— Чого приперлася, курво? Посміятися з нашого горя вирішила?! — не своїм голосом заголосила з порога Надія Василівна, колишня теща її залицяльника. — Та не кричіть ви з порога, дурна бабо, вислухайте спершу

Кутками в нашому селищі плітки розлітаються швидше, ніж вітер. Того ранку, коли Алла йшла вулицею з важкими пакетами, спини сусідок за парканами аж вигиналися від цікавості.

Ще б пак! Та сама «розлучниця», власниця місцевої крамниці, прямувала прямісінько до двору жінки, в якої рік тому нібито відбила чоловіка.

Алла йшла, відчуваючи, як пітніють долоні, але спину тримала рівно. У тій хаті на ранок сталося страшне лихо, і всю свою жіночу гордість зараз треба було сховати кудись дуже глибоко.

— Чого приперлася, курво? Посміятися з нашого горя вирішила?! — не своїм голосом заголосила з порога Надія Василівна, колишня теща її залицяльника.

— Та не кричіть ви з порога, дурна бабо, вислухайте спершу!

Надія Василівна вхопила з кутка віника і вже замахнулася, щоб натовкти тій клятій розлучниці по голові, щоб ту безсоромну пику начистити.

Але раптом схопилася за серце, охнула і мало не осіла на підлогу. Добре, що Алла вчасно відчула неладне і підхопила її під руку. Обережно довела до старенького дивана, а тут і онуки з двору прибігли.

Вони ще з вулиці бачили, як до хати зайшла «ота відьма», хотіли навіть камінням услід кинути, та виховання не дозволило. Мама з бабусею хоч і кляли Аллу на чому світ стоїть, але рук ніколи не розпускали.

— Іди геть… — ледь прийшовши до тями, Надія Василівна слабкою рукою штовхнула жінку в м’який бік. — Очі б мої тебе не бачили.

— Можете не дивитися, як не хочете, — Алла поправила на літній жінці хустку й підбила під спину подушку. — Вам що, більше роботи нема, тільки зі мною гавкатися? У вас дочка переламана в лікарні лежить, за нею догляд треба, за дітьми її дивитися, а ви тут горлаєте до серцевого нападу!

— Ой-ой-ой лихо! — заголосила Надія Василівна. — За що ж їй така кара, Боже?! Чоловік-поганець покинув, на все село знеславив, а тепер ще й мало не вбилася!

Вона викричалася, згадала, через кого пішов зять, і ще раз боляче тицьнула «курву» кулаком просто в груди.

— Я вам зараз як дам, стара ви жінко! — Алла аж скипіла від болю, але вчасно помітила Назара, найстаршого сина свого горе-кавалера, і прикусила язика.

І зовсім не тому, що хлопчина стис кулаки, готуючись захищати бабусю — жінці стало нестерпно соромно, що дитина мусить дивитися на цю гризню.

— Ану, заспокоїлися всі!

Вона для переконливості тупнула ногою, відійшла до столу край вікна, витягла з кишені кілька купюр по п’ятсот гривень і поклала на стільницю.

— Надіє Василівно, ви не воюйте, а віддихайтеся, беріть таксі й їдьте в лікарню. Дізнайтеся на місці, що там з Оленою. І ти, Назаре, не дивися на мене вовком, краще розігрій он те, що я принесла, та нагодуй менших. Воювати будемо потім, коли мама одужає, а поки давайте якось миритися і разом із цієї біди вигрібати.

— А скотина та де? — трохи пом’якшавши від такої турботи, спитала бабуся. Вона, звісно, злилася на «цю заразу», але розуміла: зараз не до скандалів. — Хоч би подзвонив, спитав, як там Олена, як діти без неї?

— Сама не можу додзвонитися, — знизала плечима Алла, звичним рухом витираючи стіл на чужій кухні. — Хотіла йому сказати, що Олена в лікарні. Але в них там, на будові, часто зв’язку нема, то, певно, й не знає, що у вас тут біда. Інакше примчав би.

Вона почала різати хліб, який Назар дістав із шафки, і розгорнула свій пакунок. На всю кухню запахло теплою смаженою куркою.

Менші діти, все ще насуплені, тихенько посунулися ближче до столу: з самого ранку ріски в роті не мали. Про них геть забули, коли прибігла сусідка і принесла страшну звістку: рейсовий автобус потрапив у аварію.

А там, на передньому сидінні, їхня Олена їхала на роботу. Усі відбулися переляком та синцями, не пощастило лише їй — ногу зараз хірурги по шматочках збирають, ще й руку сильно пошматувало.

Дихала важко, бо вдарилася грудьми, але головне — жива.

Вдома четверо дітей і мати старенька, помирати їй ну ніяк не можна.

А на батька дітей надії було мало. Пішов рік тому шукати легкого життя і пригрівся під теплим боком у жінки старшої, через дві вулиці.

Діти в тієї вже в місті жили, сама вона каталася як вареник у маслі — тримала продуктовий кіоск. Раніше Олена бігала туди по хліб, а як стали суперницями, то й дивитися в той бік не могла, тільки прокльонами сипала.

— Ага, так би він і примчав, — в’їдливо кинула Надія Василівна. — Аж черевики губив би, так йому треба.

— Ну чого ви так, він же старається, без вихідних гарує, щоб дітям копійку зайву перекинути.

— Ой, перекидає! Такі аліменти, що хоч у банк клади! — літню жінку від злості аж підкинуло, вона скочила на ноги, забувши про серце. — По тисячі гривень на дитину! Навіть не знаємо, куди ті скарби витрачати — чи макаронів купити, чи труси нові!

Алла відкрила рота і тут же закрила. Від подиву голос десь провалився в шлунок. Які по тисячі гривень, якщо її коханий Володя вже третій місяць горбатиться на заробітках без вихідних?

І поки він жив у Алли, вона з нього ані копійки не брала — казала: «Усе дітям відсилай, щоб ні в чому не мали потреби».

Володя їздив на великі будови зварювальником, заробляв непогано. Але колишній дружині — «Олені Прекрасній, цариці нашій», як він її кривляв — усе було мало.

Через гроші й гризлися день і ніч. Отак він і прибився до Алли — нещасний, замучений злою жінкою і купою дітей.

Усе тоді закрутилося швидко. Зайшов у кіоск, потеревенили про те, про се, а ввечері забіг до неї на вогник. Через три дні прийшов із речами. Алла тоді здивувалася, але зраділа.

Вже п’ятий рік удовувала, втомилася тягнути все сама: і хату, і крамницю, і товар возити. Думала, Володя підставить чоловіче плече. Та де там!

Він пропадав по вахтах, і в її житті нічого не змінилося. Свої діти вивчилися й розлетілися, а цей тільки годував обіцянками: мовляв, от підзароблю, кину ту будову, сяду біля тебе в теплі.

Алла в свої сорок з хвостиком до того чоловіків не шукала, жила якось і не бідкалася, а тут потягнуло до нього. Напевно, більше з жалості, ніж із великого кохання. Було приємно, що є кому хоч раз на тиждень подзвонити.

Вона вже вважала себе ледь не законною дружиною. Тому, коли почула про біду з Оленою, вирішила, що просто зобов’язана потурбуватися про Володіних дітей.

І пішла до них під пекучими поглядами сусідів, знаючи, як її там ненавидять.

— Ви тримайтеся, — Алла допомогла літній жінці зібратися, викликала таксі. — Дізнайтеся, що там треба. Я б сама поїхала, та хто мені що скаже? А ви мати рідна, паспорт покажете. Ми тут із Назаром вам сумку зібрали — і гроші, і документи ваші поклали.

Ще години зо дві Алла вовтузилася з дітьми, час від часу телефонувала Надії Василівні, яка вже якось і забула, що вони вороги, і нормально питала поради.

Алла пішла додому лише тоді, коли дізналася, що стан Олени стабільний і її матір уже їде таксі назад. Назар усе ще насуплено їжачився, але вислухав усі Алині настанови й мовчки кивнув.

— Нагодую і вкладу менших, — буркнув він спідлоба. — І казку почитаю.

Удома Алла нарешті впала на диван і взялася за телефон. Цілий день сипалися повідомлення: з оптової бази писали про свіжі дині, подруга хвалилася новою сукнею…

Аж раптом наступне повідомлення змусило її вкритися липким потом.

З екрана на неї дивилася фотографія Володі в обіймах молодої, дуже симпатичної дівчини. А внизу великими літерами: «Відчепися від мого чоловіка, вівця!»

Алла тремтячими пальцями наблизила знімок. Дівчисько зовсім молоде, куди там їй чи тій Олені! На вухах золоті кільця, обтягуючі джинсики, кофтинка така, що аж принади вивалюються.

Висить на Володі, шкірить зуби, а той аж світиться, обіймає її, ніби кубок виграв на змаганнях.

Алла, недовго думаючи, натиснула на контакт «Коханий». Довгі гудки. Не бере, гад боягузливий, за спідницю сховався!

І тут від тієї ж дівиці прилітає ще одне: «Відвали, стара вішалко. Нащо ти йому здалася зі своїми зморшками, коли поруч молода й гаряча?»

Сліз було стільки, що Алла сама себе злякалася. Напевно, прорвало за всі ті роки — від самого похорону чоловіка вона ж не плакала, ніколи було.

А тут хоч відро підставляй. Вона каталася по підлозі, вила і раділа, що ніхто не бачить цю стару дурепу.

Сама ж винна! Підібрала те, що погано лежало, годувала, напувала, а він зароблені гроші спускав на цю цицькувату кралю, обділяючи рідних дітей.

Вона б, певно, проплакала до ранку, якби у вікно не застукали. На порозі стояв Назар. Напівроздягнений, у шортах і майці, замурзаний, як чортеня, він трусився від холоду й тваринного жаху.

Бігти йому більше було нікуди — на всьому білому світі в нього залишилася тільки ця чужа тьотя Алла.

— Бабуся вмирає… лежить, мовчить… — хлопця тіпало. — Як приїхала, лягла і все.

— Чого ж ти мені не подзвонив? — спитала Алла вже потім, коли вони мчали її старенькою машиною до хати такої ж покинутої суперниці.

— Не знаю, злякався… — хлипнув малий.

Надія Василівна отямилася вже від нашатирю, дочекалася швидкої у свідомості і, тримаючи Аллу за руку, ледь чутно шепотіла:

— Благаю… не кидай їх зараз. І Володьці не віддавай! Буду на тому світі всіх святих на колінах благати за тебе, тільки не лишай Оленку з дітьми!

— Та не треба нікого благати, — сумно всміхнулася Алла. — Мені на тому світі відсиплють того, що заслужила. А ви тримайтеся, за дітей не переживайте. Не залишу.

Швидка поїхала. Алла замкнула двері, вдягла старенький Оленчинин халат (добре, що розмір підійшов) і подивилася на зграйку переляканих дитинчат, що збилися на дивані.

— Отакі-то справи, малечо, — зітхнула вона. — Захворіли ваші мама з бабусею. Але плакати не треба, ми з вами тут самі поки поґаздуємо.

— Добре, — шмигнув носом Назар. — Ви кажіть, що робити, ми будемо слухатися.

Він дивився на неї з такою щемливою надією, що в Аллі серце зайшлося від болю. Як не крути, а є і її крапля провини в тому, що вони зараз такі сироти при живих батьках.

— Ранок вечора мудріший. Гайда спати, — скомандувала вона.

— Тільки ви не йдіть… — раптом тоненько запищав менший, і, ніби по команді, всі троє малюків заридали на повен голос.

Вони вили, як маленькі вовченята, змучені страхом за маму, хапалися рученятами за старшого брата. Злякалися, що залишаться в порожній темній хаті зовсім самі.

Довелося Аллі посадити на кожне коліно по двоє, гойдати, примовляти й колисати, ледь стримуючи власні сльози, поки цей хор не затих. Гладила їхні світлі маківки і думала: воістину, шляхи Господні незбагненні.

Ніколи не знаєш, де знайдеш тих, хто стане тобі найріднішим.

Завтра Олена, певно, зустріне її в лікарні прокльонами, а потім плакатиме, зрозумівши, що тепер усі вони залежать від цієї жінки.

Хтозна, може, Алла і з’явилася на шляху того нікчемного Володі тільки для того, щоб у тяглу хвилину врятувати його ж покинуту родину?

Вони з Назаром довго прибирали на кухні, говорили про якісь дрібниці, щоб відволікти хлопця. А перед сном малий підійшов, узяв її за руку і зовсім по-дорослому сказав:

— Дякую вам.

Ну як було не обійняти це худеньке тільце, що пахло теплим молоком, і не поплакати разом? Поплакали. Хлопець заснув, а Алла ще довго лежала, дивлячись у стелю.

Плакати за тим гадом їй більше не хотілося. Та й ніколи тепер — стільки турбот на плечі впало, яка там уже любов чи зітхання. Одна морока та й годі.

Вона раптом беззвучно засміялася, уявивши, як за місяць-другий вони п’ють чай на веранді: вона, одужавша Олена, баба Надія, і повний двір дітей.

— А так воно і буде! — ненароком сказала вголос.

Назар від того звуку здригнувся уві сні. Алла підсунулася ближче, погладила його по спині й замугикала якусь стару колискову. Хлопчик заспокоївся, притиснувся до її плеча і рівно засопів.

— Буде-буде, — прошепотіла Алла. — Нам тепер одне від одного нікуди дітися.

***

Ось такий химерний візерунок часом виплітає життя: шукала жінка жіночого щастя, а знайшла справжню, хоч і не по крові, родину. Здається, чужий біль і справді має дивовижну властивість зцілювати власні рани, якщо в серці залишається місце для простої людяності.

Цікаво, а чи зможуть ці дві жінки, об’єднані зрадою одного чоловіка, з часом стати по-справжньому близькими людьми?