Я взагалі не розумію, що він любить. Спати, їсти, в ігри на комп’ютері різатися та серіальчики в телефоні гортати — оце він любить. Усе інше — ні. Навіть не цікавиться

На кухні пахло завареною кавою та яблучним пирогом, але розмова геть не клеїлася. Моя кума Галя відставила чашку, пильно подивилася на мене і з неприхованою емоцією видала:

— Оленко, я не розумію. Тобто як це — він узагалі з дому не виходить? Отак просто прокидається, коли сонце високо, їде на маминій шиї, гуляє і взагалі нічим не макітрить собі голову? А Ганна що, мовчить? Батько в того Дениса є чи тільки святий дух?

Ці питання шкребли мене по живому, бо Денис — це мій племінник, єдиний син моєї молодшої сестри. Батько там є, але хіба що на папері та в мізерних аліментах.

Ганна розлучилася, коли малому ледь п’ять рочків виповнилося. Слава Богу, наші з нею бабусі залишили нам свого часу по квартирі, тож сестра хоч із дитиною по чужих кутках не микалася.

Я сама заміжня. Мій старший, слава Богу, цього літа вже диплом магістра отримав, працює. Доньці п’ятнадцять, у восьмому класі. Мої діти якось завжди до школи тягнулися.

У сина, правда, з мовами чи історією не дуже клеїлося — бували й середні оцінки, але він у мене хлопець із технічним складом розуму, всі олімпіади з математики та інформатики були його.

Донька взагалі відмінниця, вже зараз над тестами до ДПА сидить, готується. Одним словом, звичайні діти, з якими є майбутнє.

А от у Ганни все пішло шкереберть. Після розлучення вона, звісно, тягнулася з останніх сил. Житло хоч і своє, але ж колишній зібрав валізи й розчинився в тумані — шукай вітру в полі. Хлопця на ноги ставити треба.

Ми ж тоді всією родиною їй помагали. Наша мама Дениса і на гуртки водила, і зі школи забирала, і борщами годувала.

Іноді на вихідні чи свята до себе забирала, бо ж Ганні треба було хоч якось своє жіноче щастя спробувати влаштувати.

Ми з чоловіком малого кілька разів на море брали за свій кошт, сестра тільки на морозиво йому якісь гривні давала. Але особисте життя в неї так і не склалося, якось махнула на себе рукою.

А наша мама… мама робила для онука все, крім одного — ніколи не вчила з ним уроки.

— Олено, я не можу, мене аж тіпає, — жалілася мені мама. А вона ж, між іншим, педагог за освітою, хоч і працювала в школі недовго.

— Він дивиться на мене тими телячими очима і мовчить. Кажу: читай! Сидить, втупився в книжку, а чи бачить ті букви — Бог його знає. Ні, нагодувати, вдягнути — це я з радістю, а уроки… хай уже Ганна сама.

Але й Ганна «сама» не витягнула. До школи її тягали мало не щотижня. Вона покірно йшла, вислуховувала від учителів про синову лінь, про те, що дитиною треба займатися.

Поверталася додому, давала йому доброго прочухана, садовила малого за книжки і… все повторювалося. Він дивився в підручник, але чи розумів хоч слово — загадка.

При цьому Денис не був хуліганом. Тихий, спокійний хлопець, вікна не бив, на уроках сидів мишкою.

Якось перебивався з двійки на трійку, а де зовсім «плавав», там вчителі самі малювали мінімальний бал, аби тільки скоріше закінчити навчальний рік і збутися. Вчитися Денис не хотів. Не тому, що не мав здібностей. Йому просто було байдуже.

— Ваш син не складе випускні іспити в дев’ятому класі, — чесно попередили Ганну ще у восьмому. — Вибачте, але неможливо навчити того, хто впирається всіма чотирма лапами.

І Ганна просто опустила руки.

— А що я зроблю? — плакала вона в мене на кухні.

— Ну от такий він у мене вдався. Добра дитина, здорова. Але не хоче вчитися, хоч ти трісни. Що мені, лупцювати його? А поможе? Ну не хоче — і грець із ним. Піде в якесь училище, здобуде робочу професію.

Слюсарі чи токарі зараз ого-го як потрібні, ще й заробляють нормально. Репетитори? Оленко, з усіх предметів? Я і так на роботі днюю і ночую. Платити є сенс, коли є бажання, а просто так викидати гроші на вітер…

Я ж не мільйонерка.

ДПА Денис очікувано завалив. З тріском. Йому видали те нещасне свідоцтво за дев’ятий клас із натягнутими балами і пояснили, куди можна вступити. Звісно ж, перескладати він нічого не пішов.

Я навіть здивувалася, скільки зараз є варіантів, де оцінки взагалі нікого не цікавлять.

Навіть із такою довідкою можна отримати фах. Ми всі гуртом запропонували Денису йти на автослюсаря. А що? Робота завжди є, копійка в руках.

— Це якщо хлопець до техніки тягнеться, — з сумнівом хитала головою Галя. — А твій племінник машини любить?

Я лише зітхнула у відповідь. Я взагалі не розумію, що він любить. Спати, їсти, в ігри на комп’ютері різатися та серіальчики в телефоні гортати — оце він любить. Усе інше — ні. Навіть не цікавиться.

Ганна чесно відвезла його документи в той коледж, їх там прийняли… і на тому все. З вересня Денис туди просто не пішов.

Він сидить удома.

Їсть, спить, «залипає» в телефоні. Навіть на вулицю майже не виходить — бо ні з ким. Усі колишні друзі та однокласники відсторонилися, у кожного своє життя. Спілкується лише з якимись віртуальними гравцями в мережі.

— Мам, мені з ним навіть поговорити нема про що, — якось зізнався мій син, коли я просила його хоч якось вплинути на брата. — Від нього тільки й чути: «ага», «ні», «не знаю». Якась амеба, чесне слово.

— Оленко, ну що мені, вбити його? Йому шістнадцять, поки неповнолітній — мушу годувати, — втомлено, з чорними колами під очима каже Ганна. — Він сказав, що вчитися не піде. Працювати? А хто його візьме? Що він уміє?

— Ганнусю, а далі що? — в мене аж серце стискається. — Ну дотягнеш ти його до вісімнадцяти, а потім? Він сам на роботу побіжить? Ким? Може, хай би батько з ним поговорив по-чоловічому?

Сестра лише гірко махає рукою: від того батька як з козла молока. Каже: «От такий хрест мені випав. Не всім же так щастить із дітьми, як тобі». Як достукатися до сина — вона не має уявлення.

— Що ти пропонуєш? Перестати годувати? Інтернет відрубати? Ноутбук забрати? — сумно усміхається вона. — Так він із дому винесе останнє або красти піде, Оленко. Думаєш, це краще?

Отак і живуть.

***

Від редакції

Ця життєва історія нашої читачки Олени залишає по собі важкий, щемливий осад, адже материнська жертовність інколи розбивається об глуху стіну юнацької байдужості. Часом ми віддаємо дітям останнє, намагаючись встелити їхній шлях соломою, а натомість позбавляємо їх уміння долати труднощі самостійно.

Можливо, в таких ситуаціях треба дійсно дозволити дитині впасти, щоб вона нарешті відчула твердий ґрунт під ногами і навчилася підійматися? А який вихід із цього замкненого кола бачите ви?