— Катерино Захарівно, а можна я сало до вас у морозилку вкину? — і простягнув важкенький пакунок. — Давай, сама покладу! Пакунок тягнув кілограми на три, не менше. Катя не втрималася, зазирнула — сало було розкішне, з м’ясним прорізом, пахло часничком і димком

Осінній вечір дихав прохолодою і тим особливим, терпким запахом палого листя, який завжди навіює легкий смуток.

Подруги щойно вийшли з прохідної місцевої кондитерської фабрики, де відпрацювали зміну, й неквапливо попрямували додому. Жили вони по сусідству, хвилинах у двадцяти ходи від роботи.

— Катю, ходімо в маркет заскочимо, — запропонувала Оксана, кутаючись у теплий шарф.

— Та йди сама… — безрадісно відмахнулася подруга.

— Що, знову до зарплати рахуєш?

— Та впритик.

— Слухай, ну куди ти ті гроші діваєш? — щиро розсміялася Оксана. — Ні чоловіка, ні дітей, сама собі господиня.

— От у тому й річ. Твій чоловік заробляє дай Боже, і ти свої гроші маєш. А я одна на свою ставку тягну.

— Так у мене ж двоє дітей! Воно на те й виходить, — не вгавала подруга.

— На те, та не на те, — пробурмотіла Катерина, якій зовсім не хотілося рахувати чужі статки.

— Заміж тобі треба, Катю. Тридцять вісім років — це ж самий цвіт!

— Та хто мене візьме? Навколо молодих повно, чоловікам же красунь подавай. А знаєш, Оксанко, як воно самій вечорами… Хоч вовком вий. Стіни тиснуть, тільки годинник на кухні рятує.

— А ти пусти квартирантку! — раптом осяяло Оксану. — З дівчиною веселіше буде, хоч чаю вечорами разом поп’єте, погомоните. Та й зайві три-чотири тисячі гривень тобі точно не завадять!

Катерина повернулася до своєї порожньої, тихої квартири, а думка про квартирантку міцно засіла в голові. Вона зварила собі кави, сіла біля вікна й задумалася:

«А й справді. У нас же он технікум і філія університету під боком. Бабусі постійно студентів пускають. Мені, звісно, до бабусі ще далеко, але, як каже Оксана, хоч словом буде з ким перекинутися. Вже вересень, треба завтра піти до інституту, запитати».

Ідея не залишатися одній довгими зимовими вечорами настільки захопила жінку, що вже наступного ранку, у суботу, вона причепурилася і пішла до навчального корпусу.

Біля входу стояли хлопець із дівчиною, до них Катерина й підійшла.

— Доброго дня, молоді люди. Я тут кімнату здаю, недалеко. Може, комусь із ваших треба?

— Та ні, ми місцеві, — похитав головою хлопець.

— Стривай, хтось же з наших шукав! — згадала дівчина. — А вас як звати?

— Катерина Захарівна.

— Дайте свій номер, Катерино Захарівно. Я вам знайду людину!

Жінка продиктувала цифри й пішла додому, не надто вірячи в успіх. «Вересень надворі, всі вже давно порозселялися», — думала вона.

Але дзвінок таки пролунав.

— Катерино Захарівно, я дала ваш номер. Зараз хлопчина підійде, чекайте!

Катя аж заметушилася. Швиденько заварила свіжого чаю, виставила на стіл гарну піалу з печивом та цукерками. Треба ж зустріти по-людськи. І сіла чекати.

Коли задзеленчав домофон, вона мало не бігом кинулася в коридор.

— Хто там?

— Мені сказали, що ви кімнату здаєте, — пролунав густий чоловічий голос.

— Так, заходьте, — вона машинально натиснула кнопку, а в душі ворухнувся сумнів. Хлопець? Вона ж дівчину хотіла…

Відчинила двері. На порозі стояв юнак, на голову вищий за неї, міцний, плечистий і трохи незграбний.

— Доброго дня! — він трохи ніяково переступив з ноги на ногу. — Я з села приїхав, відразу про гуртожиток не подбав, а тепер місць немає…

Катерина дивилася на цього великого, розгубленого хлопчину, який так щиро розповідав про свої біди, і їй стало його по-жіночому шкода.

— Ну, проходь, що там.

— А скільки ви в місяць берете?

Катя якось про це навіть не подумала заздалегідь. Згадала слова Оксани.

— Три з половиною тисячі.

— Добре.

Хлопець пройшов до меншої кімнати, роззирнувся. Судячи з широкої, відкритої усмішки, йому все сподобалося. За цей час господиня трохи отямилася.

— Паспорт маєш?

— Аякже.

— Покажи.

«Назар Дорошенко, — подумки порахувала Катя, дивлячись на дату народження. — Вісімнадцять років?!» А на вигляд дала б усі двадцять п’ять — такий він був статний.

— Ось вам гроші за перший місяць, — Назар простягнув купюри. — Я тоді побіжу за речами? Вони в друга поки лежать.

— Біжи.

Він пішов, а Катя кинулася на кухню готувати вечерю. Чомусь захотілося наготувати не так, як зазвичай для себе, а ситно, по-домашньому.

Він повернувся за дві години з двома величезними сумками.

— Катерино Захарівно, а можна я сало до вас у морозилку вкину? — і простягнув важкенький пакунок.

— Давай, сама покладу!

Пакунок тягнув кілограми на три, не менше. Катя не втрималася, зазирнула — сало було розкішне, з м’ясним прорізом, пахло часничком і димком.

Тим часом Назар уже розвішував свої речі в шафу, а на столі примостив старенький ноутбук.

— Назаре, ходи вечеряти!

— Та я… в мене ж там сало є.

— І сало твоє з’їмо. Завтра картоплі наварю.

Хлопець зайшов на кухню, сів за стіл, і Каті раптом здалося, що її кухонька стала зовсім крихітною. Апетит у юнака був козацьким, і жінка ловила від цього якийсь незрозумілий захват.

Вона ж ніколи в житті не готувала для чоловіка! Говорив він мало. Поїв, подякував, підвівся.

— Я піду до себе.

Та не встиг зайти в кімнату, як виглянув знову:

— Катерино Захарівно, а у вас там розетка теліпається.

Катя підійшла, зітхнула:

— Та хитається трохи. Вони тут усі такі, ще від бабці лишилися.

— У вас якийсь інструмент є?

— Є якась валізка…

За десять хвилин розетка сиділа в стіні намертво. А за годину в квартирі перестали хитатися всі вимикачі.

— Ого, та ти майстер! — щиро зраділа Катя. — У мене ще в туалеті бачок щось підтікає…

Того вечора в квартирі перестало капати, шуміти, а ножі нарешті почали різати, а не м’яти хліб. Переробивши всю чоловічу роботу, квартирант ліг і миттю заснув.

А Каті не спалося. У її домі з’явився чоловік. Нехай зовсім молодий, але чоловік. Відколи вона залишилася в цій квартирі сама, часто мріяла, щоб поруч було надійне плече. Звісно, не такий хлопчисько, як цей Назар.

«Був би він мого віку…  Такий хазяйновитий, спокійний. Але ж він ніколи не подивиться на мене як на жінку, — від цієї думки стало трохи гірко.

— Ким він мене вважає? Я ж у його роки всіх, кому за тридцять, вважала літніми людьми. То для нього я, певно, взагалі бабуся».

Наступного ранку Назар випив чаю і побіг на пари. Катя зітхнула:

«Отак. А я думала, будемо чаювати, говорити по душах. Хоча, чого я чекала? Що він мене, сорокарічну жінку, розважатиме?»

Вона взялася чистити картоплю і впіймала себе на думці, що гострим ножем це робити — суцільне задоволення.

Він повернувся по обіді. Катя миттю поставила варити картопельку, нарізала того розкішного сала. Крутнулася перед дзеркалом, поправила волосся.

— Назаре, йди обідати!

Він мовчки пішов за нею. На столі парувала картопля з кропом, пахло домашнім затишком.

— Тобі завтра на навчання?

— Угу.

— Біля дверей ключі висять, візьми. Тільки чужих не приводь.

— Добре.

Поїв, швидко зібрався.

— Я вранці буду, — кинув на порозі й пішов.

Повернувся він удосвіта — втомлений, чорний якийсь. А вона всю ніч очей не стулила. Він простягнув їй тисячу гривень.

— Візьміть.

— Ти де був, дитино?

— На терміналі фури розвантажував.

Каті аж від серця відлягло, бо ж надумала собі казна-що.

— Сідай чай пити.

— Я спершу в душ… — Помився, сьорбнув гарячого чаю. — Катерино Захарівно, я посплю, з ніг падаю.

Минув тиждень.

Катя вже зрозуміла його графік: одну ніч він працював на складах, дві — спав без задніх ніг. І після кожної зміни віддавав їй частину грошей за проживання.

Вона також чітко усвідомила: для нього вона — просто господиня. А всі ті солодкі фантазії, що приходили до неї вночі, так і залишаться фантазіями.

Якось у п’ятницю Катя повернулася з роботи, а Назар спав. «Завтра ж йому на зміну, проспить весь вечір і ніч», — подумала вона.

Але за кілька годин він прокинувся. Вмився, одягнув свіжу футболку — і знову став неймовірно привабливим, міцним хлопцем.

Вони сиділи на кухні, пили чай, про щось весело гомоніли. І раптом Катя помітила, як квартирант раз у раз відводить погляд, ховаючи очі від її злегка розстебнутого комірця. Це було так ніяково, але… приємно до мурашок.

Після вечері вона стала мити посуд. Він не пішов, як зазвичай, до своєї кімнати. Залишився на кухні, щось розповідав, спираючись на одвірок, і свердлив її поглядом.

Катя витерла руки, обернулася і м’яко всміхнулася:

— Ну, ходімо… — тихо сказала вона.

Він опинився поруч за мить. Навис над нею своєю широкою фігурою, а потім просто підхопив на руки, як пір’їнку. Катя міцно обхопила його за шию…

Ранок вони зустріли в її спальні. З першими променями сонця в голову почали повертатися тверезі думки.

— Катю… ти не гніваєшся? — тихо спитав він, ніби вибачаючись.

— Який ти ще малий, Назаре…

— Малий? — він аж трохи образився.

— Та не зростом, а розумом, — вона лагідно розсміялася, торкнувшись його щоки. — Жінки ж бо хочуть того самого, що й чоловіки.

Може, вона й мала рацію, що хочуть одного й того ж. Але за умови, що в них спільні цілі і приблизно однаковий вік.

Це вона гостро відчула за ті три місяці, що вони прожили разом. Вони ніколи не говорили про кохання. Яке там кохання, коли різниця у двадцять років? Ніхто не мріяв про спільних дітей.

Назару самому ще треба було стати на ноги.

Наближався Новий рік. Катя, мов дівчисько, мріяла, що вони проведуть його вдвох, запалять свічки, загадають бажання о півночі.

Але за день до свята Назар забіг у квартиру захеканий і радісний.

— Катю, я сесію закрив!

— Молодець…

— Я дуже поспішаю! Їду до батьків у село. Хлопці обіцяли машиною до самої хати підкинути.

Він заскочив у свою кімнату, поскидав речі в сумку. Обхопив розгублену жінку, міцно притиснув до себе.

— Не сумуй тут! — поцілував у щоку і вилетів за двері.

Катя повільно дійшла до своєї кімнати, впала на застелене ліжко і глухо, гірко заридала.

Новий рік вона зустрічала сама. На столі самотньо стояла миска з салатом і пляшка ігристого, біля якої вишикувалися два келихи.

За десять хвилин до півночі телефон ожив. Це був він.

— Катю, з прийдешнім! — у слухавці було чути веселий галас, музику, сміх. — Здоров’я тобі міцного і… простого жіночого щастя!

— Дякую, Назаре. І тобі, — ледь стримуючи тремтіння в голосі, відповіла вона.

— Не сумуй! Я скоро повернуся.

І все. Пішли гудки.

Сльози самі бризнули з очей. Жінка рішуче витерла обличчя, вмилася холодною водою. Відкоркувала шампанське.

Коли годинник почав відраховувати останні секунди старого року, вона міцно замружилася, загадала найпотаємніше бажання і випила келих до дна.

Назар повернувся лише десятого січня. Зайшов, як завжди, кинув сумку, поліз обійматися. Але Катя відповіла на поцілунок холодно, відсторонено. Та й він особливо не наполягав.

— У мене з понеділка новий семестр починається, — кинув він, розбираючи речі.

— Назаре, — Катя зібрала всю свою волю в кулак, намагаючись говорити рівно. — Попереду вихідні. Тобі доведеться підшукати інше житло.

— Катю… Чому? — він завмер посеред кімнати.

— Розумієш… я виходжу заміж, — збрехала вона, не кліпнувши оком. — Ти тут будеш просто зайвим.

Вона дивилася на розгубленого хлопця. Глибоко в душі жевріла дурна жіноча надія: а раптом він зараз скаже щось таке, що змінить усе? Але здоровий глузд невблаганно шепотів: «Не треба. З цього все одно нічого не вийде».

— Ясно… — він низько опустив голову.

Довго сидів у своїй кімнаті. Потім мовчки зібрався і кудись пішов.

Наступного дня Назар забрав свої сумки. Поклав на тумбочку ключі, холодно, якось по-чужому поцілував її на прощання і вийшов, зачинивши за собою двері.

А навесні Катерина справді зустріла чоловіка. Він був на п’ять років старший за неї. Може, не такий запальний і палкий, як юний квартирант, але він мав спокійні, надійні очі, щиро її любив і дуже хотів дітей.

Саме це бажання Катя і прошепотіла тоді, в новорічну ніч, над келихом шампанського.

***

Ось такий щемливий життєвий лист надійшов на електронну пошту нашої редакції, і ми з великою теплотою підготували його для вас. Іноді доля посилає нам людей не для того, щоб залишитися з ними назавжди, а щоб розбудити душу і нагадати, чого ми насправді варті.

Як гадаєте, чи вистачило б у вас мудрості вчасно відпустити ілюзію, щоб звільнити місце для справжнього, хай і не такого палкого, але надійного щастя?