Зранку підхопитися по будильнику якомога раніше, щоб усе-все встигнути. Швиденько вмитися, клацнути чайником, розігріти або зготувати свіжий сніданок для рідних, розбудити дітей і чоловіка.
Зібрати Лізу до школи, а Тимофія — у садочок, нагодувати всіх, випровадити за двері, а тоді вже самій одягнутися й підфарбуватися. Після роботи — стрімголов заскочити в дитсадок і забрати звідти сина.
Ліза, на щастя, приходить зі школи раніше, якщо не затримується на своїх гуртках.
Далі закинути брудний одяг у пралку, пготувати вечерю, перевірити, чи зробила донька домашку, нагодувати сім’ю, зняти з сушарки те, що пралося вчора, і розвішати нове.
Перепрасувати чисте. Погратися з малим, приділити увагу чоловікові, зробити сьогодні те, що ніяк не можна відкласти на завтра, нарешті прийняти душ, у повному знесиленні впасти на ліжко і… почути: «Кохана, йди-но сюди. Я так скучив».
— Сашко, ти знущаєшся? Я почуваюся як загнана коняка. Ну, діти — то святе, але ж ти міг би бодай посуд за собою помити! Як рабиня якась, чесне слово.
Чоловік заклав руки за голову, перекинувся на спину і важко зітхнув.
— А я думав, що ти в мене бджілка-трудівниця, а не коняка. Якщо втомилася, то чого мовчиш? Сказала б прямо, що треба зробити. Я хіба коли-небудь відмовлявся допомогти?
— А чому я маю щось казати? Ми разом уже десять років живемо, а ти досі не помітив, що в мене бракує часу навіть на банальну вечірню прогулянку?
Раніше ми з тобою гуляли, по крамницях ходили, разом якісь сімейні проблеми вирішували. А зараз кожен сам по собі, але при цьому я одна за всіх віддуваюся. От давай так: ти завтра встанеш зранку, всіх нагодуєш, дітей збереш…
— Давай, — спокійно погодився чоловік. — І після роботи можу зробити все те саме, що робиш ти. Мені не важко.
— Ну-ну, давай. Подивимося, надовго тебе вистачить. Усе, на добраніч.
Ірина різко відвернулася від чоловіка, заплющила очі і вмить провалилася в сон, бо втомилася просто неймовірно.
Олександр ще довго лежав, дивлячись у темну стелю і розмірковуючи про те, що в найближчій перспективі їхнє сімейне життя може дати тріщину. Він зовсім не був проти розділити з дружиною хатні обов’язки і спершу навіть щиро намагався це робити.
Але ж вона сама постійно чіплялася до кожної дрібниці і безапеляційно стверджувала, що чоловікам нічого серйозного довірити не можна.
Сама відбила в нього будь-яке бажання допомагати. Сама все звалила на свої плечі, а він тепер винен. Може, щось змінилося? Може, вона й справді допеклася до краю?
— Сашко, це що таке?
— Сирники.
— Я бачу, що сирники. Навіщо ти їх згущеним молоком залив?
— Так же смачніше, ніж зі сметаною.
— От собі й лий солодке, скільки душа забажає, а дітей з такого віку травити цукром не треба. Чому Тимофій досі не одягнений?
— А куди нам поспішати? Ще ціла година в запасі.
— Година часу? А потім будеш бігати по хаті й кричати, що ми всі спізнюємося? У Лізи на голові що за гніздо?
— Хвіст.
— А ти хоч на секунду подумав, на що цей хвіст перетвориться після того, як вона шапку зніме?
— Вона ж дівчинка, сама розбереться.
— Їй вісім років! У чому вона розбереться? Вона ще зачесатися як слід не вміє. Чому на ній колготки сірі? Я ж білі звечора приготувала!
— У білих резинка тріснула, коли натягували.
— І що з того? Не знаєш, де в нас шпильки лежать? Справа п’яти хвилин. Година в запасі в нього, бачте!
Не так склав спортивну форму доньки в рюкзак. Не перевірив, чи є хустинки в кишенях у дітей. Тимофія взагалі довелося повністю перевдягати, бо «безпорадний» тато натягнув на дитину зовсім не те, що мама дбайливо приготувала звечора.
Олександр терпляче зносив усі ці докори і не зірвався навіть тоді, коли голос дружини вже майже переходив на вереск. Вечір обіцяв бути ще багатшим на емоції.
Передчуваючи неминучий скандал, Сашко після роботи завбачливо зайшов до супермаркету і купив для дружини пляшку її улюбленого білого сухого та гарний букет квітів.
Вирішив: хай краще сидить цілий вечір із келихом у руці та насолоджується законним відпочинком, аніж бігає по квартирі й робить із мухи слона.
На жаль, ані чудовий напій, ані квіти ситуацію не врятували. Не на той режим увімкнув пральну машинку. Не так обсмажив котлети. Недостатньо ретельно промив макарони. Надто дрібно покришив овочі для салату. Не в тому порядку розставив тарілки на сушарці після миття.
Перевіряти Лізину домашку, виявляється, треба з усіх предметів, а не лише письмову частину. Якщо вже дав Тимофію фломастери, то треба пильнувати, щоб син розмальовував альбом, а не себе і новий одяг.
Праску треба ставити на спеціальну підставку, а не просто на прасувальну дошку.
Дитячі футболки складаються не так, а зовсім інакше. Те не так, се неправильно…
Зранку Сашко ще намагався не звертати на це уваги, але ввечері раптом чітко усвідомив, наскільки сильно Ірина стала схожою характером на свою матір.
Теща теж ніколи не минала нагоди дорікнути чоловікові в криворукості, постійно бідкалася на відсутність допомоги і свято вірила, що без жіночого нагляду чоловіки дуже швидко деградують до стану печерних людей.
— Ну що, коханий? Не втомився? — солодко й відверто знущально проспівала дружина ввечері, коли він нарешті вклав дітей спати і зайшов до спальні.
— Дивлячись від чого, — гірко посміхнувся Олександр.
Він би не відмовив дружині в близькості, але вона сама послалася на головний біль після випитого, різко відвернулася до стіни і благополучно заснула.
За тиждень вони в теплому колі друзів відсвяткували десяту річницю свого шлюбу, а ще через рік — офіційно розлучилися. Ініціатором став Олександр.
З його боку обійшлося без жодних претензій, а от з її — не обійшлося без гучних істерик. Сашко шляхетно залишив їй квартиру.
Ірина подала на аліменти, хоча утримувати дітей він ніколи й не відмовлявся. Пішов з легким серцем, без жодних жалів.
Провідував сина й доньку тоді, коли це милостиво дозволяла колишня дружина. У такі дні вона щедро обсипала його вже новими, свіжими докорами, а він просто пропускав їх повз вуха.
Адже він більше не був пов’язаний із цією жінкою жодними сімейними путами. Вона для нього залишилася лише матір’ю його дітей. А він для неї — прикрою помилкою молодості, яку треба було виправити значно раніше.
Після цього розлучення Ірина ще двічі виходила заміж — і обидва рази вкрай невдало. Олександр теж одружився вдруге — з жінкою, яка мала дитину від першого шлюбу.
Вона й справді була схожа на загнану коняку, але зовсім не тому, що заповнила своє життя безглуздими правилами та хатніми умовностями. А тому, що тягнула на собі дві роботи, аби забезпечити своєму синові гідне життя.
Діти повиростали. Якось уже дорослий Тимофій запитав у батька, чому вони з мамою розлучилися.
— А що з цього приводу каже твоя мама? — обережно уточнив Олександр.
— Вона каже, що ти безвідповідальний і нікчемний, — ніяковіючи, зізнався Тимофій.
— От саме тому й розлучилися, — тепло усміхнувся Сашко.
— Бо ти й справді такий? Чи тому, що вона так каже?
«Розумний хлопець росте. Далеко піде», — з гордістю подумав Сашко, а вголос лише запитав:
— А ти сам як гадаєш?
Тимофій нічого не відповів, бо був ще надто юним, аби робити такі серйозні життєві висновки. Колись він теж знайде свою бджілку. Або ж настирливу муху, від якої галасу в його житті буде значно більше, ніж справжньої радості.
Краще, звісно, просто хорошу, мудру жінку. Таку, якій буде абсолютно байдуже, як саме стоїть вимитий посуд на сушарці, скільки зморшок на лляній скатертині і в який бік повернутий носик електричного чайника.
Таку, для якої тихе сімейне щастя завжди буде важливішим за вигадані, штучні ідеали.
Ось таку життєву, до болю знайому багатьом історію надіслав нам наш читач, а ми лише трохи надали їй літературного звучання. Кажуть, що ідеальний порядок у хаті часом може зруйнувати лад у родині, якщо за правилами і вимогами зникає найголовніше — любов та взаємоповага.
А як ви вважаєте, любі читачі: чи варто жертвувати сімейним затишком заради бездоганно складених футболок і правильно розставлених тарілок?
