— Знаєш, як у нас у народі кажуть: «Я в мами один-єдиний синочок, після неї все моє буде», — гірко зітхає Марічка, пакуючи в картонну коробку дитячі книжки. — От і в нас так вийшло, тільки з точністю до навпаки. Я вже й речі наші майже всі перевезла…
— Та це просто в голові не вкладається! — сплескує руками подруга, сьорбаючи чай. — Рідному синові за стільки років ту квартиру не відписала, а якійсь чужій дівці одним махом подарувала! І головне — чого ж вона тоді стільки років солов’єм заливалася, що онука до нестями любить?
— Ну, по-перше, не такій уже й чужій, як вона сама вважає. Це ж донька її найліпшої коліжанки! Мовляв, ми з нею все життя не розлий вода, тож і донька її на старості не кине.
А по-друге… ще й сорока днів по моєму Славку не минуло, як вона мені в очі плюнула: заявила, що онук у неї, бачте, «несправжній». От тобі й уся любов!
Повилазило назовні все те гадюччя, що моя колишня свекруха роками за пазухою гріла. Дивлюся я на неї зараз і розумію: та немає в неї ніякого горя! Радіє стара, що сама тепер панує, а на покійного сина їй глибоко начхати!
Марічка овдовіла три місяці тому. Її В’ячеслав — чоловік у самому розквіті сил, сокіл, а не мужик, справжній красень…
А от бач, як доля розпорядилася. Звичайна застуда, потім якийсь лютий вірус, важкі ускладнення — і все. Згорів за тиждень. Сорок три роки всього було… Вісімнадцять років душа в душу прожили.
Марічка була на рік молодша за свого Славка. Жили вони добре, в достатку, дві іномарки нажили. А от із житлом…
У Марічки була своя однокімнатна «чешка», що від бабці лишилася. А жили вони у двокімнатній, яка, як і ще одна така сама квартира, належала свекрусі. Та все відмахувалася, мовляв, нащо ті папірці переписувати, ти ж у мене один-єдиний спадкоємець, і так усе тобі дістанеться.
Не дісталося.
І от тепер убита горем вдова збирає свої пожитки у картаті сумки, переїжджає до своєї тісної однокімнатної і вже готує її на продаж. Треба ж брати іпотеку на щось більше, бо син росте, йому простір потрібен.
Ще й одну з машин тепер доведеться з молотка пустити. Бо автівки ж треба за законом поділити на трьох спадкоємців: матір, вдову і сина.
Свекруха вже гордо заявила, що від своєї частки спадщини не відмовиться. Вона ж, бачте, сина втратила, це ж яке горе непоправне! То треба хоч гривнями ту втрату компенсувати.
А паралельно ту саму двокімнатну квартиру, де Славко з сім’єю стільки років прожив і де кожен цвях його руками забитий, вона вже тихцем по дарчій переписала на доньку своєї подруги.
— Я б ще, може, якось зрозуміла, якби вона її квартирантам здавала — пенсії ж зараз смішні, жити важко, — хитає головою Марічка, нервово мнучи в руках кухонний рушник.
— Але ж отак?! Ми ще пам’ятник Славку не встигли замовити, а вона вже й майно роздерибанила, і зі мною всі мости спалила. І онука знати не хоче, бо він, бачте, «підробка». Вісім років був справжній, рідненький, а тут — бац! — і бракований виявився.
А справа в тому, що в шлюбі Марічки та В’ячеслава була одна, але дуже болюча проблема — у хаті ніяк не лунав дитячий сміх. Після довгих обстежень і виплаканих річок сліз лікарі винесли вирок: причина в чоловікові, і це, на жаль, не лікується.
Довго думали, радилися і врешті дійшли згоди, що дружина має дати життя малюкові від донора. Та надскладна процедура вдалася не з першого разу, але вісім років тому на світ таки з’явився їхній довгоочікуваний синочок.
Славко тоді був на сьомому небі від щастя! За всі ці роки він жодним поглядом, жодним півсловом не дав відчути, що хлопчик йому не кровний. Сам купав малого, ночами до нього підхоплювався, гордо гуляв із візочком по парку.
А останні роки тільки те й робив, що тягав малого за собою на всякі «чоловічі» вилазки: то на риболовлю з ночівлею, то в ліс по гриби, то на стадіон м’яча ганяти.
Більшість родичів і кумів навіть сном-духом не відали про таку складну історію їхнього батьківства. Знали тільки Маріччина мама та сестра. Ну і, ясна річ, мати В’ячеслава.
Марічка певна: ще в Славковому дитинстві була якась болячка, про яку свекруха мовчала як партизан, а тепер уже й поготів не зізнається.
Вона ж чудово все знала, коли роками театрально скиглила родичам на кожному застіллі: «Ой, живуть молоді, живуть, а онучків мені ніяк не подарують!» Справжнісінька лицемірка з двома обличчями.
Але ж коли малюк зʼявився на світ, свекруха ніби аж світилася! Пригортала онука, дорогі подарунки тягала, сюсюкала. Не те щоб сиділа з ним годинами — ні, але в гостях чи в себе вдома грала роль просто ідеальної, люблячої бабусі.
А тепер, холодно знизуючи плечима, заявляє, що цей хлопчина для неї — абсолютно чужа дитина, якась дурна забаганка.
— І правильно ви зробили, що його народили, щоб ти там не нудьгувала, — в’їдливо заявила мати В’ячеслава, дивлячись Марічці просто у вічі. — Мій син до хлопця добре ставився? Так мій Славко взагалі золота і добра людина був! Тебе любив, от і до малого тягнувся. Але ж не може нормальний мужик всерйоз вважати своїм свідомо чуже насіння!
А трохи згодом просто вказала Марічці та «колишньому» онукові на двері: мовляв, звільняйте територію, я квартиру подарувала, тут тепер житиме донька моєї коліжанки, яка якраз із чоловіком розлучилася.
— А донька вашої подруги — це, значить, не чужа дитина? — не витримала, з’їдливо кинула Марічка. — Прямо рідна кровинка, так?
— А це вже суто моє діло, кого я у своїй квартирі збираюся поселити! — гордо відрізала свекруха. — Вони мене, як щось станеться, і доглянуть, і склянку води подадуть. А на тебе і на твого хлопчиська в мене жодної надії нема!
І на цьому все. Крапка.
Перший час синочок ще питав про бабусю, а потім, мабуть, своїм дитячим серденьком усе відчув.
Він зараз узагалі замкнувся в собі: в одну мить втратити і любого тата, і бабусю — це надто важкий удар для маленької душі. Маріччина мама як може підтримує доньку та онука, але ж живе вона аж у сусідній області, бачаться рідко, тільки по відеозв’язку щовечора і плачуть разом.
— Ох і насміюся ж я, якщо та донька обожнюваної подружайки кине її напризволяще! — сердито мішає чай приятелька.
— І що тоді? Знову онук ріднішим за рідного стане? А другу свою квартиру вона куди планує спустити? Тій самій подружці чи, може, притулку для бездомних котів відпише?
У Марічки немає відповіді на ці запитання. Вона взагалі суворо заборонила собі думати на деякі теми, бо інакше можна просто збожеволіти. Вона сильна, вона виживе і прорветься.
І чоловік її ні в чому не винен.
Він же, бідний, мабуть, і в страшному сні уявити не міг, що в материній голові такі чорні думки рояться. Інакше б точно якось вирішив квартирне питання за життя, адже вони цілком могли ту ж іпотеку взяти ще тоді.
Але що вже тепер кулаками після бійки махати… Якби й узяли, все одно довелося б зараз ту іпотечну квартиру з його матір’ю ділити.
А от щодо першого питання — тут Марічка має залізобетонну відповідь.
Знати цю зрадливу жінку вона більше не бажає. Пам’ятник своєму Славкові вона поставить сама, за власні, важко зароблені копійки. А після остаточного поділу машин і паперів вона назавжди, наглухо викреслить із пам’яті цю «несправжню» бабусю.
Ось таку болючу, але життєву історію зради довірила нам одна з читачок. Як же часто за маскою родинної любові ховається холодна розважливість, яка показує своє справжнє обличчя лише в моменти найбільшого горя!
А як ви вважаєте: чи є шанс, що свекруха на схилі літ пошкодує про своє рішення, чи чужі люди справді здатні замінити родину?
