Бабусі звично зібралися біля магазину. Не вистачало тільки їхньої очільниці — баби Тосі. Вони любили дружно пройтися між продуктовими рядами, пообговорювати ціни, порадити одна одній, що краще купити.
— Сама всіх збаламутила, а не прийшла! — підібгала губи 80-річна Ірина Степанівна.
— Ой, дівчата, он же вона йде. Під ручку з кимось? Ой, так це ж Васька! Зниклий! Із 45 квартири! Хуліган, вона ж казала, що його за версту треба обходити! А чому вона за нього тримається? — сплеснула руками Ірина Петрівна.
І всі ахнули. Баба Тося, у біленьких шкарпетках, у літній, у незабудках, довгій сукні, із сіточкою і в капелюшку справді йшла під руку з Василем.
Хлопцеві було 15 років. Він був із багатодітної родини. Мати була постійно в декреті, батько намагався працювати, де можна.
Старші доношували одежу за молодшими, а всі сусіди вважали, що виховує їх вулиця і, відповідно, нічого доброго з них не вийде.
Особливо дотримувалася цієї позиції баба Тося.
Вона стверджувала, що дитя має бути одне. У крайньому разі — два. Щоб були найкращі речі та їжа. Навчання.
А що з таких, як Василь взяти? Непутящі.
— Від осики не народяться апельсини! — повчально говорила вона.
Під «осикою» малася на увазі сім’я Василя. «Апельсинами», ймовірно, були діти й улюблений онук баби Точі — Єгор. Він навчався в інституті, не рівня злиденному Василю.
Майбутнє того було спрогнозовано всім двором. Хлопець, майже завжди вдягнений у картату сорочку, потерті джинси і куртку з капюшоном, ніколи не викликав симпатії.
З підлітками з двору особливо не гуляв. Вечорами десь пропадав.
— Розбишака з пелюшок! — виносили вердикт оточуючі.
І ось тепер баба Тося йшла з Василем. Світ перевернувся.
Такого просто не могло бути. Вони порівнялися з іншими.
— Доброго дня! — ледве чутно вимовив Василь.
І дивлячись на здивованих подружок, баба Тося сказала:
— Привітайтеся з Василем, дівчатка. Якби не він… Ех, що ж ми старі, не розібравшись, хорошого хлопчика обмовили. Пробач нас, Василь, усіх.
— Та ну… Та за що… Я ж нічого такого, — шмигнув носом Василь.
У нього було садно біля ока. І пов’язка, яку спочатку не побачили через кучеряве волосся.
— Я вас тут, на вулиці почекаю, — вимовив хлопчина.
У магазині баба Тося тремтячими руками поклала в кошик цукерки, сік, упаковки з продуктами. І розповіла своїм нерозлучним подругам, як нещодавно ввечері пішла в гості до сина.
Пенсію тому вирішила віднести, їм трохи на відпочинок не вистачало. Прийшла — сина вдома немає.
Телефони його та невістки не доступні. Почекала на лавочці та назад вирушила.
Уже темніти почало.
До онука абияк додзвонилася, до Єгора. Виявляється, син із невісткою затрималися в когось у гостях, забули, що мати мала прийти.
А онук пішов бабусю зустрічати. І тут нетвереза компанія назустріч.
А вона з грошима. У дворі, як на зло нікого. На щастя, Єгор з’явився.
Вона йому руками замахала. Той ступив було назустріч, побачив цих, та побіг. Вона думала, по допомогу. Виявилося — зовсім утік!
— Ну, ці на ногах уже не стояли, запитали, мовляв, бабцю, гроші є? Я вже все, з усіма подумки попрощалася. І тут хлопчик цей… Василь.
Він… підробляє, виявляється, вечорами-то. Побачив мене, підбіг. Собою загородив, повернувся і каже:
— Ідіть, бабусю. Я їх затримаю!, — Уявляєте? Мене, чужу бабку? А їх п’ятеро!
Загалом, вони до нього, я тут закричала, ну, слава Боже, поблизу патруль їхав. І так мені соромно тепер. З чого ми взяли-то всі, що розбишака він? А? Що одягнений погано?
Та живуть вони не дуже? Єгорці-то батько виволочку влаштував. Але що б він зробив, він же в нас кволий та скромний.
А Василь… сміливий такий. А ще в них дві кішки та собака. Бездомних та хворих Вася приніс, виходив сам. Вже до чого в мене мій Маркіз, котяра, чужих не любить, шипить.
А як Василь зайшов, він йому об ноги давай тертися і на руки відразу стрибнув. Визнав.
Ось, я їм тут вирішила сьогодні продуктів віднести, — відповіла баба Тося.
Подружки бабусю підтримали. Кожна купила щось для сім’ї Василя. Він брати не хотів. Але вони наполягли.
І баба Тося особисто сходила до батьків, подякувала. Мати Василя, ще молода, але рано зів’яла жінка, все розповідала їй, як син молодших спати вкладає, як готує і прибирає.
А баба Тося все зітхала та подумки проклинала себе за неправильно приклеєний ярлик. Узяла вона над Василем негласне шефство.
Колишній педагог, стала з ним займатися. Удома в неї була шикарна бібліотека, хлопчик приходив читати. Часто поривався і їй допомагати. Добрий, благородний.
— Людина він. З великої літери! — говорила тепер усім бабуся Тося.
Василь став офіцером. Його велика фотографія висить на стіні в баби Тосі. І коли її запитують, хто цей білявий і блакитноокий чоловік, вона гордо відповідає:
— Та як хто? Мій другий онук! Василь!
