— Шашлик готовий, час за стіл! Маргарита обережно зняла шампури з мангала. Дим ліниво здіймався вгору, змішуючись із пахощами прянощів, рум’яної скоринки та розпеченого вугілля. На дерев’яному столі під розлогою грушею вже чекали на них салати, нарізки, келихи — все для ідеальної вечері на двох

— Владе, неси соус та хліб! — гукнула Маргарита чоловікові. — Шашлик готовий, час за стіл!

Маргарита обережно зняла шампури з мангала. Дим ліниво здіймався вгору, змішуючись із пахощами прянощів, рум’яної скоринки та розпеченого вугілля. На дерев’яному столі під розлогою грушею вже чекали на них салати, нарізки, келихи — все для ідеальної вечері на двох.

Але щойно Рита повернулася до будинку, як за парканом пролунав дзвінкий голос:

— А ось і я! Сподіваюся, без запрошення не проженете? Я на запах прийшла!

Маргарита завмерла.

За парканом-штахетом стояла жінка років п’ятдесяти, з недбало зібраним пучком на голові та плетеним кошиком у руках.

— Ви… перепрошую, ми не знайомі?

— Ой, та киньте! Я ж ваша сусідка, Римма Анатоліївна! — жваво відповіла та. — Будинок через ділянку. Ви що, мене не помітили, коли заїжджали?

І перш ніж Маргарита встигла бодай щось відповісти, хвіртка рипнула, і Римма, безцеремонно, ступила на подвір’я.

— Яка у вас краса! А запах… о, шашлик — це моя слабкість! — із захватом промовила вона, прямуючи до накритого столу.

Переїзд на дачу для Маргарити та Влада був не просто зміною адреси.

Це була втеча від міста. Від метушні. Від зайвих людей. Вони довго шукали куточок, де можна заховатися від світу, і, нарешті, знайшли — крихітний будиночок із садом і альтанкою. Справжній райський куточок.

— Тут ніби час зупинився, — зітхала Маргарита, дивлячись на квітучий бузок. — Це наш шанс пожити по-справжньому, як хотіли.

Сусіди здавалися пристойними: ніхто не галасував, не вештався біля паркану. Тиша й спокій. Доки не з’явилася Римма.

В день заселення вона завітала з пирогом і посмішкою, яку важко було назвати дружньою — скоріше наполегливою.

— Треба ж, новенькі! Я тут давно живу, все знаю. Як щось — біжіть до мене! — принесла вона вішневий пиріг.

Маргарита і Влад чемно подякували і, щоб не образити, таки завітали до неї ввечері на чай.

Вечір минув напрочуд мило. Римма багато базікала, давала поради про те, як саджати моркву, хвалилася, як сама прогнала лисицю з городу.

— Весела тітонька, — пошепки сказав Влад на прощання.

Ох, як же він помилявся.

Спочатку візити Римми були рідкісними та навіть корисними: вона приносила ягоди, допомагала пересадити малину, розповідала про місцеву аптеку. Але чим далі, тим частіше рипіла хвіртка.

Вона приходила без попередження. Могла з’явитися о сьомій ранку «на хвилинку». Могла відчинити холодильник «щось покласти». Інколи просто сиділа на лавочці й коментувала кожен їхній рух.

— Ти що, знову ті помідори мучиш? — гукала вона через пліт. — У тебе ж ґрунт кислий, нічого не виросте!

— Можна хоча б раз на вихідні побути в тиші? — шепотіла Маргарита Владу. — Я почуваюся квартиранткою в гуртожитку.

Але все остаточно пішло шкереберть на Рітин день народження мами.

Це був чудовий день.

Приїхали мама, молодша сестра з чоловіком і племінник. Маргарита зранку пекла торт, різала салати, Влад розвішував гірлянди й готував вогнище. Навіть сусідський собака не гавкав. Усе було ідеально.

Доки в розпал чаювання, коли племінник задмухав свічки й усі аплодували, у саду не пролунав голос:

— Ну й весело у вас! А чого це я не в списку гостей?

Маргарита завмерла. Римма стояла біля мангала з пластиковим контейнером.

— Принесла свій медовик! — бадьоро промовила вона, прямуючи до столу. — Де тут вільне місце?

Гості зніяковіло перезирнулися. Мама Маргарити акуратно поправила скатертину, а дитина злякано притулилася до батька.

— Вибачте, у нас закритий захід, — почала було Маргарита, але Римма не знітилася.

— Та ви що! Я ж своя! Ми з Маргаритою майже як подружки. Правда ж?

— Риммо, будь ласка, — спробувала втрутитися господиня, — сьогодні день тільки для найближчих…

— А що, не близька? У сусідньому будинку живу! Ну й підхід у вас! Я, між іншим, завжди вас пригощала!

Маргарита відчула, як усередині все закипає. Це вже був не просто перебір. Це було нахабне, демонстративне вторгнення.

— Ти мусиш їй сказати, — процідив Влад увечері. — Інакше вона не піде. Ніколи.

Наступного ранку Маргарита наважилася. Серце стукотіло, руки тремтіли, але вона знала — назад дороги немає.

Римма, як за розкладом, з’явилася о 9:15.

— Я тут подумала, може, засолимо огірки разом? У мене тітка з Полтави чудовий рецепт прислала!

— Риммо, — Маргарита вийшла з будинку і стала просто перед нею. — Нам треба поговорити.

— Звісно! — жінка всілася на стілець. — Я тільки за!

— Ти приходиш без запрошення. Завжди. І це заважає. Ти вдираєшся в наше життя.

Посмішка Римми поволі сповзала з її обличчя.

— Ми не друзі, Риммо. Ми сусіди. І ми хочемо побути удвох. Ми втомилися від постійного контролю, порад і раптових візитів.

— Ну, пробач, що я така душевна! — різко сказала Римма, підводячись. — Хотіла ж як краще!

— Не душевна, а задушлива, — твердо відповіла Маргарита.

Римма спалахнула:

— Ось ви які! А я до вас як до рідних! Не дочекаєтеся більше ні шарлотки, ні порад!

І пішла.

Назавжди.

Ну, майже. Почалася помста по-сусідськи.

Перший тиждень було тихо. Навіть занадто. Маргарита мимоволі прислухалася — чи не грюкне хвіртка. Але Римма тримала слово.

Потім почалося.

На паркані з’явилися мішки зі сміттям. Біля воріт — порожні пляшки. Інколи хтось вішав старі ганчірки на їхню сушарку. А якось рано-вранці на ділянці Римми голосно запрацювало радіо, і до восьмої вся дача слухала якийсь заборонений шансон.

— Мстива жінка, — похмуро зауважив Влад.

— Але знаєш, нехай. Нехай смітить, смердить, співає. Головне, щоб у дім не лізла, — усміхнулася Маргарита.

З часом вони поставили суцільний високий паркан, щоб їх не було видно. І наче й жінка не зла, а часом ота «простота» й справді гірша за крадіжку.

Ось таку історію нам прислала читачка, і вона якнайкраще демонструє народну мудрість: краще мати сусіда за тином, ніж у хаті за столом. Часто найщиріші наміри, коли їх занадто багато, перетворюються на тягар і зазіхання на особисті кордони.

Межа між гостинністю і настирливістю тонка, як павутинка. Чи траплялися у вашому житті такі «задушливі» люди, які не розуміли слова «ні»?