— Що? Ти приготувала біляші?.. Подавай одразу з активованим вугіллям. Хоч не так сильно отруїмося, — поблажливо пирхнула свекруха Зінаїда Миколаївна.
— Зіно, ну чого ти. Не бурчи. Давай хоч спробуємо спочатку. Раптом дівчина й справді все зробила як треба? — заступився за невістку Олександр Петрович.
«Дівчині» було вже за сорок. Вона мовчки розставляла тарілки й накладала всім порції. Юля вже звикла до насмішок з боку Зінаїди Миколаївни.
Та говорила майже грайливо, але з сарказмом і навіть образою в голосі. Наче хтось посягнув на її титул головної по приготуванню страв у цій родині.
— Ага. А рятувати потім я тебе буду, — буркнула свекруха. — Ти б краще вдома поїв, а не тут.
Зінаїда Миколаївна дивилася на тарілку, як на ворога, що прийшов до її дверей. Вона ліниво копалася виделкою в борошняному виробі з мʼясом, скрививши губи.
— Уже бачу, що як мінімум пересмажила їх. Розлізлися як квашня. А ще — в тісто треба додавати розпушувач, щоб повітряніше було, — продовжувала бідкатися Зінаїда.
А ось Олександр Петрович присунув тарілку до себе й охоче перейшов до дегустації.
— Та годі тобі, ти прискіпуєшся. Ми ж їх їсти будемо, а не витріщатися! — заявив він з набитим ротом. — Між іншим, давненько я так смачно не їв. Чудові пиріжечки!
Юля стримано посміхнулася у відповідь на похвалу. Зате Зінаїда Миколаївна раптом різко змінилася в обличчі.
— Та невже? Юлька навіть сухарики примудряється спалити, а тут раптом смачно? — недовірливо запитала вона. — Сашо, хвалити з жалю — поганий тон.
— Та я тобі кажу! Сама спробуй. Бульйон аж бризкає! Мʼясо соковите!
Зінаїда спочатку розламала один виделкою. Вираз обличчя свекрухи був таким гидливим, немов їй подали таргана. Мабуть, вміст вона в підсумку визнала безпечним, бо все-таки наколола половинку біляша і відправила до рота. Жувала довго, хмурячись.
— Фарш треба робити наполовину з курки. Так економніше. Солі занадто багато. І тісто несмачне. Одразу відчувається, що на воді. У нас у сусідньому магазині й то краще продають.
— Слухай, Зіно, ну яка різниця, з чого фарш? Головне ж, що смачно. Молоді нехай самі за своєю кишенею стежать, — заперечив Олександр Петрович.
— Ні, не смачно! — вперлася свекруха. — Ти просто мої біляші давно не їв. Забув уже, якими вони мають бути. Це просто гидота якась!
Юля розгублено спостерігала за цією суперечкою, вже забувши про вечерю. Ні, вона, звичайно, не розраховувала на овації від свекрухи, але й такої істерики не очікувала.
Свекри сперечалися ще хвилин п’ять. Олександр Петрович у підсумку махнув рукою, вирішивши, що сперечатися собі дорожче. А ще за п’ять хвилин свекруха раптом різко зібралася додому.
— Ми, мабуть, підемо. У нас ще справ повно. Удома пралка на таймері стоїть, ось-ось закінчить крутити. Білизна засмердиться, якщо не розвісити вчасно, — сказала Зінаїда, схоплюючись із місця.
— Пралка? — здивовано перепитав свекор, моргнувши. — А ти точно її ставила? Щось я такого не пригадаю…
— А в тебе взагалі останнім часом із пам’яттю проблеми. І не тільки з нею, — зашипіла Зінаїда вже по дорозі до дверей.
Діватися Олександру було нікуди. Він знизав плечима, мовляв, вибач, Юлю, але треба йти, і поплентався слідом.
Коли двері за ними зачинилися, Юля запитально подивилася на Антона. Той і сам здавався злегка розгубленим.
— Це вона що, так розійшлася через їжу? — тихо уточнила дружина.
— Ну, ти ж знаєш, як вона ставиться до готування, — зітхнув чоловік.
— Ну чудово. Тобто я мала навмисне все зіпсувати, щоб не засмутити твою матусю? — Юля схрестила руки на грудях.
Вона навіть не знала, чи то сміятися, чи то ображатися у відповідь.
І Антона, і Олександра Петровича свекруха вважала своєю територією. Юлі довелося відвойовувати чоловіка крок за кроком. Спочатку Зінаїда була незадоволена тим, що він уже не кидається до неї посеред ночі на перший дзвінок.
Потім — що вони хочуть провести Новий рік окремо, удвох. Потім — що вони не взяли її з собою в поїздку до Львова.
Кухня була для Зінаїди чимось на кшталт останнього бастіону й опорного пункту. А тепер раптом Юля посягає і на нього, хоча раніше ця фортеця здавалася безпечною і безроздільно належала тільки свекрусі.
Так уже склалося, що готувати Юля не любила. Мати її не вчила, а сама вона особливого інтересу не виявляла.
— Встигнеш ще навозитися з каструлями, — казала її мама. — Потрібно їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти.
Під цим девізом пройшла вся юність Юлі. Коли вона переїхала і стала жити сама, вона особливо не заморочувалася. Їй було досить магазинних котлет, макаронів і якогось простенького салату. Якщо був час, Юля могла приготувати курячу грудку на парі з овочами.
Верхом майстерності для неї була сирна запіканка.
Юля ніколи не замислювалася про те, що з нею «щось не так», поки на неї не почав насідати Антон. Причому до весілля у нього не було жодних питань до її кулінарних навичок, а от після…
— Знову напівфабрикати? Зараз би котлету по-київськи заточити… Прям таку, з маслом і зеленню всередині… — мріяв він уголос, коли Юля ставила перед ним тарілку з вечерею.
Корінь усіх проблем крився в тому, що мати Антона обожнювала балувати домочадців смачною їжею. Вона була готова годинами стирчати біля плити, аби видати черговий кулінарний шедевр.
Юля на такі подвиги не підписувалася, тому одразу ж почала перевиховувати чоловіка.
— Так, у нас в наявності тільки борщ без засмажки. Хочеш із засмажкою — або йди до їдальні, або готуй сам. І їж мовчки, без коментарів. Я не на зарплаті, так що можу і ложкою по лобі дати, — спалахнула вона одного разу.
З того моменту чоловік вгамувався, а ось свекруха — ні. За будь-якої нагоди вона критикувала невістку перед усіма.
— Ой, та вона навіть вівсянку нормальну зварити не може, тільки пакетиками цими рятується, — посміювалася Зінаїда, обговорюючи Юлю з ріднею.
Звичайно, невістці було неприємно, тому вона по можливості не відвідувала сімейні зустрічі. Однак зовсім обрубати спілкування зі свекрухою вона не могла.
Юля намагалася просто не звертати уваги. З чоловіком-то у них усе добре, а що там думає Зінаїда — справа десята.
Антон уже майже перестав згадувати, що і як готувала його мама, за єдиним винятком. Біляші. Він обожнював домашні. Щоразу, коли Юля смажила магазинні заморожені, він заводив свою платівку про «ех, зараз би як у мами».
У якийсь момент дружина не витримала.
— Дістав ти мене. Гаразд, будуть тобі домашні.
Юля попросила свою маму допомогти з готуванням. Вони чудово провели вечір: сміялися, згадували історії з дитинства, подивилися фільм. Юля почувалася так, немов підкорила Еверест. Вона була дуже гордою і втомленою.
Дегустацію перенесли на наступний день. Було не до метушні з каструлями і додаткового прибирання. Так уже збіглося, що того ж вечора до них мали приїхати в гості свекри.
І ось до чого це призвело. До негласного змагання з ліплення.
Юля забула б про подію наступного ж дня, якби свекруха не оголосила мовчанку. Вона не дзвонила ні невістці, ні синові, хоча зазвичай була вкрай говіркою. А коли Юля спробувала зателефонувати свекрусі сама, та не відповіла.
— Слухай, Антоне, подзвони своїй мамі. Я хотіла запитати у неї, чи все в силі щодо дачі, але вона не бере слухавку. Раптом трапилося що?
— Навряд чи. Але я наберу.
Через пару хвилин чоловік повернувся в кімнату з похмурим виглядом.
— Мама сказала, що допомога їй більше не потрібна.
— У сенсі?
— У прямому. Мовляв, сама впорається.
— Ну, баба з возу — кобилі легше.
Однак Юля, попри свої слова, розгубилася. Свекруха відмовляється від допомоги? Щось новеньке. Раніше вона була готова ганяти невістку і сина до посиніння.
Наступного дня Юля не витримала і зателефонувала свекру. Він був людиною простою, не схильною до драм, тож спілкуватися з ним було набагато легше й приємніше.
— Олександре Петровичу, ви куди зникли? — стурбовано запитала Юля. — Ми ж домовлялися на неділю щодо дачі, а Зінаїда Михайлівна раптом каже, що ніяка допомога їй не потрібна.
— Ой, Юлечко… — Олександр зітхнув. — Зінка зовсім з глузду з’їхала. Вона зі мною тепер не розмовляє. І готує тільки на себе. Сказала: раз тобі так сподобалася Юльчина стряпня — іди до неї і живи там. Уявляєш? А я ж просто без жодного натяку сказав…
Юля мимоволі хмикнула. Це здавалося божевіллям.
— Ви вже вибачте… Не думала, що вечеря у мене обернеться таким. Ну, якщо буде зовсім важко — заглядайте. Я вас чим-небудь пригощу.
— Ти, Юлечко, невістка від Бога, — засміявся свекор. — Не хвилюйся. Зінка вже якось переживе. Їй би вже час звикнути, що в сім’ї дві господині, а не вона одна.
Коли вони закінчили розмову, Юля видихнула. Оце так. Через неї свекор потрапив у справжнісіньке вигнання. Їй було сумно і навіть трохи ніяково за дорослу жінку, яка перетворила плиту на сімейний символ влади.
З іншого боку, Зінаїда сама ізолювалася від невістки й більше не допікала її. Юля знала: довго це не триватиме.
Скоро свекрусі стане нудно, і вона перестане грати в мовчанку. Ну, а поки що можна було насолоджуватися тишею. І подумати про те, яку страву освоїти наступною, щоб купити пару днів мовчання наступного разу…
***
Іноді найбільша щедрість виявляється не в кулінарних шедеврах, а в простому визнанні та повазі. Як то кажуть, ревність до плити може зруйнувати родинний затишок.
