Знаєте, дівчата, як воно буває, коли майбутня свекруха вперше приходить «на оглядини» у вашу з її сином квартиру? Серце калатає, руки трусяться, а в голові пульсує лише одна думка: хоч би догодити.
Я той вечір пам’ятаю до найдрібніших деталей, бо напруга стояла така, що хоч ножем ріж. Наготувала всього найкращого, стіл накрила, як на велике свято, а сама стою і дихати боюся.
— Смакота яка… — Галина Михайлівна аж очі замружила від задоволення, а тоді з неприхованим захопленням подивилася на мене.
— Оленко, та це ж просто щось неймовірне! Ніби в дорогому ресторані побувала!
Вона, чемно перепитавши дозволу, поклала собі ще шматочок запеченої рибки, підчепила її виделкою і раптом важко зітхнула:
— А я от, зізнаюся, не надто вправна господиня… У часи моєї молодості й з грішми було скрутно, і з продуктами — не до витребеньок. Якось інститут закінчила й одразу на роботу побігла. Батьки тоді якраз хворіти почали… Теж не до різносолів було: аби чим живіт набити — і далі спину гнути.
Вона на мить замовкла, покрутила в руках чашку з чаєм і повела далі:
— А потім з’явився мій Олежик. Тільки от його тато раптом передумав бути батьком. От просто взяв і пішов.
Синочку й кількох місяців не виповнилося. І лишилася я з трьома на руках — старі батьки та маля. Знову треба крутитися, виживати. Картоплі навариш — і вже свято.
З садочком, правда, пощастило: Олежику ще й трьох не було, як вдалося його прилаштувати. Там сяк-так нагодований був. Потім школа…
А потім мені вже якось і вчитися куховарити не хотілося. Тим паче кулінарії з’явилися, готова їжа… А ти, Оленочко, така молодець! І розумниця, і красуня, і готуєш так, що розум можна від’їсти. Пощастило моєму синові з тобою!
Вона нарешті розправилася з рибою, ще раз розсипалася в теплих подяках за вечерю і поїхала додому.
— Ні, мамо, ти уявляєш? — жалілася я наступного дня своїй мамі. — Прибула з інспекцією! Перевірити, чим я її синочка годую. Нібито й не знала, що Олежка того вечора на роботі затримується. Нібито електронну книжку йому привезла, яку він у неї забув. Авжеж, саме того дня треба було терміново передати! Аж смішно.
— А ти що? — зітхнула мама.
— А я, звісно ж, запропонувала їй повечеряти — людина ж після роботи, втомлена. І що ти думаєш? Вона погодилася! Прямо сіла і наїлася від душі. Ще й другий шматок риби попросила! Ні, я розумію, що ціла тарілка на столі стоїть, але ж треба і совість мати! Другий шматок!
— Ох, доню, співчуваю, — гірко засміялася мама. — Не свекруха в тебе буде, а справжнісінький крокодил!
— Крокодил? — задумливо простягнула я. — А що, гарна ідея!
Наступних вихідних ми з Олегом напросилися в гості до Галини Михайлівни. Точніше, це я сказала, що дуже хочу заздалегідь налагодити теплі стосунки, тому треба частіше бачитися.
Олежка, страшенно зрадівши, одразу подзвонив матері й почув радісне: «Звісно, приїжджайте, чекаю!».
Зустріла вона нас дуже привітно і відразу запросила до столу. Хоч день був звичайний, суботній, на нас чекали два салатики, запечені овочі та курячі котлетки.
«Ясно, — подумки хмикнула я, — купила в супермаркеті або доставку замовила. Хоча… Як для купленого, то цілком їстівне».
Я подивилася на майбутню свекруху й урочисто оголосила:
— А тепер — сюрприз! Ви минулого разу так хвалили мою страву, тож я спеціально для вас спекла пиріг!
Я вийшла в коридор і повернулася з великим контейнером. А в ньому лежав рум’яний м’ясний пиріг у формі… справжнісінького крокодила.
— Ось! — сяючи усмішкою, сказала я. — Спеціально для вас пекла!
— Яка краса! — ахнула Галина Михайлівна.
— Оленочко, та це ж просто кулінарний шедевр! Не пиріг, а витвір мистецтва… Своїми руками… А можна я сфотографую? Завтра коліжанкам своїм на роботі похвалюся. Вони ж точно такого робити не вміють! Дякую, золотце, дякую, люба! Оце так сюрприз! Біжу чайник ставити!
У неділю я поїхала до мами, відпустивши Олега посидіти з хлопцями.
— Мам, мені здається, що Олегова мати… ну, не надто далека, — обережно почала я. — Уявляєш, я двічі наголосила, що спекла того крокодила спеціально для неї. А вона навіть натяку не зрозуміла!
— Не варто недооцінювати супротивника, доню, — похитала головою мама.
— Ти ж сама казала, що в неї гарна освіта і серйозна посада. Дурненьких там не тримають, повір. Я впевнена, що вона все чудово зрозуміла. Просто зробила гарну міну при поганій грі. Якби вона тобі скандал закотила — на чий бік став би Олег?
Ще не відомо, чи підтримав би тебе. Ні-ні, розслаблятися тут не можна. Даю двісті відсотків: вона вже якусь капость задумала. Будь напоготові! Це ще та зміюка…
Мама як у воду дивилася. Не минуло й місяця, як Галина Михайлівна попросила мене спекти торт на Восьме березня.
— На твій смак, добре? — щебетала вона в слухавку. — Він у тебе бездоганний, та й руки золоті. Я впевнена, що ти зробиш усе на вищому рівні, а найголовніше — смачно. Я тобі дуже довіряю. Це для однієї хорошої людини. Зможеш?
«Ага, відмінно! — блискавично промайнуло в голові.
— Напевно, хоче зібрати на свято своїх подружок, таких самих зміюк, і висміяти мене. Я ж ніде професійно не вчилася, тільки курси закінчила. От і чекають, щоб я зганьбилася. Все ясно. Тільки не на ту натрапили!»
— Звісно, зможу! — мило відповіла я. — Не хвилюйтеся! Все зроблю в найкращому вигляді!
Сьомого березня я возилася з тістом довше, ніж зазвичай, вимішуючи його до тугої, пружної гладкості. А коли взялася за крем, на мить задумалася, хитро всміхнулася і дістала… зелений харчовий барвник.
Усе буде в найкращому вигляді, я ж обіцяла! Останнім штрихом стала глазур. Нарешті торт був готовий. Тихо хихикнувши, я спакувала його в непрозору коробку і перев’язала красивою стрічкою.
— Олежику! — гукнула я. — Все готово!
— Чудово! — він зайшов на кухню і міцно мене обійняв. — Ти в мене просто чарівниця, люблю тебе. Напиши мамі, що я за двадцять хвилин буду, а я поки зберуся.
Я відправила повідомлення: «Галино Михайлівно, все готово, Олег зараз привезе вам торт». Свекруха повідомлення прочитала, але промовчала.
«Змія, як є змія! — криво посміхнулася я. — Точно хотіла мене випробувати, а я впоралася! Впоралася! Ну тепер гарне в тебе буде свято! Хотіла б я подивитися на твоє кисле обличчя, коли ти відкриєш коробку…»
Олег поїхав, а мій телефон раптом пілікнув двічі. Перше сповіщення — від майбутньої свекрухи: «Оленочко, вибач, що відразу не відписала — телефон завис, тільки прочитати встигла. Дякую тобі величезне!».
А друге сповіщення… з банківського додатка.
Галина Михайлівна переказала мені на картку п’ять тисяч гривень із приміткою: «Дякую, дуже виручила».
Я ошелешено набрала її номер.
— Ну а як ти хотіла? — щиро здивувалася вона. — Ти ж не думала, що я тебе безкоштовно експлуатуватиму? Ти купила хороші, дорогі продукти, витратила свій час на моє прохання. Все чесно: я отримую гарантовану якість і гарний настрій, ти — компенсацію за клопіт.
— Дякую… — дещо розгубленим голосом відповіла я. Такого повороту я точно не чекала.
Але головний сюрприз чекав на мене наступного ранку. Вже о десятій у двері подзвонили.
— Я буквально на хвилиночку! — сяючи усмішкою, щебетала з порога Галина Михайлівна. — Тільки привітати тебе, Оленочко. Ми з дівчатами зараз їдемо в СПА. Зі святом, мила!
Вона простягнула мені фірмовий пакетик із дорогого магазину косметики.
— Тут твої улюблені парфуми, я якось підгледіла. Пам’ятаєш, коли я ту електронну книжку привозила? Ти ж, мабуть, здогадалася, що я не просто так приїхала? Хотіла розвідати й зробити тобі приємне. А ось це…
Вона обережно дістала з великого пакета ту саму коробку з тортом, який учора відвіз Олег — навіть стрічка була на місці.
— Цей торт для тебе. Я знала, що ти вкладеш у нього всю душу, весь свій вишуканий смак, усю майстерність — так жодна кондитерська не зуміє. Ти відобразила всю свою суть у цьому тортику. І, звісно, саме ви з Олежиком маєте ним насолодитися у свято. Все, я побігла! Ще раз зі святом!
— Я щось пропустив? — мій Олег, який у вихідні рідко прокидався раніше полудня, сонно виповз із кімнати.
— Мама твоя приходила. Привітати… — кисло процідила я. — Ось… Виявляється, торт я для себе пекла.
— Супер! — просяяв він. — Давай прямо зараз його скуштуємо! На сніданок! Відкривай швидше, я ж його навіть не бачив!
Я на ватних ногах понесла коробку на кухню. Поставила на стіл, розв’язала стрічку і зняла кришку.
Підморгуючи зеленими оченятами-намистинками, на нас дивилася змія. Дуже реалістична, майстерно виліплена з тіста й ніжного крему змія.
«Відображає мою суть!» — пекуча образа вдарила в голову, коли я згадала слова Галини Михайлівни. Відьма! Ну, почекай, я так просто не здамся! У цій війні буде лише один переможець!
— Твоя мати образила мене! — не витримавши, розридалася я на всю кухню. — Вона сказала, що я змія! Що суть у мене така!
Олег зайшов на кухню, мовчки подивився на торт, а потім перевів погляд на мене. І раптом я з жахом прочитала в його очах… розчарування. Глибоке, гірке розчарування. Він не сказав ані слова. Просто розвернувся і вийшов геть.
А я захлиналася сльозами з новою силою.
Це був найпідліший, найболючіший удар — від власного чоловіка я такого не очікувала. Невже він заодно зі своєю матусею?
У ту мить я зрозуміла, що дуже сильно помилилася в ньому. Здається, це був крах наших стосунків. Хіба можна будувати життя з людиною, на яку не можна покластися, яка у важку хвилину навіть не спробувала заступитися за кохану дівчину?
***
Ось така життєва історія, якою поділилася з нами наша читачка. Іноді ми самі вибудовуємо стіни з підозр та образ, а потім щиро дивуємося, опинившись на руїнах власних стосунків. Життя часто показує, що найкращі ліки проти непорозумінь — це відкрита розмова, а не пошук прихованих ворогів. А як би ви вчинили, опинившись на місці нашої героїні?
