Проводжаючи поглядом останніх гостей, що йшли, Юля сиділа в альтанці заміського будинку й чекала, поки повернеться Кирило — тепер уже не наречений, а її законний чоловік.
Їхнє скромне, але по-домашньому затишне весілля, на якому були присутні лише родичі та найближчі друзі, пройшло точно так, як планувала Юлія.
За одним лише винятком: у самий розпал урочистостей, у всіх на очах, свекри із загадковим виглядом вручили молодятам ключі від квартири.
— Що, не чекали? — посміювався Ігор Семенович, батько Кирила. — Живіть, живіть! Скільки хочете!
Таке формулювання одразу напружило Юлю. Бувши юристкою за професією, вона за звичкою шукала каверзу в будь-якій фразі чи ситуації. Ось і зараз, чекаючи чоловіка, дівчина розмірковувала про слова свекра.
— Про що думаєш? — запитав Кирило, що непомітно підійшов ззаду.
Юлія дуже хотіла поставити йому пару запитань: що означає «Живіть, скільки хочете», чому свекри не сказали прямо, що дарують їм квартиру, де документи на неї, зрештою? Але дівчина розуміла: зараз не найкращий час для такої розмови. Вона про все запитає завтра…
Наступного дня Кирило сам порушив цю тему.
— Юлю, не хочеш на квартиру глянути? — сміючись, запропонував він.
— Сама хотіла тобі запропонувати! — вчепилася за цю можливість дівчина. — Тільки ось я не знаю, де вона розташована… Твої батьки нам ключі дали, а більше нічого. Ні документів, ні адреси.
— Напевно, вони просто подумали, що конверт із документами виглядатиме не урочисто, — знизав плечима Кирило. — А квартиру я знаю, де вона. Там же моя бабуся раніше жила.
Ця фраза насторожила Юлію ще більше.
— А зараз кому належить ця житлоплоща?
— Нам, кому ж іще, — усміхнувся Кирило.
— А за документами?
Чоловік задумався:
— Не знаю…
— А хотілося б знати! — похитала головою Юля. Потім зітхнула і сказала: — Гаразд, будемо вирішувати питання в міру їх надходження. Ходімо дивитися наше житло.
Звичайна, нічим не примітна дев’ятиповерхівка в спальному районі зустріла молодят різким нудотним запахом у під’їзді. Піднімаючись на другий поверх сходами, Юля раптом зупинилася: прямо на сходинках лежав. чоловік. Але Кирило на подив спокійно відреагував на цю обставину:
— Не бійся, це дядько Валера. Він на п’ятому поверсі живе.
— А що він тоді робить тут?
— Його напідпитку додому не пускають, — пояснив дівчині чоловік.
— О Боже… — пробурмотіла Юлія, боком протискаючись повз сплячого пияку і майже бігом прямуючи до дверей квартири.
Всередині на них чекав старенький, але акуратно зроблений ремонт, характерний запах ліків літньої людини й шари пилу.
Молоді люди досліджували однокімнатну, обговорюючи її на ходу.
— Нічого, жити можна, — оглядаючи приміщення, сказав Кирило.
— Ну вже точно не найгірший варіант, — погодилася Юля. — Особливо якщо ремонт зробити.
Протягом двох тижнів молодята переїхали з орендованого житла в однокімнатну, паралельно будуючи плани з удосконалення квартири. Але перший же вечір на новому місці пройшов зовсім не так, як вони планували.
Порушуючи сонний затишок і тишу, зверху почулися гучні крики й тупіт. Юля і Кирило перезирнулися.
— Що це? — розгублено запитала дівчина.
— Без поняття, — відповів Кирило. — Раніше тут такого не було.
Крики переростали в скандал, хтось бив посуд і лаявся. Минуло пів години, а сусіди навіть не думали зупинятися. Юля зітхнула:
— Сподіваюся, це просто вітальне шоу на нашу честь, і більше такого не повториться.
Як же вона помилялася. Мало того, що скандали були щодня, до них періодично додавалася гучна музика, танці й переставляння меблів.
Гучні сусіди, судячи з усього, розташовувалися зверху і в сусідньому під’їзді, у квартирі із суміжною стіною.
Загалом, у їхньому новому житлі з плюсів виявилося тільки те, що не треба платити за оренду. І Юлю це не влаштовувало.
Зрештою, вона запропонувала цілком розумний вихід: на подаровані її батьками гроші зробити ремонт, продати квартиру дорожче й купити нову двокімнатну в новобудові, оплативши її грішми з продажу. А там уже можна і про дітей подумати.
Кирило спочатку промовчав.
Він розумів, що ідея дружини розумна, але залишалося одне питання: а що з документами на квартиру? Кому вона офіційно належить? Вирішувати це, звісно ж, мав він, адже саме його батьки подарували їм ключі.
Але Юля наполягала, знову і знову піднімаючи цю тему. Вона говорила спокійно, але чоловік відчував: дружина на межі. І нічого хорошого це не віщувало.
— Ти розумієш, що ми зараз даремно витрачаємо час? — вкотре повторювала Юлія. — Що швидше вирішиться питання з квартирою, то краще.
— Я все розумію, Юлю… Просто згадую, як батько подарував мені машину, коли я в інститут вступив, а на третьому курсі відібрав її. Сказав, що просто давав покататися.
— Ну, тобто ти сам усвідомлюєш, наскільки все погано!
— Юлю, заспокойся. Не кричи. Я поговорю з батьками.
Найближчими вихідними Кирило спеціально обрав час, коли батько був у гаражі, і приїхав до мами, яка, відповідаючи на запитання, кому офіційно належить квартира, відвела очі вбік і пробурмотіла:
— Ну, на тата твого оформлена, ну і що… Але ви живіть, живіть…
— Значить, угоду з продажу теж через нього оформлятимемо, — якомога спокійніше сказав Кирило. — А потім він просто переведе мені гроші.
— Яку угоду? — насупилася мама.
— Та там жити неможливо. Сусіди дуже гучні, постійні крики, музика, ще й пияки у під’їзді. Гаразд ми, дорослі люди, а коли діти будуть? Вони ж спати не зможуть, як мінімум.
— Синку, не драматизуй. Бабуся там скільки часу жила, ти в неї в гостях теж жив. І нічого страшного не було.
— Зараз там набагато гірше, мамо. Повір.
— Але дітей теж треба одразу до шуму привчати.
— Ага, особливо немовлят. Мамо, я серйозно. Юля слушну річ каже. Ми дуже хочемо завести дітей, але не в цій квартирі.
— А, так це Юлин план? — протягнула мама.
— Так, що не так?
— Синку, вона ж просто хоче спільну квартиру. Щоб у разі розлучення забрати собі.
— Яке розлучення, мамо? Ще тільки весілля відгриміло.
— Кирилко, ти такий наївний!..
Увечері Кирило переповів цей діалог Юлії. Дружина спочатку насупилася, але потім посміялася:
— Я, звісно, та ще стерва. Але на роботі, а не вдома. Ми ж сім’я, яке розлучення?
— Я їй те саме сказав. Гаразд, спробую переконати батька переписати на мене квартиру.
Юля фиркнула:
— Ти все ще не зрозумів? Вони на весілля просто ключі подарували, розумієш? Не квартиру. І нам зараз залишається тільки терпіти й збирати. Гроші моїх батьків теж тоді не будемо витрачати. Що швидше назбираємо, то краще. Про дітей, звісно, зараз можна навіть не мріяти. Та й про ремонт теж.
— Але ж усе може змінитися. Якщо ці сусіди з’їдуть куди-небудь, наприклад.
— А якщо ні? І що мені тепер, років до тридцяти чекати? Ти сам подумай!
— Але ти уяви, скільки доведеться збирати…
— І що? Зате потім це буде справді наша квартира. Розумієш?
Минуло ще пів року.
Вечірні скандали сусідів тривали, музичні вечірки тепер відбувалися в денний час, а пияку вигнали з дому і він оселився тут же, в під’їзді, де його підгодовували жалісливі мешканці. А Юля з кожним днем ставала все похмурішою і похмурішою.
Але одного разу вона повернулася з роботи дуже натхненна.
Виявилося, дівчині запропонували керівну посаду з хорошою зарплатою — але в іншому місті. Зі службовою квартирою в новому будинку, оплачуваною підприємством. І вона готова була прийняти пропозицію.
Кирило так втомився від сварок із дружиною за цей час, що, побачивши її колишньою, веселою і життєрадісною, як до переїзду в цю квартиру, відразу ж підтримав Юлю.
У нього був свій невеликий бізнес, але його особиста присутність була потрібна рідко, а організаційні питання можна було вирішити телефоном.
Батьки Кирила, почувши новину про переїзд сина, привітали їх, посміхалися… І наступного ж дня попросили перед від’їздом повернути ключі від квартири.
Юля від цього прохання сміялася весь день.
— Що вони там казали? Живіть, скільки хочете? Ну ось і пожили! — єхидно прокоментувала дівчина вчинок свекрів.
А через сім років, коли Юля, Кирило та їхні діти вже жили у власній квартирі, молодший брат Кирила запросив його на весілля.
— Ось побачиш, твої батьки подарують йому ключі від тієї самої бабусиної квартири! — сміялася Юля.
І вона мала рацію.
***
Справжнє щастя не вимірюється подарунками чи квадратними метрами, а будується на щирості та взаємній повазі. Іноді найкращий подарунок — це відвертість, навіть якщо вона не завжди зручна.
І, як показує життя, коли людина не хоче ділитися, то й не варто очікувати від неї щедрості.
А як ви вважаєте, чи варто було Юлі так наполягати на своєму, чи, може, треба було б одразу зрозуміти наміри свекрів?
