Кімната доньки стояла пусткою зовсім недовго. Скільки там того часу минуло? Може, тиждень, може, заледве два… За відчиненими навстіж вікнами раптом зашурхотіли шини, і за знайомим гурчанням мотора Ліда безпомилково вгадала: знову приїхала її Юля.
— Що там таке гуде? Невже наша Юлька знову з чемоданами приперлася? — невдоволено спитала бабуся, неохоче відриваючись від улюбленого серіалу та мружачи вицвілі, але ще гострі очі в бік вікна.
— Вона, мамо, хто ж іще, — важко зітхнула Ліда, повільно підводячись і звично хапаючись за правий бік, де знову нив і нагадував про себе жовчний. — Піду вже, зустріну нашу мандрівницю.
— Та що ж це за покоління нині таке безтолкове пішло! Знову від свого Андрія втекла! — обурено сплеснула руками стара. — Ні в голові, ні в п’ятах! Тільки й знає, що туди-сюди мотатися, як неприкаяна. От же ж дурне дівчисько!
— Та де там, мамо… Навпаки, аж занадто хитра та розумна, — гірко кинула Ліда.
А Юля тим часом уже з гуркотом перетягувала свою пузату валізу через поріжок хвіртки. Ліда, стоячи на ґанку, навіть не намагалася вдати хоч якусь радість від цієї зустрічі.
— І знову доброго дня вашій хаті… — безрадісно, з ноткою втоми мовила мати. — Що трапилося цього разу?
— Відчепися, мамо! Без твоїх нотацій розберуся! — огризнулася донька, навіть не глянувши в очі.
— Розбереться вона… Тридцятка скоро у двері постукає, а вона все життя своє розбирає по шматочках. Е-е-ех, ти, горе моє… — Ліда скрушно поцокала язиком і відступила вбік, даючи доньці дорогу.
Юля мовчки прошмигнула повз, тягнучи за собою коліщата валізи і вперто уникаючи розчарованого материнського погляду.
На Ліду в ту ж мить війнуло густим, аж задушливим ароматом отого «високого» столичного життя: щедрим шлейфом дорогих парфумів, якихось салонних шампунів, кремів і Бог знає чого ще.
У кутку біля воріт, брязкаючи важким ланцюгом, радісно підстрибував їхній кудлатий пес. Він щиро, по-собачому гавкав, вітаючи Юльку, бо ще пам’ятав ті далекі, світлі часи, коли мала хазяйка з ним гралася і гладила за вухом.
Натягнутий нашийник боляче здавлював йому горло, тому гавкіт виходив якимось хрипким і надривним.
— Тихо, Чорнишу! Ану цить, свої! — прицикнула на нього Ліда.
Вираз обличчя в Юлі був такий колючий і холодний, що ставало ясно без слів: краще не підходь, бо вкусить. Який вже там радісний Чорниш міг її розчулити…
Велике місто відверто зіпсувало дівчину. З колись простої, щирої та усміхненої сільської щебетухи, яка дивилася на цей світ довірливо й відкрито, вона перетворилася на справжнісіньку столичну фіфу, котра ніяк не складе собі ціни.
Їхала ж колись на навчання такою рум’яною, кров з молоком, справжньою українською красунею! А вже за п’ять років стала виглядати, як влучно казала бабуся, наче «напомаджена тріска»: схудла до самих кісток, так що на обличчі лише гострий ніс і залишився.
З’явилися в неї якісь чудернацькі вбрання за останньою модою, свої розкішні чорні коси вона тепер носила виключно розпущеними, а на обличчі щодня малювала таку тришарову маску з косметики, що й міліметра власної живої шкіри не розгледіти.
Ох, зіпсувалася Юлька… І, на жаль, далеко не тільки зовні.
— Може, для тих їхніх «інтурнетів» вона й писана красуня, але моєму старому розуму такої краси зроду не збагнути, — невдоволено бурмотіла бабуся, смачно прицмакуючи оселедцем напівбеззубим ротом. — Погляд якийсь голодний, колючий, злий… Як у тої, прости Господи, хвойди, для якої кожна зустрічна подруга — заклята суперниця.
— Ой, мамо, ну що ти таке страшне на рідну онуку наговорюєш! — обурювалася Ліда, стоячи біля гарячої плити й дбайливо вкидаючи домашній фарш до гречки.
Вона часто готувала цю просту, але ситну страву — її другий чоловік Степан дуже її поважав. Зійшлися вони вже в зрілих літах, маючи за плечима власний багаж.
Це був спокійний, тихий і, головне, надійний чоловік. Не те що її перший, батько дітей — пиятика гірка, хай йому легко лежиться.
Потонув він по п’яній лавочці, коли меншій Юлі ледь п’ять рочків виповнилося, тож Ліда піднімала дітей на ноги сама, мов та билина в полі.
У їхні споконвічні жіночі розбірки вітчим ніколи не ліз: якщо треба було — мовчки підставляв надійне плече, але свої думки мудро тримав при собі.
— А чого ж вона по хаті ходить із такою пихатою міною, наче їй усі винні? — ніяк не могла вгамуватися стара. — Бач, яка цяця виросла, хто б міг подумати! І що цікаво: хлопці в нас як хлопці, нормальні люди на вигляд, роботящі.
А дівчата, тільки-но в те місто вирвуться, так усе — робляться як ті фабричні ляльки пластмасові! В очах тільки оці самі… “доляри” світяться. Усе виглядають, де б то його прилаштуватися тепліше та вигідніше. І наша Юлька туди ж, у ту саму дудку дме. І куди тільки цей світ котиться?
Оце так цінності пішли! У мої двадцять вісім вас у мене вже троє по лавках сиділо, і за якимись там міфічними багатствами ми зроду не гоналися. Он, хату своїми руками по цеглині вибудували й просто жили, раділи тому, що маємо!
— Та що поробиш, мамо, нині зовсім інше життя, кожен сам за себе, — зітхнула Ліда, витираючи руки рушником.
Юля тим часом важко протягла свою валізу через усю вітальню до своєї кімнати, відчуваючи спиною колючий, пильний погляд бабусі.
— Привіт, бабусю, — буркнула вона собі під ніс.
— Привіт, ага, не забула ще… — невдоволено пробурмотіла стара і раптом гучно гаркнула, аж подавшись усім корпусом услід онуці: — То що ти знов удумала, Юлько, га? Ну скільки можна бігати туди-сюди, як сновида? Через що побили горшки цього разу?
— Через те саме! — з викликом кинула Юля і так грюкнула дверима, що аж шибки в серванті жалібно дзенькнули.
Бабуся люто, з-під насуплених брів зиркнула на Ліду. Та лише безпорадно розвела руками.
— Ну а що ми з тобою можемо зробити, мамо? Це вже їхнє доросле життя.
Стара сердито вхопила пульт і нервово перемкнула канал на телевізорі. Заспокоїтися ніяк не вдавалося, серце так і калатало від обурення.
— Шість років тягнуть кота за хвіст, тільки голови одне одному морочать! Вже б розбіглися давно та й не мучилися!
Ліда тихенько підійшла до кімнати доньки, обережно постукала в зачинені двері.
— Юлю, доню, ти обідати будеш?
— А що там є? — почулося глухе з-за дверей.
— Та тільки супчик учорашній. Ти ж ні словечком не попередила, що приїдеш, я б щось смачніше зготувала.
— Не хочу я вашого супу.
— Ну то й сиди голодна! — спересердя кинула мати.
Та материнське серце — не камінь. Трохи перегодя Ліда все ж почимчикувала на кухню, щоб приготувати для своєї вередливої дитини щось свіженьке й гаряченьке.
Хоч Ліда перед бабусею і намагалася завжди заступатися за доньку, але в глибині душі сама геть не розуміла цієї Юльчиної «життєвої політики».
Шість довгих років вони з тим бідним Андрієм то сходяться, то знову з гуркотом розбігаються! Пристрасті там киплять такі, що хоч самовар на них став та чаї ганяй.
Якийсь час вони пробували винаймати квартиру разом. Але Юлі страшенно не подобалися обережні натяки Андрія про те, що, мовляв, непогано було б і їй свою частку за оренду вносити. Бо він же не якийсь там Рокфеллер, і заробляє не набагато більше за неї. Юля на такий розклад смертельно образилася.
З якого це дива вона має платити?
А мужик їй тоді взагалі на біса здався? Вона, між іншим, свою зарплату до копієчки відкладає на власне майбутнє житло! І взагалі, вона йому абсолютно нічого не винна, раз він досі заміж її не кличе! Тоді вони розбіглися на добрих пів року, пороз’їжджалися по своїх матусях, зализувати рани.
Андрій із пропозицією руки та серця і справді не дуже квапився. Юля через це таїла на нього пекучу, люту образу. Вона що, якась другосортна? Не варта того, щоб її законною дружиною зробити?
І давай дівка зі шкіри пнутися, аби довести всьому білому світу свою неймовірну привабливість!
Жорсткі дієти стали її вічним супутником (бо з дитинства Юля мала схильність до пишних форм), на обличчі — завжди ідеальний, ретельний макіяж, у шафі — найгарніші сукні. І все це заради одного: щоб з іншими кавалерами знайомитися і Андрію носа втерти.
— Раз ти мене не цінуєш, то я швидко знайду того, хто оцінить! — заявляла вона.
— Та з чого ти взагалі це взяла, дурненька? — виправдовувався хлопець. — Давай хоча б міцно на ноги станемо, почекай ще трохи. Що тобі зараз дасть той розпис?
Потім вони знову бурхливо мирилися, сходилися, змінили, мабуть, із п’ять орендованих квартир. Зрештою Андрій запропонував геніальний, на його думку, план — переїхати пожити до його батьків.
— Так нам буде набагато легше на власне житло зібрати. А там уже й весілля відгуляємо, об’єднаємо наші капітали і візьмемо іпотеку, як нормальні люди.
Проте з майбутньою свекрухою Юлі під одним дахом категорично не подобалося. Це ж вам не рідна мама, яка все мовчки проковтне і стерпить!
Там чужа територія, чужі правила, треба постійно підлаштовуватися під побут старшої жінки. Раз у раз спалахували якісь дрібні сварки та непорозуміння…
Тож Юля стабільно, мов той маятник, курсувала від свекрухиної хати до материної.
А оскільки дівчині «такого високого польоту» вже було не по статусу тертися боками в задушливих сільських маршрутках (а їхати з міста до їхнього села була добра година), Юля швидко здала на права і влізла в кредит, щоб купити собі вживану іномарочку.
В один із таких своїх приїздів вона безапеляційно заявила:
— Все, крапка! На того Андрія в мене більше ніякої надії нема. Буду сама собі купувати квартиру! Маю відкладених триста тисяч.
— Господи, та що ж ти зараз за такі копійки купиш? — щиро здивувалася Ліда.
— А ви мені з вітчимом додасте! А що тут такого? Братові ж он колись допомогли з житлом, а я що, руда? Мені теж треба! Чи тобі дуже подобається, що твоя рідна донька по чужих кутках тиняється і свого кутка не має?
Ліда довго радилася зі своїм Степаном. Зрештою, віддали вони Юльці всі свої кревні, відкладені за кілька років триста п’ятдесят тисяч. Збирали ж вони їх, відриваючи від себе, на чорний день, бо ж мало що в житті буває…
Вік уже добряче за п’ятдесят перевалив, здоров’я геть не те, що в молодості. Але ж як тут не допомогти рідній дитиночці?
— Віддаємо тобі все, що маємо за душею, до останньої копієчки. Але слухай уважно: щомісячні платежі за іпотеку будеш тягнути сама, на нас більше не розраховуй, — суворо попередила мати.
Не довго думаючи, Юлька вклалася в іпотеку — взяла квартиру в самісінькій новобудові, яку мали здати аж за рік. Левова частка її зарплати тепер стабільно з’їдалася банком, але Юльці то що?
Їй самій багато не треба: живе вона по черзі то в мами на всьому готовому, то знову в квартирі Андрія. Там завжди нагодують, обігріють, спати покладуть. Зрештою, це ж їхні прямі обов’язки, хіба ні?
Минув рік, будинок успішно здали в експлуатацію.
Але ж як у ньому жити, коли там навіть чорнової штукатурки катма — самі голі цегляні стіни стирчать? На ремонт у Юльки грошей і близько не передбачалося, бо відкладати з кредитами ніяк не виходило. А от в Андрія якась копійчина водилася, але кидатися допомагати він чомусь зовсім не поспішав.
— Тобі взагалі на мене плювати! Ти мене ні краплі не кохаєш! — влаштовувала вона йому істерики. — Вклався б у мій ремонт, зробили б усе гарненько, і жили б собі окремо, як королі!
— Юлю, я ж на власну вантажівку збираю, ти ж чудово це знаєш. Хочу на себе працювати, а не на чужого дядю спину гнути, — спокійно пояснював він.
— Ну звісно! Твоя бляшанка тобі дорожча! А мої проблеми тебе взагалі не обходять! Що далі, то я більше переконуюся, що я в цьому житті абсолютно самотня, що в мене немає жодної рідної душі! Все, збираю речі, я їду до мами!
Під час одного з таких чергових бурхливих примирень Андрій таки наважився на серйозний крок — освідчився Юлі.
Повів її в дорогий ресторан, став на коліно, подарував гарну каблучку…
Усе вийшло дуже романтично і красиво. Але Юля, кліпнувши нарощеними віями, відповіла йому холодною відмовою.
— Донечко, я вже взагалі нічого в цьому житті не розумію! — щиро дивувалася Ліда, дізнавшись новину. — Ти ж спала й бачила те весілля стільки років, бідному хлопцеві всі мізки чайною ложечкою виїла за той шлюб, а тепер, коли він просить, сама ж крутиш носом!
— Ага, розбіглася! Вже біжу й волосся назад! — істерично кричала Юлька. — Знаю я ці фокуси! Ми зараз поберемося, він вкладе своїх п’ять копійок у мій ремонт, а потім, як раптом будемо розлучатися, він нахабно вимагатиме відпиляти йому половину моєї ж квартири?!
Мовляв, це ж спільно нажите майно, він ремонт за свої кревні робив і платили ми в шлюбі разом?! Ти що, думаєш, я зовсім дурна? Якщо він справді мене кохає — то нехай доведе це ділом і допоможе просто так, без усяких умов!
— Але ж, дитино, він і так тобі щомісяця ті кредити гасити допомагає, бо тобі ж вічно не вистачає! Треба ж хоч крапельку совісті мати в душі, — намагалася напоумити матір.
— Звісно, що допомагає! Він же чоловік! Він за природою своєю зобов’язаний мене повністю забезпечувати від А до Я. А раз він на це не здатен, то на біса мені взагалі таке щастя здалося?
Бабуся, яка весь цей час мовчки слухала, лише скрушно похитала головою і видала:
— Ну ти, Юлько, і продумана до кісток… І в кого ж ти в нас така розважлива стервочка вдалася?
— В тебе, бабусю! — зухвало кинула онука.
— У мене-е-е?! — аж заревла від обурення стара. — Ах ти ж нахаба мала! Ні, ти чула це, Лідо?! Ану йди-но сюди, безсовісна твоя морда, давно я твою спину доброю лозиною не хрестила…
Бабуся важко підвелася і схвильовано занишпорила рукою за старим кріслом, шукаючи ту саму міфічну лозину. Але Юлька тим часом уже давно вискочила на двір від гріха подалі.
— Мамо, та заспокойся вже, Бога ради, не чіпай ти її, — втомлено просила Ліда.
І ось тепер ця вередлива донька знову приїхала ховатися під материне крило. Приготувавши смачненького, Ліда вже вдруге тихенько постукала в двері й зайшла без дозволу.
Юля лежала ницьма на ліжку, міцно обіймала руками подушку, а обличчя її було червоним від свіжих сліз.
— Ну що ти знову вигадуєш, Юлю? Що там у вас такого страшного сталося? — лагідно запитала мати.
Юлька глипнула на неї по-вовчому, зі злістю швирнула від себе дорогий телефон просто на ковдру.
— Абсолютно нічого не сталося, мамо! Просто я в цьому світі сама, абсолютно сама! Мені немає на кого опертися! У мене на шиї іпотека, важкий кредит за машину, а я навіть переїхати у свою законну квартиру не можу, бо там голі стіни і нуль копійок на ремонт!
От і мушу таскатися до вас, у це забите село! Господи, як же я смертельно втомилася бути сильною й самотньою! Втомилася сама тягнути всі ці проблеми!
— А як же Андрій? — обережно поцікавилася Ліда.
— Я сказала — я одна! І, мабуть, завжди буду одна! Зарубай собі це на носі! І навіть не смій більше згадувати при мені цього нікчему! — нестямно волала Юлька, заливаючись гіркими сльозами.
— Ясно все з тобою… Давай, вмивайся, заспокоюйся і йди їсти. Я там свіжого плову наварила, зі свинячими реберцями, точнісінько як ти любиш.
Ліда тихо прихилила за собою двері й вийшла до вітальні.
— І чого це вона там так лементує на всю хату, як недорізана? — одразу нашорошила вуха бабуся.
— Бідкається, що вона в усьому світі самотня і нікому не потрібна.
Бабуся лише презирливо пирхнула:
— А як вона, хитра, хотіла? Про таких у народі знаєш як кажуть? І на слизьке сісти, і рибку з’їсти!
— Мамо! Ну що за сороміцькі слова у твоєму віці! Тьху ти! — почервоніла Ліда.
В один із днів, коли Юлька поїхала до міста на роботу, на їхнє подвір’я несподівано завітав сам Андрій. Гостем він тут був украй нечастим, зазвичай забігав суто у справах. Цього разу привіз їм на гостинець цілий мішок цукру.
— По знайомству віддали, майже за безцінь зі складу. Ви ж знаєте, я зараз вантажі часто на Київ ганяю, — пояснив він, заносячи важкий мішок у веранду.
— Ой, синку, та красно дякуємо! Ти проходь до хати, хоч гарячого чаю з нами випий з дороги… — заметушилася Ліда.
Андрій трохи пом’явся на порозі, але відмовлятися не став. Бабуся й Ліда привітно йому усміхалися — обидві потайки дуже симпатизували цьому хлопцеві. Лице в нього було таке відкрите, просте, чесне… Справжній трудяга.
— Знаєте, тітко Лідо… я тут багато думав і дещо вирішив, — почав він, крутячи в руках гарячу чашку. — Маю я ті гроші, що так довго на власну машину збирав. Хотів же бусика взяти, щоб працювати суто на себе, господарем бути…
Але ж Юля он вічно на мене ображається, наче я їй ворог якийсь. Знову побили горшки через той клятий ремонт у її новобудові. Коротше кажучи, вирішив я: Бог з нею, з тією машиною. Вкладу я ті гроші, зроблю їй гарний ремонт.
Переїдемо, будемо жити разом, як сім’я, а там далі час покаже. Хоч вона в мене й страшенна вереда, але ж… люблю я її, нічого з собою зробити не можу.
Ліда важко зітхнула і глибоко задумалася.
Вона перевела погляд на старі ікони, що висіли в кутку світлиці під вишитим рушником, потім опустила очі. Думки роїлися в голові: адже цей щирий Андрійко — теж чийсь рідний син…
Чи має вона моральне право так безсовісно закрити очі й дозволити обдурити дитину іншої матері? Усі вони в її очах були просто дітьми, за яких так само щемить і болить материнське серце, нехай навіть і чуже!
Ну як вона, жінка з світлою совістю, може мовчки підтримати його в цьому сліпому пориві благородства, знаючи наміри своєї доньки?
— Ти послухай-но мене уважно, Андрійку… — Ліда накрила його велику, натруджену долоню своєю. — Якби ти був моїм рідним сином, я б тобі сказала отак: не треба тобі лізти в той Юлин ремонт. Бери свої кровні і купуй собі того бусика, про якого стільки мріяв. Ти ж сам чудово бачиш, яка вона в мене гонорова й непроста.
Не дай Боже, знову розбіжитеся назавжди, і ти залишишся біля розбитого корита. Ніхто тобі тих грошей зроду не поверне, вже повір мені на слово. Не хоче вона по-людськи будувати сім’ю — це її особистий вибір.
Я маю на увазі, щоб побратися, весілля зіграти, як споконвіку заведено, по-чесному… А вона не хоче. Знаєш чому? Бо боїться ділитися, хоче, щоб усе до ниточки належало тільки їй одній.
Зустрічайтеся, кохайтеся — туди я, як мати, свого носа не суну. Але моя тобі життєва порада: не вкладай у цю справу свої останні гроші. Не роби цієї помилки.
Юля з Андрієм позустрічалися після того ще з пів року, а потім таки розбіглися.
Цього разу — остаточно й безповоротно. Андрій невдовзі зустрів просту, гарну дівчину і щасливо одружився. А Юля й досі живе сама, посилено вишукуючи якогось заможного «принца», якому буде не шкода вкласти кругленьку суму в ремонт та комфорт такої шикарної жінки, як вона.
А Ліда й досі носить у серці приховану, важку провину перед донькою…
Так, вона чудово розуміє, що, з точки зору материнського інстинкту, вчинила нібито підлість. Пішла проти власної дитини. Відмовила хорошого хлопця від такого щирого пориву благородства.
А хтозна, може, її Юля тоді б справді нарешті вгамувалася, звила б сімейне гніздечко і стала по-справжньому щасливою жінкою… Але хіба могла порядна людина, в якої ще залишилася совість, вчинити інакше?
Ось таку непросту і дуже щиру сповідь надіслала нам читачка пані Лідія, а ми лише трохи причепурили її для нашої рубрики.
Знаєте, у народі недарма кажуть: «Чуже добро боком вилізе», і справжня материнська любов часом полягає не в сліпому потаканні забаганкам, а у важкому, але чесному виборі по совісті. Цікаво, а на чий бік стали б ви у цій ситуації: підтримали б рідну кров попри все, чи захистили б довірливу чужу дитину від помилки?
