Село Липівка всередині січня мало такий вигляд, ніби його витесали з криги. Тонкі стежки, сірі дахи, рипучі тини — усе здавалося завмерлим, крім однієї хвіртки, де старенька Марта Петрівна щоранку розчищала сніг. Ніби хотіла довести: ще тримаюся, ще можу.
Їй було сімдесят, але обличчя — тонке, вимучене — виглядало значно старшим. Не так, як у кіно: мовляв, «мудрість прожитих літ». А по-справжньому: з голодними вилицями, підібганими вустами й поглядом, що шукав тепла там, де його вже давно не було.
Три сини. Три дорослі чоловіки — і жоден не приїхав на Новий рік.
Старший, Ілько, колись обіцяв: — Мамо, як гроші підуть — щомісяця по дві тисячі, чесно.
Середній, Дмитро, казав: — Та ми тобі одяг купимо, ти тільки скажи розміри.
Молодший, Олесь, додавав із впевненістю молодого батька: — Улітку приїдемо всією родиною, шашликів насмажимо, картоплі накопаємо.
Минуло два роки. Нічого не змінилося.
Точніше — змінилося. Її пенсія стала ще меншою, ніж ціни в крамниці. Одяг став ще старішим — пальто з тріснутими ґудзиками, валянки, які трималися лише на пам’яті про минуле.
А сини… У синів з’явилися дружини. І саме невістки пояснили їм, що «мама сама впорається». Що «не можна утримувати дорослих людей». Що «дві тисячі — це дуже багато, нам самим не вистачає».
Ілько все ще переказував гроші — але так, щоб дружина не знала. За старою звичкою: потроху, раз на два-три дні. Але він не знав найголовнішого: гроші залишалися в місті. Дружина їх знімала першою.
А Марта Петрівна вдома… Голодувала. Справжнім голодом. Тим, що тихо висмоктує сили, робить кроки коротшими, а думки повільнішими.
Їла вона хліб. Іноді яйця — коли вдавалося купити три-чотири штуки. На суп грошей уже не вистачало. На м’ясо — давно ні. На ліки… краще й не згадувати.
Коли болі в грудях почали приходити частіше, вона все ж таки дійшла до місцевої амбулаторії. Лікар — розповнілий, вічно поспішаючий — виписав пігулки, кинувши погляд на її пошарпане пальто:
— Ну що ви так дивитеся? Ліки дешеві, вам вистачить.
Марта при ньому перерахувала ціну. Тихо зітхнула:
— Це… зовсім небагато…
Але де взяти це «небагато», якщо вдома порожній гаманець?
Її рятувала одна людина. Не рідна. Не знайома. Навіть не друг.
Місцевий хлопець — Артем. Син власника сільської крамниці. Йому було двадцять п’ять, але на вигляд здавався старшим: уважний, чесний, без тієї фальшивої ввічливості, якою сповнені міські продавці.
Батько поставив його за прилавок «для досвіду». Мовляв, нехай учиться бачити людей, говорити з ними, не рости з порожньою головою.
І Артем побачив. Він помітив, що Марта приходить щодня. Затримується біля полиць. Дивиться на крупи, на молоко, на масло… І йде з одним батоном хліба. Завжди одним.
— Марто Петрівно, може, ще щось? — одного разу тихо запитав він.
Вона усміхнулася тією натягнутою, сумною усмішкою, якою старенькі прикривають сором:
— Та в мене все є, синочки скоро з міста привезуть. Чого мені зайве брати…
І пішла.
А Артем бачив: руки в неї тремтять. Шалик надітий неправильно — зав’язаний абияк. І хліб вона тримає так, ніби несе щось священне.
Він став придивлятися. Бачив, як вона, ніби випадково, затримувалася біля вітрини з куркою. Як брала пакет крупи й ставила назад. Як дивилася на яблука — й миттєво опускала очі в землю.
Голодні люди завжди видають себе очима. Їхній погляд — чіпляється за їжу, але відводиться так швидко, ніби дивиться на щось заборонене.
Одного дня вона вийшла з крамниці особливо повільно. Зігнулася, хиталася. Хліб у пакеті — і все. Марта йшла, ніби несла на плечах мішок цементу.
Артем дивився їй услід із дверей. Тихо видихнув. І сказав сам собі:
— Усе… годі.
Вдома Марта зібрала останні сили й дістала старий кнопковий телефон. Набрала старшого.
Голос у неї був тихий, але тремтів не від хвороби — від надії:
— Синочку… давно вас не було. Може… приїдете? Хоч ненадовго? Я… чекаю.
На тому кінці була коротка пауза. А потім — надто бадьорий, надто швидкий голос:
— Мамо, звичайно! Ми вже плануємо! Ти тільки тримайся! Скоро приїдемо, чесно!
Вона поклала слухавку… й усміхнулася. Такою усмішкою усміхаються люди, які чекають весни в будинку, де давно вимерзли батареї.
Але через пів години в неї закрутилася голова так, що вона сіла прямо на підлогу. Руки стали холодні. Шум у вухах піднявся, мов вибух пари в казані.
Вона прошепотіла сама собі:
— Нічого… зараз мине…
Але не минало. Не минало весь вечір. А сини так і не приїхали.
Ніч звалювалася на Мартин дім, як важка мокра ковдра — гасила світло, запахи, сили. У кутках постукував вітер, тонкі стіни тремтіли, а вона сиділа на старому ослінчику, боячись підвестися: ноги підкосилися, руки стали наче вата.
Холод пробирав до кісток — ніби будинок теж ослаб разом із господинею.
У шлунку тягнуло порожнечею. Не тією голодною, звичною, до якої вона вже майже призвичаїлася, а іншою — небезпечною, що зсередини пекла, схожою на непритомність.
Єдине, що було в неї на столі — половина черствого батона та банка дешевого чаю. Вона заварила горнятко, сподіваючись хоча б зігрітися, але руки тремтіли так, що чай пролився на стіл.
— Нічого… — прошепотіла вона собі. — Нічого… скоро сини приїдуть… скоро…
Вона повторювала це як молитву. Але з кожною годиною голос ставав слабшим.
Наступного ранку до крамниці зайшла інша Марта. Не та бадьора жінка, якою вона колись була. І не та тиха, що терпіла голод місяцями. А жінка, в якій біль з’їв майже все.
Вона трималася за стіну. Губи бліді. Кроки короткі, хисткі.
Артем одразу помітив — і кинув на підлогу коробку, яку розпаковував.
— Марто Петрівно, вам зле?
Вона винувато посміхнулася, ніби незручно зізнаватися, що помираєш.
— Та що ти! Просто ніч важка… я так… хліба ось візьму — і піду.
Вона казала це щоразу. Але сьогодні голос був інший — порожній, як кімнати в домі, звідки винесли меблі.
Артем дивився, як вона йде до стенда з хлібом. Бачив, як вона намагається втриматися за край вітрини. Як морщиться, ніби по тілу пройшов струм.
У якийсь момент вона завмерла, заплющила очі — і тихо осіла на підлогу, немов хтось висмикнув стрижень, що тримав її вертикально.
— Марто! — Артем підбіг, підхопив її під спину. — Гей! Чуєте мене?
Вона розплющила очі — повільно, як старі двері. Насилу усміхнулася.
— Я… просто не снідала.
— Ви вчора теж не снідали, — тихо сказав він. — І позавчора.
Вона не стала заперечувати. Тільки відвела погляд.
І все стало зрозуміло без слів.
Артем посадив її на стілець, дав теплого чаю, приніс булочку, сир, зварив яйце на задній кухні.
Марта спочатку відмовлялася.
— Ти що, синочку… мені незручно… я вдома поїм… у мене все є…
Але рука її тягнулася до тарілки сама. Ніби тіло давно стукало зсередини: — Дай мені їжу. Годі брехати.
Коли вона зробила перший укус, пальці її тремтіли. Коли проковтнула — очі наповнилися слізьми. Не від щастя. Від сорому.
— Прости… — прошепотіла вона. — Стара я… непотрібна. Сини зайняті… у них робота…
Артем слухав. І вперше за багато років у його грудях піднімалося справжнє, болюче відчуття несправедливості.
— Марто Петрівно, — сказав він спокійно. — Вам треба до лікаря. Нормального. І до людей, які про вас подбають. Так не можна.
Вона заперечливо похитала головою.
— Не можна турбувати… у синів свої сім’ї… не до мене… я потерплю…
— Та ви вже терпіти не можете! — не витримав він.
Вона здригнулася. Але не образилася. Бо знала: він сказав правду.
Того ж дня Артем пішов до її оселі. Не щоб «перевірити», не щоб «проявити ініціативу». А тому що відчував: якщо її залишити саму ще на кілька днів — буде пізно.
Двір зустрів тишею, у якій чулося щось неправильне. Наче дім сам дзвенів порожнечею.
Він постукав. Ніхто не відчинив.
Обійшов навкруги, зазирнув у вікно — і серце в нього шугонуло вниз. Марта лежала на підлозі біля ліжка, ніби намагалася встати й не змогла.
Артем вибив двері плечем — легко, як у кіно, але зі справжньою люттю. Підбіг до неї, акуратно підняв.
Вона була гарячою — жар палав у тілі, ніби всередині жевріла маленька піч. Губи сухі. Дихання переривчасте.
— Усе… годі терпіти, — прошепотів він. — Я вас звідси заберу.
Вона спробувала заперечити:
— Не можна… сини… приїдуть…
Але він тільки міцніше її тримав. І тихо сказав:
— Вони приїдуть потім. Коли стане пізно. А я не збираюся чекати.
Коли він привіз її до себе додому, його мати — жінка суворого вигляду, із сильними руками — побачила Марту й одразу зрозуміла все, без зайвих слів.
— Господи… хто ж її до такого довів?..
На це питання Марта не відповіла. Тільки заплющила очі — і вперше за довгий час заснула не від слабкості, а від того, що поруч були люди. Справжні. Які не обіцяють — а роблять.
Увечері Артем знайшов у її пальті старий, пошарпаний зошит.
Там, між рецептами й розпавшимися фотографіями, лежав листок із записаними від руки телефонними номерами: Ілько — старший син, Дмитро — середній, Олесь — молодший.
Він довго дивився на номери. І розумів: дзвонити їм зараз — означає повернути її туди, звідки він її щойно витягнув.
І він не став.
Вона вперше за багато місяців лежала в теплі. Під чистою ковдрою. Після нормальної вечері.
І він вирішив, що має право захистити її хоча б одну добу. Одну. Але саме цієї ночі в її житті почала мінятися доля.
Марта оговталася не одразу — сон у неї був важкий, як у людини, яка занадто довго жила на грані. Коли вона розплющила очі, спершу не зрозуміла, де перебуває.
Кімната була незнайомою: світла, чиста, з м’яким пледом на кріслі, запахом супу й тихими кроками в сусідній кімнаті.
Вона подумала, що померла.
Але поруч сиділа жінка — сувора, широкоплеча, з уважними очима. Мати Артема.
— Ну нарешті, — сказала вона. — А то я вже думала, що ти мене налякати надумала.
Марта спробувала підвестися, але та м’яко приклала долоню до її плеча.
— Лежи. Тобі не можна вставати. У тебе зневоднення, тиск скаче, і шлунок уже не працює як слід. Але це поправно. По-прав-но.
Марта проковтнула. Сльози підступили — дивні, гарячі, як від довгої тиші, яка раптом скінчилася.
— Я… ненадовго… я піду, як тільки зможу… мені незручно…
Жінка пирхнула так, ніби почула нісенітницю століття.
— Ти посоромилася б слово таке казати. У нас не готель, у нас дім. Артем привів — отже, житимеш, поки на ноги не станеш.
Слово «жити» прозвучало особливо міцно, ніби це не дозвіл, а вирок.
Артем зайшов удень — із пакетами, з ліками, з термосом свіжого бульйону.
Його мати хмикнула:
— Я все приготувала, а ти ще їжі приніс?
— Мамо, їй треба харчуватися нормально. Не хлібом же…
— Та-а-ак, — протягнула вона. — Це ти мені зараз пояснюєш, як старих годувати?
Вона сказала це з буркотливою ніжністю, такою, яка насправді — турбота.
Марта дивилася на них обох, і серце її зненацька стислося: Ось як живуть люди, які не кидають. Ось який вигляд має дім, де тебе почують.
Через три дні вона змогла ходити кімнатою. Через тиждень — виходила на ґанок. За два тижні — вже допомагала по господарству, хоч мати Артема лаялася і відганяла її:
— Ти спочатку одужай! А потім уже з ганчіркою гасай!
Марта зніяковіло посміхалася, але тепла турбота зігрівала краще за ліки.
Сини не дзвонили. Не писали. Нічого не питали. Наче зникли.
Але від цього стало… легше. Вона раптом зрозуміла: боляче було лише від очікування. Від надії. Від віри, що все ще можливо. А коли надія померла — стало тихо. Чисто. Навіть спокійно.
Одного разу Артем приніс додому конверт. Цупкий, дорогий, із золотистим тисненням.
— Мамо, подивися… — сказав він. — Мені батько віддав. Це… від нього.
Жінка відкрила. Прочитала. І свиснула.
— Нічого собі… квартири-то він якраз оформив.
— Які квартири? — здивувався Артем.
— Дві. У місті. Казав, що на майбутнє. А тепер… — вона подивилася на Марту. — Так. А тепер, схоже, у нас з’явилася людина, яку батько б точно не обділив.
Марта замахала руками, ніби могла відбитися від цих слів.
— Що ви! Яка квартира! Я ж… мені не треба…
Але мати Артема поклала долоню їй на плече.
— Треба. Кожній людині потрібне місце, де вона не помре з голоду. І де тебе не порівнюватимуть із чиїмись зручними дружинами.
Марта заплющила очі. Її подих здригнувся.
Виявляється, іноді чужі люди говорять правильніше за власних дітей.
Через кілька днів, коли вона вже остаточно окріпла, родина Артема зібралася в місті, щоб подивитися житло. Квартира була світла, з великими вікнами, новими меблями й запахом свіжої фарби.
Мати Артема промовила фразу, від якої в Марти затремтіли коліна:
— Це твоє. Живи тут. Хочеш — сама. Хочеш — до нас приїжджай. Ми поруч.
Марта стояла, ледь стримуючи сльози. Вона не чула такого ставлення… ніколи. Ані в молодості, ані в зрілості, ані тим більше в старості.
— За що… ви… — прошепотіла вона.
Артем відповів просто:
— За те, що ви Людина. А це, на жаль, рідкість.
Марта відвернулася до вікна, щоб вони не бачили, як сльози котяться по її щоках.
Саме в цей момент сталося те, що змінює життя так само різко, як удар об одвірок. Задзвонив телефон.
На екрані висвітилося: Ілько — старший син
Марта стиснула долонею серце. Скільки місяців вона чекала цього дзвінка… І як дивно — тепер зовсім не хотілося брати слухавку.
Але вона все ж таки провела пальцем по екрану.
— Мамооо, — протягнув Ілько, ніби вона йому щось винна. — Ми тут подумали — треба б до тебе заїхати. Ти чого не дзвониш? Жива хоч?
Марта мовчала. Їй потрібен був час, щоб повернутися голосом у той світ, де вона була не голодною старою на підлозі, а матір’ю.
— Мамо? Гей? Ти де?
Вона тихо відповіла:
— Вдома.
— А, ну чудово! Ми завтра виїжджаємо! Чекай! Подаруночки веземо!
Подаруночки… Дві тисячі, які він навіть не надсилав сам. І порожні слова.
Марта вимкнула телефон. Повернулася до Артема. І вперше за весь час сказала впевнено:
— Я до них не повернуся.
Наступного дня біля її старого будинку здійнявся галас. Сміх. Крики: «Мамооо! Ми приїхали! Ти де?!»
Але всередині — порожньо. Дім холодний. Постіль застелена. У каструлях — лише іржа.
Сини ходили подвір’ям, мов діти, що заблукали. І тільки коли їхній погляд упав на вибиті колись двері, вони зрозуміли: мати пішла.
Пішла туди, де її не обманюють, не змушують чекати, не голодують за зачиненими дверима.
І в їхніх очах уперше за довгі роки з’явилася розгубленість. Не любов. Не сором. А саме розгубленість людини, яка зрозуміла:
«Мама більше не наша. Її хтось забрав… і зробив щасливою».
Тим часом Марта вже кілька днів жила в новій квартирі — невеликій, але світлій, де пахло деревом і чистою білизною. У кімнаті стояли квіти — Артем сам купив, сказавши:
— У вас тут має бути гарно. Гарно — значить, по-людськи.
Кожен вечір його родина збиралася вечеряти разом — і Марта сиділа з ними. Спершу ніяково, ніби боялася зайвий раз узяти ложку. Але з часом її плечі розпрямилися, погляд став м’якшим, а голос — впевненішим.
Вона знову почала усміхатися — не тією натягнутою посмішкою голодного виживання, а справжньою, теплою.
Старість може бути доброю, — подумала вона якось. Якщо поруч ті, хто не вважає тебе тягарем.
Справді, сини почали приїжджати часто. Вже не заради квартири. Не заради вигоди. А тому що совість — річ важча за борг. Вони приносили їжу, одяг, ліки — не тому що «треба», а тому що хотіли, щоб мати знала: тепер вони поруч.
Марта їх простила. Але жити з ними не стала. Вона залишилася там, де її зустріли як людину, а не як стару жінку, якій «і так вистачить». І щовечора вона сиділа біля вікна — з чаєм, із пледом, із тихою вдячністю всередині.
