Те, що кота треба забрати, ні в кого й сумніву не виникло. Світлана Петрівна мала лягати до лікарні — той день, що змінив усе, прийшов неждано. Машина вже гурчала під вікнами, а сусідка, метушлива Дарія Федорівна, допомагала складати вузлики.
— Дашо, ти ж мого Тишка не кидай, чуєш? — пошепки благала Світлана Петрівна, накидаючи на плечі стару вовняну безрукавку. — Мало як воно там обернеться, сама розумієш, куди я їду… Ти вже приглянь за ним, поки Андрійко не приїде. А як прибуде син, то віддай йому кота.
Світлана зморщилася від різкого болю під лопаткою, який наче розпеченою голкою прошив усе тіло, і важко зітхнула.
— Та куди він дінеться, твій кіт! — впевнено кивала Дарія. — Він же в тебе козацького роду, самостійний, дарма що в хаті спить. А гуляє сам по собі, як справжній господар, без усякого нагляду. Не бійся, не пропаде твій розбишака!
Саме Даша й викликала допомогу, коли Світлана, наче підкошена, осіла на лавку, збіліла як стіна й покрилася холодним потом.
Даша тоді мало не збожеволіла: сунула їй якісь таблетки, кинулася в хату за телефоном, кричала в розчинене вікно…
— Андрійко мав подзвонити, я ж чекала… — тихо мовила Світлана. — Вийшла тільки яблук набрати, хотіла пиріг затіяти, щоб пахло в хаті затишком…
Тишко — мордатий, кудлатий кіт з обрубаним хвостом і обпаленими вусами — притис вуха й спостерігав за цією жіночою метушнею.
Вирішивши, мабуть, що все це порожні хлопоти, він вальяжно пройшов до хати й упав на пляму сонячного світла, що гріла підлогу.
Приїхали медики — серйозна жінка та зовсім юний хлопчина-студент. Почаклували над Світланою, зробили укол, зміряли тиск. Тишко спочатку забився під ліжко, а коли господарку вже збиралися виносити, виліз, жалібно нявкнув і подивився на неї так, ніби питав:
«А як же я?».
— Ми вам іншу машину викличемо, нам ще в сусіднє село мчати, — голосно, наче до глухої, промовила фельдшерка. — А ви посидьте, не хвилюйтеся, матінко, бережіть себе. З вами Яшко залишиться. Якове Михайловичу, глядіть мені, не підведіть!
Хлопець тільки важко ковтнув слину. Залишатися сам на сам із людиною, якій серце відмовляє, було йому лячно.
— Яшко? Яке ім’я гарне… — ледь усміхнулася Світлана Петрівна. — Лагідне. А в мене кіт — Тишко. Бач, виповз зі своєї нори? Не любить він чужих, боїться. Я ж його з канави виловила, в крижаній воді сама ледь не втопилася, за обрубок хвоста витягла. Тоді він був — самі кістки та шкіра. А бач, який оговтався, з характером став. А мені що? Мені не звикати. У мене всі чоловіки в роду були з характером… Ой… водички б…
Тишко застрибнув на ліжко, примостився поруч. Світлана навіть посунулася трохи. Її Сашко, покійний чоловік, теж отак любив до неї під бочок притулитися.
Але Сашко був величезним, могутнім чоловіком, як той дуб старий. Світлана завжди тулилася до стіночки, підпихала йому ковдру, а він тільки вдячно зітхав уві сні. Не міг він спати один, завжди Світланка мала бути поряд.
Коли його не стало, Світлана Петрівна не знала, як дихати далі. Син далеко, сестра теж у своїх справах. А в неї в душі — наче все випалили. Чорна, холодна гіркота заливала все всередині.
— Минеться, Світлусю. Усе минеться, — втішала її Даша. — Головне — не завмирати. Я як свого поховала, теж ревіла, поки очі не повисихали. А потім зрозуміла — треба щось робити, щоб день проміж ніг, як миша, проскочив, щоб до ліжка ледь ноги дотягувала. Я собі радіо вмикала на ніч, щоб голоси чути… А ти, Світлано, знаходь собі діло. За роботою всі печалі за вітром підуть.
Але ніякі справи не допомагали. Світлана тужила так, що серце краялося.
— Він, розумієш, Дашенько, вжився в мене, вріс корінням, а я — в нього. І як тепер нам бути? Він там, на хмаринці, сидить, ногами базікає, на мене дивиться, а я тут, внизу, навіть розгледіти його не можу…
Аж одного разу, повертаючись із цвинтаря, Світлана побачила в брудній канаві щось страшне, облізле. Воно борсалося в болоті й… гарчало!
— Їй-богу, гарчало! — розповідала вона сусідці. — Я на коліна в ту грязюку бухнулася. Боязно було, раптом укусить, але руку сунула, вхопила за лапу. А він кігті випустив, нявчить… Тишко мій…
Тишко вмів дякувати, хоча був тим ще задиракою. З місцевими котами перебився в перший же день, птахів на найвищі гілки загнав, мишу з льоху притягнув — подарунок господарці.
Світлана його погладила, здобич забрала, та й випустила ту мишу за парканом. Тишко такого «марнотратства» не пробачив — змів зі столу скляні банки. Тільки одну не тронув — ту, високу, в якій Сашко колись наливки робив.
— Ну, і на тому дякую, — зітхнула жінка. — Ти наче все знаєш, усе розумієш, так?
Кіт завжди сидів на стільці Олександра, поки Світлана обідала. Дивився пильно, нічого не клянчив, наче навіть гидував людською їжею, але не йшов, поки вона не доїсть.
— Чоловік мій отак само сидів, — згадувала Світлана. — Сашко сам мені і картопельку смажив, і котлетки крутив, годувальник мій… Сидів поруч, то сільничку підсуне, то чаю піділлє. А Тишко — ну точнісінько як він. Спить на його половині ліжка, лапи на мене покладе по-господарськи… Кіт, а веде себе як справжній мужик!
У той день, коли Світлані стало зле, Тишко довго не давав їй встати з ліжка, навалювався на руку всією своєю вагою. Бурчав гортанно, мало не гавкав, дивився суворо, наче відчував біду.
Машина з хворою Світланою поїхала, а Дарія Федорівна залишилася на господарстві.
Покликала кота, хотіла нагодувати, а той — тільки його й бачили! Чкурнув у кущі й зник.
Тишко біг довго, поки не опинився на цвинтарі, на тому самому горбку, де стояв хрест на могилі Олександра. Звідти було добре видно, як петляє дорога в гаю. Він дивився вслід машині, що забрала його людину.
Обвити б ноги хвостом, та не було його — бродячі пси колись відгризли. І лапам стало холодно. А може, то в серці похололо?
Даша шукала його весь вечір, кликала, їжу виставляла. А Тишко не чув. Він ішов. Йшов на запах страху й ліків.
Уже ввечері, мокрий, зі збитою шерстю, він приплентався до високої сірої будівлі лікарні. Пахло там недобре. Підкрався до ґанку, прошмигнув у двері за якимось дідусем. Коридори, каталки, білі халати…
У Тишка голова йшла обертом, він забився в темний куток між відрами й швабрами.
— Хто тут хуліганить? — почувся голос прибиральниці.
Тишко заплющив очі. Світлана завжди казала, що його видають очі — два жовті вогники. Прибиральниця його не помітила, пішла собі, бурмочучи щось під ніс.
Кіт чекав. Він відчував — Світлана там, за тими дверима. Треба було діяти швидко. Проскочив у щілину, когті зрадницьки цокали по кахлю.
Він ніколи не давав себе стригти — вважав це приниженням. Кігті — то його зброя, якою він мав захищати свою Світланку.
Вітер раптом розчинив двері в палату, вони з гуркотом ударилися об стіну. Медсестри зату метушилися… А Тишко… Він стрілою кинувся до ліжка, застрибнув на груди господарці, лизнув її руку і… заплакав.
Коти плачуть жалібно, усім тілом, кожною шерстинкою.
— Сашо… Сашо, ну посунься, зовсім притис мене… — тихо прошепотіла Світлана Петровна уві сні, торкнулася мокрої шерсті й охнула. — Тишку, ти?! Господи, побачать же!
І заплакала теж, але на душі раптом стало так легко, наче камінь звалився.
Забрали його з лікарні наступного ранку. Приїхав Андрій із кліткою. Тишко бився, гарчав як дикий звір, але побачив, що Світлана киває — «так треба» — і сам зайшов у те ув’язнення.
Весь персонал збігся дивитися на диво-кота: фотографували, дивувалися. А йому було байдуже. Його жовті очі потонули в сірих очах господарки. Так Сашко дивився на неї з Небес — ласкаво і віддано.
— Ну що, брате, пора! — нахилилася над кліткою санітарка. — Скоро твоя матуся випишеться, буде все добре. Грізний який! Мабуть, чоловіком у минулому житті був, га? Людські очі, хоч і жовті… але ж людські!
Світлана повернулася додому через десять днів. Син допоміг їй вийти з машини. Пахло осіннім теплом, деревом, легким димком… І тут їй під ноги кинувся Тишко.
Зірвався з підвіконня Даші, промчав по траві й завмер, дивлячись знизу вгору.
— Ну от і ти. А я чекав! Нарешті вдома! — наче почув Андрій у котячому мурчанні.
— Привіт, бродяго! Рідний мій… Геть змарнів без мене. Андрійку, він хоч їв?
— Батько без тебе ніколи не їв залюбки. І цей туди ж. Тітка Даша з ним намучилася! Любить він тебе, от і не їв. Тужив, сама розумієш… — обійняв син матір.
Так, вона розуміла. Тепер вона все розуміла. Ті, хто йде від нас, завжди надсилають нам частинки своєї душі. Головне — не прогледіти, не пройти мимо. І тоді на серці знову стає тепло.
— Сашко, це ж ти його мені відправив, правда? — запитала ввечері Світлана Петровна, дивлячись на зоряне небо.
Їй ніхто не відповів, тільки Тишко притиснувся до ніг, замуркотів і глибоко зітхнув. І Світлана все зрозуміла…
Отак воно й буває: любов не знає кордонів між світами, і іноді вона приходить до нас на чотирьох лапах і з обрубаним хвостом. Головне — мати серце, здатне це відчути.
А чи траплялося у вашому житті таке «маленьке диво», коли здавалося, що сама доля посилає вам підтримку в образі випадкової тварини чи несподіваної зустрічі?
