядні люди, але він гуляє до півночі! — Я йому не мати і за чужих дітей відповідати не збираюся! Ти сьогодні сидиш удома, і це не обговорюється

— Усе, мамо, ти мене просто дістала! — Софійка кричала, захлинаючись гіркими сльозами, дивлячись на матір, яка рішуче повертала ключ у дверному замку.

— Я сказала: ти сьогодні нікуди не підеш! — Лідія Дмитрівна була невблаганною. Вона суворо стиснула й без того тонкі губи та стала на порозі.

Софійці здавалося, що з матір’ю їй відверто не пощастило.

Та була жінкою суворою, часом навіть жорсткою, і геть не хотіла розуміти, що донька вже виросла.

Дівчаті п’ятнадцять, кров грає, а її заганяють у ліжко о десятій вечора, коли всі друзі тільки збираються на вулиці.

Через це однолітки над нею підсміюються, кличуть «маминою квіточкою» і не беруть у свою компанію.

— Ну чому?! Усі дівчата гуляють до одинадцятої, а хлопці взагалі до ранку!

— Це хто гуляє? Оксана чи, може, Мілана? А ти їхніх батьків бачила? Вони ж зі стакана не вилазять, їм не до виховання дітей!

— А Назар із хорошої сім’ї, батьки порядні люди, але він гуляє до півночі!

— Я йому не мати і за чужих дітей відповідати не збираюся! Ти сьогодні сидиш удома, і це не обговорюється!

— За що?!

— Ти закінчила навчальний рік із трійками з алгебри та геометрії — це раз! Учора прийшла після одинадцятої, хоча чудово знала, що можна лише до десятої — це два! Нагрубіянила бабусі, щоб не мити посуд — це три! Ще щось згадати?

— Мамусю, ну я більше не буду, — спробувала натиснути на жалість Софійка.

Роль слухняної дівчинки іноді рятувала її під час сварок.

— Не будеш. От із сьогоднішнього дня і не будеш!

На галас із кімнати вийшла бабуся, і дівчина кинулася до неї, шукаючи порятунку:

— Бабусю, ну скажи їй!

Старенька завжди жаліла онуку й ставала на її бік, хоча сама ж удень і доводила доньку скаргами на малу.

— Лідочко, а може, таки відпустиш дитину подихати? Що ж вона в чотирьох стінах киснутиме? Надворі така благодать, вечір теплий.

— Мамо, ну хоч ти помовчи, га?! Сама ж цілісінький день бідкаєшся, що вона ледащо росте, що в кімнаті в неї чорт ногу зламає!

— Я такого не казала! — щиро обурилася старенька. — Софієчка в нас золота дитина!

— Господи, ви мене вдвох у могилу зведете, — Лідія Дмитрівна зітхнула, розуміючи, що мати сварить онуку без зла, а тому до вечора вже й не пам’ятає своїх же слів.

— Ну, мамо, ну пусти!

Надворі справді опускався чудовий липневий вечір, що обіцяв приємну прохолоду, а у квартирі без кондиціонера стояла задуха.

Лідії десь глибоко в душі було шкода позбавляти доньку прогулянки, але ж і залишати вчорашні вибрики без покарання вона не могла.

— Я сказала своє слово. Мамо, чуєш мене? Не випускай її з хати, буду дзвонити щогодини й перевіряти!

Лідія Дмитрівна квапливо збиралася на нічне чергування до лікарні, тож телефонні дзвінки залишалися єдиним способом тримати все під контролем.

— Іди вже, йди на свою роботу, — бабуся змовницьки підморгнула онуці й приклала пальця до губ. — Нікуди я її не випущу, сидітиме як миша.

Зробивши максимально скривджене обличчя, Софійка пішла до своєї кімнати, гучно грюкнула дверима й впала на ліжко.

Вона тихенько хихикала в подушку, чекаючи, коли за матір’ю клацне вхідний замок. А щойно кроки стихли на сходах — випурхнула в коридор.

— Бабуню, ти в мене найкраща у світі! — дівча цмокнуло стареньку у зморшкувату щоку й шмигнуло в під’їзд.

Обережно визираючи з-за рогу, щоб не натрапити на матір, Соня вийшла з двору й почала шукати очима знайомих дівчат.

Але на лавочках під старими кленами було порожньо. Тільки в пісочниці порпалася малеча, а їхні мами сиділи поруч, втупившись у телефони.

Дівчина завбачливо вимкнула мобільний, щоб мати не додзвонилася, обійшла багатоповерхівку й звернула на пустир.

Там зазвичай збиралася старша, розкутіша молодь — ховалися від чужих очей, і робили всілякі погані речі. Цей вечір не став винятком.

На старих бетонних плитах, залишених будівельниками ще років п’ять тому, сиділи троє дорослих незнайомих хлопців із синіми негарними татуюваннями на пальцях.

А поруч — Мілана з Оксаною. Вони заливисто реготали й потягували пінне з бляшанок.

— О, Софіє, тебе мамочка з-під замка випустила? Чи зараз і бабуся вийде з рушником, щоб за тобою наглядати?

Оксана противно захихикала, краєм ока стріляючи на хлопців. «Викаблучується перед ними, зараза», — подумала Соня.

Вона знала, що ці дівчата, хоч і старші всього на рік, уже живуть «дорослим» життям.

Разом із подружками Соня часто їх засуджувала, але десь у глибині душі заздрила тій свободі, яку їм давали батьки.

— Та відчепися ти від неї, — заступилася Мілана. — Вийшла то й вийшла. Будеш?

Вона простягнула бляшанку Софійці, ніби запрошуючи до їхнього кола.

Серце дівчини забилося, мов сполохана пташка: не щодня таку малявку кличуть у справжню дорослу компанію.

Пінне вона куштувала кілька разів, смак їй відверто не подобався. Але високий, чорноокий Сашко так на неї дивився, що Соня вирішила не ламатися.

Взяла бляшанку, зробила великий ковток гіркуватого напою і сяюче всміхнулася — хай бачать, що вона не якась там мамина квіточка!

Вона й випити може, і подиміти, і посміятися з масних жартів нових знайомих.

Ковток за ковтком — і настрій, зіпсований домашньою сваркою, злетів до небес.

Софійка потягувала пиво, заїдаючи гіркоту ментоловим димом, і просто танула від уваги.

Особливо їй лестило, що Сашко, якого всі чомусь називали Кубинцем, не зводив з неї очей.

Височенний, під два метри, смаглявий, із дрібними чорними кучерями — ну викапаний герой латиноамериканського серіалу!

Оксана явно мала на нього плани, але Кубинець, відколи з’явилася Соня, навіть не дивився в той бік. Він сипав компліментами, і дівча почувалося на сьомому небі.

Оксана, позлившись, переключила увагу на Михайла, який тут був ніби за головного.

А Мілана взагалі вже сиділа на колінах у третього, з похмурим прізвиськом Кастет.

— Пропоную продовжити банкет у цікавішій атмосфері! — заявив Кубинець, погладжуючи Сонині пальці й масляно зазираючи їй в очі.

Грошей на кафе чи клуб у кавалерів не виявилося, та всюдисуща Мілана швидко знайшла вихід.

Недалеко за містом її бабуся мала дачу, де жила все літо.

Але вчора стара поїхала до родичів, і невеличкий будиночок на шести сотках стояв пусткою.

— Біжимо, ще встигнемо на останню маршрутку! — скомандував Михайло.

Компанія дорогою залетіла в кіоск і рвонула на зупинку. Софійка, очманіла від пива, цигарок і дорослої уваги, бігла, дзвінко регочучи й тримаючись за руку свого Кубинця.

Вони встигли. Ввалилися в салон, дратуючи своїм галасом втомлених пасажирів.

Дачний будиночок виявився тісним: старий диван, обшарпаний стіл та умивальник.

Але це нікого не збентежило. Нашвидкуруч розпалили багаття, насмажили сосисок. Пиво лилося рікою.

А потім хлопці, мов ті фокусники, дістали з-за пазухи крадену в супермаркеті пляшку оковитої.

Дівчата, налаштовані на шалений вечір, зустріли це вибухом сміху.

Мілана з Оксаною вже відверто висли на своїх кавалерах, жагуче цілувалися й по черзі зникали в напіврозваленій старій лазні.

Сашко ж поводився зі своєю дамою серця ввічливо, зайвого не дозволяв, і Софійка остаточно розслабилася.

Але стемніло швидко. Сонце провалилося за лісосмугу, що відділяла дачі від міста. Прохолодне нічне повітря раптом протверезило дівчину.

У роті залишився лише гидкий присмак тютюну й алкоголю, до горла підкотилася нудота.

Разом із тверезістю прийшло крижане усвідомлення того, яку страшну дурницю вона вчинила.

Соня з тугою дивилася на темне небо, розуміючи, що до ранку звідси не вибереться.

Увімкнути телефон і подзвонити мамі — це самогубство. За таке її з дому виженуть.

— Ти чого засумувала, маленька? — Сашко Кубинець поклав важку руку їй на плече й різко смикнув до себе.

Йому набридло грати в благородного лицаря. Час було дівчиську відпрацьовувати і пиво, і поїздку.

Він силоміць посадив її собі на коліна і вп’явся в шию жорсткими губами.

Від несподіванки й огиди Соня скрикнула, спробувала відштовхнути його тоненькими рученятами.

— Ну чого ти ламаєшся, як свята недоторканність! — гиготнув п’яний Кубинець і поліз їй під футболку, боляче стискаючи груди.

— Пусти! — вона борсалася в його залізних обіймах, але цим лише розпалювала хижака.

Сашко, знущально сміючись із її дитячих зусиль, повалив дівчину на старий диван і навалився всім тілом, важко сопучи перегаром.

— Не сіпайся, кому кажу, — просипів він, викручуючи їй руку. — Знала, куди їхала!

Соня заскавучала від тваринного страху й болю.

У відчаї вона щосили вп’ялася зубами йому в плече. Сашко завив і навідлиг ударив її по обличчю. В голові потьмарилося.

— Гей, харе тут народ розбещувати, тягни її в лазню! — гримнув із темряви Михайло.

— Ми що, маємо дивитися на ці соплі? Йдіть звідси!

Решта компанії підтримала. Хтось просто хотів спокійно допити горілку, а хтось злякався стати свідком того, що мало статися.

Кубинець, матюкаючись, закинув свою жертву на плече й потягнув Софійку, яка ледве стогнала, в бік чорної будівлі.

— Якщо що — клич на допомогу! — крикнув навздогін Кастет. — І взагалі, треба ділитися з друзями!

Сашко гидливо хмикнув, але раптом перечепився через товстий корінь старої яблуні й з розмаху гепнувся на землю.

Софійка вилетіла з його рук, перекинулася через грядку з кабачками й покотилася в густі кущі.

Падаючи, вона помітила в темряві дірку в старому паркані. І тієї ж миті чийсь пронизливий крик розірвав тишу:

— Біжи!!!

Поки п’яний нападник кректав на землі, Соня підскочила й ринула в ту діру, задихаючись від жаху та сліз.

За парканом виявився покинутий сусідній двір, геть зарослий дикою вишнею та колючим терном.

Хащі були такі густі, що продертися крізь них здавалося неможливим.

Гілки хльостали по обличчю, рвали одяг, путали ноги. Софійка зрозуміла: це пастка.

А позаду, метрах у п’яти, вже підвівся розлючений Кубинець. До нього бігли товариші, готові допомогти розтерзати непокірне дівчисько.

І раптом чиясь неймовірно холодна долоня міцно схопила онімілу від страху Соню за руку і потягнула вперед, просто крізь стіну колючих кущів.

— Біжи за мною!

Попереду, в непроглядній темряві, смутно біліла чиясь сукня.

Довге волосся рятівниці час від часу торкалося Сониного обличчя.

Дівчина мчала, майже не торкаючись землі, і лише пекучий біль від подряпин повертав її до реальності. Вони неслися мовчки.

Софійка вже не відчувала ні втоми, ні страху — тільки чула власне дихання й калатання серця, що ладне було пробити ребра.

Незнайомка вивела її на ґрунтову дорогу між дачами й обернулася. Її обличчя здалося Соні напрочуд знайомим.

Голоси переслідувачів давно стихли далеко позаду. Густа нічна темрява тут змішувалася із сизим туманом.

— Дякую тобі… — видихнула Соня, хапаючи ротом повітря. — Якби не ти, я не знаю, що б вони зі мною зробили…

Дівчина в білому уважно дивилася на неї, ніби вивчаючи. У темряві блищали її великі, вологі очі.

Світле волосся було сплутане, в ньому застрягло сухе листя.

— Мене звати Іра, — голос у незнайомки був глибокий, оксамитовий.

— А я Соня, — квапливо прошепотіла дівчинка. Тривога ніяк не відпускала її материнське серце.

— Можеш не боятися, вони сюди не потикатимуться, — у голосі Іри ковзнула ледь помітна усмішка. — Вони ж боягузи!

Але Соні було не до роздумів. Боса, у розірваній футболці, посеред ночі невідомо де…

Вона обхопила себе руками, намагаючись спинити нервове тремтіння, і присіла навпочіпки.

— Вставай. Зараз ти дійдеш до кінця цієї вулиці. Побачиш будинок, де на веранді горить світло. Постукай. Не бійся тих людей, вони хороші, вони тобі допоможуть повернутися додому. І пам’ятай — мене звати Іра.

Дівчина розвернулася і швидкою, легкою ходою рушила назад — туди, звідки вони прибігли.

— Іро, не йди! — Соня кинулася за нею, але її ніби відкинуло словами, що пролунали в голові — холодними, як лід, і важкими, як каміння:

— Не смій іти за мною! Роби, що сказано!

Її постать миттєво розчинилася в імлі. Звук кроків поглинула м’яка, ще тепла від денного сонця дорожня пилюка.

Залишитися самій на глухій вулиці було до смерті страшно.

Соня обережно пішла вперед. Світло у вікні з’явилося раптово, відразу за поворотом.

Що чекало на неї там — вона не знала, але вибору не було. Боязко постукала у двері веранди.

У хаті миттєво спалахнуло світло, ніби господарі не спали й тільки того й чекали. Чийсь обережний чоловічий голос запитав:

— Хто там?

— Допоможіть мені, будь ласка… — Соня не витримала й гірко, по-дитячому розридалася.

— Матінко Божа, що з тобою?! — ахнув чоловік, відчинивши двері. — Віро, йди мерщій сюди, тут дитина якась!

Подружжя, як зрозуміла Соня, майже на руках занесло її в теплу кухню, промили подряпини, дали води.

Вислухавши плутану розповідь дівчинки, господарі спохмурніли й почали тихо перешіптуватися.

— Треба дзвонити в поліцію, — сказала жінка, лагідно гладячи тремтячими пальцями волосся дівчинки.

— Ні, благаю, не треба! Мама мене вб’є за те, що я втекла! Відвезіть мене додому, там бабуся, мабуть, уже з глузду з’їхала від хвилювання…

— Яке ж ти дурне, дитя, — зітхнула жінка. — Ніхто тебе не сваритиме, не бійся. А де твій телефон? Чого одразу не подзвонила?

— Я не знаю… — Соня хотіла знову заплакати, але раптом її погляд упав на фотографію в рамці на стіні. Вона похолола.

— Це… Іра? — спитала вона й затулила рот долонями, щоб не закричати.

Вона раптом згадала. Це ж її обличчя дивилося зі стовпів та зупинок два роки тому!

З великим червоним написом «РОЗШУКУЄТЬСЯ».

— Ти її знаєш? Ти її бачила?! — жінка вхопилася за серце.

***

Злий як чорт Кубинець вийшов із хвіртки й сів на трухляву лавку, щоб відхекатися.

Якесь мале стерво обвело його круг пальця, вижлуктило його пиво і втекло, зганьбивши перед пацанами!

«Придушив би гадюку на місці», — думав він, стискаючи кулаки до хрускоту.

У кущах за сусіднім двором щось важко зітхнуло. Сашко завмер.

«Повернулася, куди їй, дурепі, діватися», — хижо всміхнувся він і обережно визирнув із-за паркану.

Світла пляма повільно віддалялася вглиб саду. Лише тихий тріск сухих гілок видавав її рух.

«Не втечеш», — заскреготав зубами Кубинець. Намагаючись не шуміти, він рушив слідом.

Вони пройшли так метрів двісті. Біла постать майнула у двір напіврозваленої цегляної дачі.

Сашко зазирнув у розбите вікно. У дальньому кутку кімнати промайнула тінь, ніби дівчина перебігла в інше приміщення. Зволікати було не можна.

Він різко перемахнув через підвіконня, в азарті полювання забувши перевірити, куди стрибає.

Йому здалося, що він летить у глибокий чорний тунель дуже довго.

Лише яскравий спалах від удару на секунду освітив темряву. Величезне важке тіло гупнуло об бетонну підлогу старого льоху.

Пронизливий біль прострелив ноги, піднявся в живіт, ударив у груди. І настала темрява.

Отямився Сашко від пекельного болю й спраги. Було тихо. Від сирого, затхлого запаху вивертало нутрощі.

Він спробував повернутися на бік, але живіт прошив такий біль, що він застогнав і вилаявся, давлячись власною кров’ю.

З великими зусиллями він виплюнув те, що заважало дихати, і розплющив очі.

Нагорі, крізь прогнилу діру в підлозі, виднілося сіре вранішнє небо.

А тут, у напівтемряві підвалу, поруч із ним сиділа дівчина в білому, прихилившись до цегляної стіни.

— Боляче? — спитала вона рівним, байдужим голосом, нахиляючись до його обличчя, ніби намагаючись упізнати. — Чого мовчиш? Тобі боляче?

Сашко захрипів, спробував піднятися, але тіло не слухалося. З очей покотилися сльози безсилля.

— Не плач, — вона торкнулася його щоки крижаними пальцями. — Ти зараз помреш, і боліти перестане.

— Не… хочу… — прохрипів він, булькаючи кров’ю.

— Я теж не хотіла. Але ти ж мене вбив, — дівчина сумно всміхнулася. — Вмирати ніхто не хоче.

Сашко хотів закричати, що він ніколи її не знав, що вона помилилася, але кров горлом пішла сильніше, і він захлинувся, так і не встигнувши виправдатися.

Очі його скляніло втупилися в стелю.

— Іро, мені здається, це не він тебе скривдив, — на краю прогнилих дощок нагорі сиділа напівпрозора тінь маленького хлопчика, звісивши ніжки.

— Може, й не він, — Іра байдуже подивилася на мертвого Кубинця. — Але він дуже схожий на того, хто мене задушив і сюди скинув. Очі такі ж самі…

— Та він це, точно він! — поруч із хлопчиком з’явилася тінь іще однієї дівчини. — Я сама бачила, як він виносив твоє тіло!

— Яка тепер різниця… — Іра зітхнула і прилягла поруч із мертвим. — Тікайте, малеча. Скоро тут буде дуже людно й галасливо.

***

Тіло Кубинця знайшли того ж дня. Він лежав у глибокому льосі закинутої дачі, розкинувши руки, а поруч… поруч виднілися останки дівчини, яка безслідно зникла два роки тому.

Слідчі мовчки перезирнулися, впізнавши в розбитому чоловікові того самого типа, якого давно і безуспішно «пасли» у цій справі.

— От і не вір після такого в чортівню, — похитав головою сивий капітан, нервово мнучи в руках цигарку.

— Ми ж саме його тоді підозрювали. Тільки одного не збагну: як ми тоді не знайшли її тіла? Ми ж цей кооператив дрібним ситом просіяли!

— Може, вона просто не хотіла, щоб ми її знаходили? — знизав плечима молодий напарник. — Чекала свого кривдника, щоб самій розібратися. І дочекалася.

****

Ось таку моторошну, але глибоку історію надіслала до нашої редакції читачка. У житті справді бувають моменти, коли здається, що надія втрачена, але допомога приходить звідти, звідки її зовсім не чекаєш. Цікаво, а як ви вважаєте: чи завжди Всесвіт знаходить спосіб відновити справедливість і покарати тих, хто чинить зло?