— Єгоре, Даринко, виходьте, прабабуся Валя приїхала!
Шестирічні двійнята швидко і з неприхованим інтересом вибігли зі своєї кімнати в коридор. Вони ніколи в житті не бачили Валентину Дмитрівну, але знали, що їй уже 80 років і вона все життя прожила в далекому селі, де виріс їхній тато.
Діти дуже раділи приїзду прабабусі, і вона відповідала їм тим самим. Батьки дітей, Ганна і Віктор, з посмішкою дивилися на цю зворушливу сцену. У той момент вони щиро думали, що запросити бабусю в місто відвідати хорошого стоматолога – чудова ідея. Тим паче, що жодної копійки грошей на зуби вона в них не просила, все винятково з власних накопичень.
Прабабусю поселили у вітальні, де було все готово для комфортного життя, і домовилися завтра ж піти на прийом до знайомого хорошого фахівця.
Наступного ранку, набагато раніше суботнього будильника, Ганна прокинулася від гучних звуків, які лунали з кухні.
Валентина Дмитрівна, яка звикла рано вставати у себе в селі, розвела бурхливу діяльність на кухні. У великій каструлі щось кипіло, на сковорідці було приготовлено засмажку, а сама восьмидесятилітня бабуся виглядала бадьорішою за сонну Ганну.
— Доброго ранку… – розгублено сказала жінка.
— Ну ви й спите! – розсміялася бабуся у відповідь. – Ну, раз прокинулася, давай допомагай!
— Так у нас же курка зі вчора залишалася…
— А, це? Та я її вночі ще з’їла, не спалося мені з дороги.
— Ясно… – Ганна не знайшлася, що сказати.
Судячи з вигляду, в одній із каструль було картопляне пюре.
— Смачне, з молочком, – похвалилася баба Валя.
— Ох… У мене непереносимість лактози… У нас тільки діти молоко п’ють просто так, – зітхнула Ганна.
— Яка ще непереносимість? Та ти тільки спробуй! За вуха потім не відтягнеш!
Жінка зітхнула. Вона розуміла, що зі старенькою сперечатися марно. Треба просто потерпіти. Максимум пару тижнів – і бабуся відбуде назад у село.
Але коли зуби старенької, якими щиро захоплювалася стоматологиня, кажучи, що мало хто в такому віці примудрився зберегти їх узагалі, було вилікувано, і всі гігієнічні процедури добігали кінця, баба Валя ненавмисно сіла на свої єдині окуляри.
Двогодинні голосіння нещасної бабусі закінчилися тим, що Ганна особисто пообіцяла зводити її до окуліста, перевірити зір і придбати нові окуляри.
Але прийому лікаря потрібно було чекати майже тиждень. «Гаразд, тиждень – не місяць», – подумали Вітя і Ганна, важко зітхаючи. Дітям було простіше, їхня кімната була трішки далі від місця, де влаштувалася старенька. А ось їхні батьки щоночі чули заливисте хропіння прабабусі – таке гучне, що заснути під нього було досить складно.
Зрештою, ухвалено було рішення зводити бабусю і до лора теж, може підкаже щось від хропіння. Там з’ясувалося, що у Валентини Дмитрівни жахливі сірчані пробки і взагалі проблема зі слухом.
— Бабусю, що ж ти мовчала? – запитав Віктор.
— Та якось ніяково було, – бабуся виглядала засмученою.
— Про здоров’я треба дбати, тим паче в такому віці, – підтримала чоловіка Ганна. – Давайте підберемо вам слуховий апарат.
Після цього дітям було оголошено, що прабабуся Валя залишається з ними до літа, тобто ще кілька тижнів. Єгор і Дарина переглянулися, але нічого не сказали. Бабуся всього лише кілька разів з’їла їхній зефір, випила всю банку какао, а улюбленим правнукам щовечора пропонувала кефір із цукром, як вона сама говорила, «щоб краще ходити до туалету».
Бабуся тим часом почувалася як удома. Вона буквально прописалася на кухні, куди тепер неможливо було потрапити. За всієї своєї любові до приготування їжі, Валентина Дмитрівна абсолютно не враховувала, навіть думки не допускала, що у всіх можуть бути різні смаки. Сама вона любила жирну смажену їжу, і сало, багато сала. Але Ганна все життя годувала свою сім’ю здоровою їжею, тож коли Єгор і Даринка вперше скуштували смажені у свинячому салі котлети замість ніжних на пару, у хлопчика крутило живіт, і його сестра також увесь день скаржилася на важкість у шлунку.
— Погані ви їдці, – сміялася прабабуся, навертаючи свої котлетки зі смаженою на салі ж картоплею.
В очікуванні слухового апарату й окулярів за спеціальним рецептом (у бабусі виявився астигматизм, одне око бачило значно гірше за інше) баба Валя попросила Ганну купити їй пряжу і гачок. У зламаних окулярах, практично навпомацки, вона з нереальною швидкістю в’язала серветки – товсті, потворні, схожі на килимки під двері. Ці свої вироби Валентина Дмитрівна розкладала скрізь, і незабаром квартира стала схожа на класичний бабусин варіант житла. Віктор і Ганна зітхали, але, боячись засмутити стару родичку, мовчали. Все одно скоро вона поїде у своє село. Треба тільки трохи потерпіти. Кілька разів Ганна бачила, як Єгор сякався в ці серветки, і тепер її навіть злегка мучила совість.
Дочекавшись, нарешті, слухового апарату й окулярів, Ганна на радощах купила тортик, щоб відсвяткувати закінчення прабабусиного лікування та її швидке відбуття.
Однак відбуття виявилося не зовсім туди, куди мало б бути. Просто за столом у Валентини Дмитрівни підскочив тиск, і на викликаній у паніці «швидкій» бабуся поїхала в лікарню.
Весь вечір удома було тихо й незатишно. Усі чомусь почувалися винними. Можливо, саме тому, що потай раділи майбутньому від’їзду баби Валі.
Наступного дня Віктор поїхав відвідати родичку. У лікарні його заспокоїли: нічого страшного в старенької не сталося, але необхідне повне обстеження.
— Отже, стаціонар? – запитав чоловік.
— Ні, на жаль, зараз вільних місць немає, привозьте бабусю через місяць. А поки можна відвідати лікарів у поліклініці.
Від цієї новини Ганна мало не завила. Але їй було соромно: не можна ж так зі старенькою поводитися.
Після лікарні Валентина Дмитрівна стала дуже балакучою. Весь день вона змушена була мовчати, адже вдома нікого, крім неї, не було. Але ближче до вечора вона чекала свою жертву біля дверей, і той, хто приходив додому першим, був приречений слухати історії прабабусі. Вона слідувала за жертвою по п’ятах, адже поняття особистого простору було їй невідоме, і говорила вона без угаву.
Так двійнята дізналися, що таке переривання цікавого стану (добре, хоч не зрозуміли це до пуття), Віктор – про те, що його мама планувала вийти заміж за якогось тракториста Кольку, а Ганна, яка чесно намагалася пропускати весь цей словесний потік повз вуха, просто ходила з хворою головою через постійну балаканину старенької.
Поки Віктор записував прабабусю до всіх підряд лікарів, настало літо, і дитячий садок, до якого ходили двійнята, на тиждень зачинився на ремонт. Ганна спочатку зраділа: ось і стане в пригоді баба Валя, з дітьми посидить. Але вже за кілька днів спочатку Дарина, а потім і Єгор, почали проситися на дачу до батьків Ганни, хоча зазвичай вони відмовлялися туди їхати, адже там їх привчали до праці, примушували працювати на городі, допомагати по господарству і читати.
На запитання, що трапилося, діти спочатку мовчали, але потім неохоче зізналися, що вже краще рвати бур’яни на свіжому повітрі, ніж вчитися в’язати гачком, мити унітаз, пекти жирні оладки і слухати дивні незрозумілі історії.
Віктор і Ганна самі раді були б втекти на дачу, але робота не дозволяла. Та й хіба мало, що може зробити з квартирою енергійна бабуся. Додумалася ж вона якось випарювати сечу весь день. Вони потім тиждень вікна не зачиняли, намагаючись провітрити приміщення, а баба Валя, попиваючи свою цілющу рідину, ще й їм спробувати пропонувала!
У липні місце в лікарні все-таки з’явилося, і Валентину Дмитрівну поклали на обстеження на цілих 10 днів.
Усі видихнули з полегшенням. Ну після обстеження бабуся ж точно поїде до себе???
Але не тут було. Виявилося, Валентині Дмитрівні потрібен запас ліків із собою, а деякі з них доступні лише під замовлення, і чекати треба від тижня до десяти днів.
Уже серпень на носі, а літа ніби й не було! Уся родина була виснажена до межі. Вони навіть нікуди не їздили на вихідні, адже як залишити стареньку саму? Хіба мало, що станеться.
Ганна почала натякати чоловікові, що він має якось розібратися з родичкою. Віктор, намагаючись уникнути неприємних розмов, став затримуватися на роботі. Обстановка загострювалася, і бабуся своєю щирою життєрадісністю лише підливала масла у вогонь. Останньою краплею стала її заява в середині серпня, що тепер їй уже якось і не хочеться повертатися в село, вже дуже в місті зручно.
Віктор і Ганна тоді посварилися вперше за багато років. Просто ніхто з них не хотів бути тією людиною, яка вкаже старенькій бабусі, яка зупинилася, на двері.
І хто знає, чим би все це закінчилося, якби якось раз після роботи Ганна не стала мимовільним слухачем розмови сусідки Інни з матір’ю по телефону. Жінки були в дружніх стосунках, тому сусідка їй поскаржилася:
— От уявляєш, я її кличу приїхати в місто, на обстеження, здоров’я поправити, а вона не хоче! Каже, що жити одна у квартирі боїться. Але немає з ким мені її поселити, я у відрядженнях постійно, син в іншому місті вчиться! Що робити, не уявляю…
Квартира сусідів і справді пустувала більшу частину року. І Ганна, вже готова поспівчувати Інні, раптом, несподівано навіть для самої себе, сказала:
— А давай до твоєї мами нашу бабу Валю підселимо. Вона якраз у нас гостює і в село повертатися поки що не планує. Думаю, їм весело буде разом. Вона в нас активна старенька.
Інна задумалася. Поставила кілька запитань. І вже наступного дня зателефонувала Ані, щоб дізнатися, коли бабі Валі буде зручно заселитися.
Радості всієї родини не було меж. Але ще більше раділа Інна, адже її мама миттєво знайшла найкращу подругу в особі Валентини Дмитрівни.
Таким чином, прабабусю «взяли в оренду» до весни.
А взимку, коли Віктор телефонував комусь із рідні в тому самому селі, він дізнався дивовижну історію. Виявляється, перед від’їздом у місто прабабуся здала свій будинок якійсь родині на рік!
— Так ось чому вона не хотіла їхати! – розсміялася Ганна, дізнавшись про це. – Час тягнула!
— Це ще не все. Пам’ятаєш, ми весь час дивувалися, звідки в неї стільки грошей: і на зуби, і на апарат, і на окуляри з ліками? Виявляється, у селі про прабабусині статки легенди ходять. Пенсія у неї немаленька, там вислуга років або ще що, я не уточнював. І вона примудряється майже все відкладати. Спеціально для цього раніше в сусіднє селище їздила.
— Так скільки ж у неї грошей… – пробурмотіла Ганна.
— Багато. Можливо, навіть на квартиру вистачить.
Чоловік і дружина переглянулися.
— Слухай, а може, не така вже вона й незручна? Нехай залишається,- запропонувала Ганна.
— У нас є час обміркувати це до весни, – відповів їй Віктор.
