Тимофія (тоді ще зовсім кошеня) Марина знайшла дощового жовтневого вечора. Облізле, хворе кошенятко ледь пищало з-під обідраного куща біля під’їзду. Це було майже вісім років тому.
І, звісно, дівчина не могла пройти повз.
— Ну, мамусю! — благала вона. — Куди ж його? Це котик, геть маленький, на вулиці він просто не виживе. Ти поглянь, у нього очі жовті. Тато завжди казав, що такі — «сирного» кольору!
Марина з мамою лише місяць тому втратили любого чоловіка й батька. Обидві ще були в жалобі. Мама дуже гостро переживала втрату, та й 18-річній Марині, яка любила тата, було невесело.
Дівчина не знає, чому тварин у їхньому домі ніколи й не було. Якось, ще в далекому дитинстві, тато приніс акваріум із рибками, вони пожили в них кілька років, але не прижилися.
Мама зітхнула й дозволила залишити кошеня.
Коли малюка викупали, виявилося, що він сірий і пухнастий, наче справжня хмарка, така, знаєте, похмура, темно-сіра. Усю ніч Марина стежила, щоб малюк сходив у лоток і не викликав невдоволення старшої хазяйки. Тимоха впорався, а от мама — ні.
Наступного ж ранку мама вийшла з кімнати з геть червоними очима, задихаючись і покашлюючи.
Марина, яка навчалася в медичному коледжі, одразу розпізнала симптоми алергії. І справді, на роботі мама дивовижно одужувала, а ввечері знову починала задихатися.
Стало зрозуміло: із Тимошкою мама жити в одній оселі не зможе. Виручила тоді Маринина бабуся по татовій лінії. Тимоха переїхав, чудово порозумівся з літньою пані, а в Марини з’явився привід навідувати бабусю частіше, не забуваючи перед поверненням додому ретельно вичистити свій одяг від шерсті, щоб мама не страждала.
— Він подовжує мої дні, — бабуся лагідно чухала котика за вухами. — Щоправда, вчора ми посварилися.
Як можна посваритися з котом? О! Марина знає тисячу й один спосіб. Колишній безхатько виявився паном із характером, можна було подумати, що він аристократ.
— Якщо йому не сподобається місце, де стоїть лежанка, — перелічує Марина, — якщо не в тій мисці поставити йому воду (я ж потім стала купувати дві однакові), якщо воду не змінити, якщо в лотку не прибрати вчасно. Але найбільша образа — якщо взяти Тимошку й почати гладити. Тобто, якщо не він сам прийшов по ласку, а йому насильно «заподіяли добро».
Бабуся до суверенітету Тимофія ставилася з повагою. Але іноді конфлікти таки траплялися. Тоді Тимошка починав бурчати, муркотіти й незадоволено відвертався. Жодних більших проявів скандального характеру за котом не помічалося.
Бабуся розчісувала шовковисту шерсть, коли кіт сам за цим застрибував їй на коліна. Бабуся не забувала ставити свіжу воду й не турбувала Тимоху, коли той спав.
— От, — казала старенька, — уже обід, а в мене ліжко не застелене. Бо на ньому зволить дрихнути Його Величність. Мабуть, магнітні бурі, цілий день спить.
Рік тому бабусі не стало. Мабуть, Марина так і продовжила б жити з мамою ще якийсь час — точно. Бабусина квартира була заповідана їй, але…
— Бабусі стало зле, і її забрала «швидка», — продовжує Марина, не приховуючи щемкої туги. — Я розуміла, що вік, хвороби, але все ж сподівалася на краще. Бабуся була ще відносно міцною. Я й переїхала, щоб дочекатися бабусю, щоб потім за нею доглядати. Ну й заради Тимошки, звісно.
У ніч, коли не стало бабусі, Марина одразу це зрозуміла: кіт вив, сидячи на підвіконні й задерши мордочку.
Як виє вовчиця, що втратила свою пару. Вий сповнився такою тугою, що коли за годину їй, як єдиній родичці, зателефонували, вона вже знала, що саме скажуть.
Так і залишилася Марина жити в бабусиній квартирі. А три місяці тому в оселі оселився чоловік, Євген. Вони зустрічалися якийсь час ще до відходу бабусі, але разом не жили до реєстрації шлюбу.
Для Марини найважливішим, мабуть, було — чи порозуміється Женя з Тимошкою, усе ж таки в кота не найпростіший характер. Але нічого, порозумілися.
Женя котячих особистих меж дотримувався, Тимошка застрибував до нього на диван, сідав поряд, по-королівськи погоджуючись прийняти ласку від нового васала.
— Це не Тимофій, це справжня Грозова Хмара, — жартував чоловік над тим, яким величним був кіт, і не вірив, коли Марина показувала на телефоні фото щойно знайденого кошеняти.
А потім ідилія завалилася. Одного вечора, коли до свекрухи приїхала донька з онучкою.
Старша сестра Жені жила в іншому місті, її молодшій доньці було 4 роки, старшому синові — 16.
І вона вже майже три роки не була в матері. Сестра приїхала тільки з донькою, син у неї навчався в медичному училищі, вирішили, що до бабусі він приїде, як завжди, — влітку.
— Чи може вже чотирирічна дитина зрозуміти, що не можна тягати кота за хвіст, за вуса, що йому боляче, коли його долонею б’ють по спині? — нервує Марина. — Я теж думаю, що може. Тим більше, що я пояснила: не можна чіпати кота, якщо він сам не сів поряд. І дівчинці пояснила, і сестрі Жені, і свекрусі. Але ж ні, племінниця чоловіка все одно крадькома норовила схопити за хвіст. А її родичі при цьому сміялися. Мені просто гидко стало від цього сміху.
Закінчилося все так, як і мало закінчитися.
Тимофій попереджувально бурчав, потім навіть засичав, а потім, коли його особливо боляче схопили, заволав і вдарив пазуристою лапою по дитячій, але завдаючій болю, руці.
Що почалося!
Сльози, лайка, погрози, що зараз цю шерстяну «гидоту» викинуть із балкона. І Марина не витримала.
— Ніхто в моєму домі не посміє нікого викинути. А гидота — це ті, хто таке каже.
Природно, родички чоловіка тут же поспіхом покинули негостинний дім, а з чоловіком у Марини відбулася перша й остання сварка.
— Ти розумієш, через кого ти образила моїх рідних? Через кого плакала маленька дівчинка? Що такого, пообіцяли викинути кота з балкона, щоб дитина заспокоїлася. І що то за жахлива тварина, яка розшматувала дитині руку? Так, кіт мав розуміти й терпіти!
— Розуміти мала твоя племінниця, — відповіла Марина. — Їй не раз пояснювали, що так і буде. Але ж вам весело було, коли Тимошку ображали, ви це вважали кумедним, так? Ні перед ким я не збираюся вибачатися. Це навіть не обговорюється.
— А що обговорюється, Марино? Що ти міняєш людей на кота? Нумо так: забудьмо про все, я все залагоджу, але цього кота не буде в нашому домі. Віддай мамі, вона сама живе. У мами алергія? Ну, добре, віддай у добрі руки, я не знаю, прилаштуй до притулку…
— У моєму домі, — глухо промовила Марина, — буде жити той, кого я сама тут поселю. Тимошку я тут поселила. Нікому я його не буду прилаштовувати. Сподіваюся, я висловилася достатньо ясно? Це мій дім. Мій і Тимофія.
Наступного дня Євген вивіз решту своїх речей.
Перед тим як подати заяву про розірвання шлюбу, чоловік, звісно, намагався маніпулювати, говорив про плани, які вони з Мариною мали, про дитину, яку вони вже придумали, як назвати, про те, що люди дорожчі за будь-якого кота.
— Це дивлячись які люди, — упевнено каже Марина. Бабуся казала: «Якщо чоловік ставить перед вибором: він чи ще щось, то треба неодмінно обирати те саме «ще щось». Я зробила вибір. Почекаємо з Тимошкою на справжню людину, правда ж, котику?
Тимошка так коротко й згідно чи то муркнув, чи то нявкнув, що навіть людині з повною відсутністю фантазії здалося б, що кіт ясно сказав:
«Так!»
Підсумок редактора
Ось такі несподівані життєві уроки іноді підносить нам доля. Здавалося б, доросла, зважена людина, а поставила дружину перед нелюдським вибором: або родина, яка ображає найріднішу істоту, або Тимошка.
Народна мудрість каже: «Яке дерево, такий і плід». Якщо людина не поважає чужих меж і співчуття не має навіть до тварини, то і до тебе згодом не матиме.
Дуже шкода, що такий «медовий місяць» вийшов, але тепер Марина має шанс знайти того, хто розділить її цінності.
А чи траплялися у вашому житті випадки, коли саме ставлення людини до тварин відкривало вам очі на її справжню сутність?
