— Ну що, знову зарплату затримують? Набридло позичати. Як перекотиполе, їй-богу… — мати незадоволено скривила губи, усім своїм огрядним тілом повернувшись до доньки.
— Так, мамо. Знову. Від мене нічого не залежить.
— А я казала тобі вісім років тому: вступай, Наталко, в медичний. Зараз би в місті жила, і при грошах, і при ділі. І якщо що, кому укольчик, кому крапельницю — грошовите місце! Але ж ти хіба слухаєш… Нездара… — вона з досадою махнула на дорослу доньку рукою.
Наталя лише мовчки кивнула, не піднімаючи на матір очей.
— Добре, дадуть же коли-небудь… А може й премію ще додадуть, хоча від твоєї пошти дочекаєшся, як же… А то моєї пенсії навіть оплатити електрику не вистачить, а мені ліків он лікар знову прописав силу-силенну. Де тільки грошей брати…
— Ти не переймайся, мамо. Я, якщо що, на підробіток до сусідів сходжу. Бабі Вірі з городом допомогти треба, тітка Олена до дітей на тиждень від’їжджає, ключ мені хотіла залишити…
— Ти з ними тільки багато не базікай! — суворо сказала Ганна Віталіївна. — А то почнеться: де кавалер, чому не заміжня… Помовчуй, а то вже всі аж надто допитливі розвелися. Та розумні…
Наталка нарешті зібралася й вийшла на вулицю, залишивши позаду себе матір, яка все ніяк не могла заспокоїтися, а бурчала й бурчала…
І було через що.
Наталці двадцять сім, не заміжня, дітей немає. По селу вже ходили чутки, мовляв, родове прокляття на їхній родині, видно. Вінець безшлюбності.
А жінки з роботи на пошті, які вже давно наділи на шию шлюбне ярмо , любили лізти з порадами: «Хай йому грець, із тим чоловіком, дитинку б тобі… Годинник-то цокає…»
Дорогою її, звісно ж, облило з калюжі, в яку влучило колесо машини, що проїжджала повз. Добре так забруднило, з голови до ніг.
Вона подивилася на свій мокрий одяг, згадала про матір, що вічно бурчить, про низьку зарплату, яку до того ж постійно затримують, і несподівано для себе розплакалася навзрид…
— Дівчино, з вами все гаразд? — запитав чоловічий голос звідкись згори з явним занепокоєнням.
Від здивування й несподіванки Наталя здригнулася й підняла голову вгору.
Її на мить засліпило яскраве сонечко, після чого вона змогла розгледіти власника голосу. Ним виявився темноволосий чоловік трохи за тридцять. У нього були ямочки на щоках і карі очі. Дуже яскраві і, попри ситуацію, трохи смішливі.
Наталя так і застигла, безцеремонно розглядаючи чоловіка.
— Ой, налякав вас, мабуть. Вибачте. Просто почув плач і подумав…
— Усе нормально… — Наталя швидко провела рукавом кофти по щоках, витираючи сліди від сліз, але зробила тільки гірше, розмазавши мокрим одягом туш…
— І все-таки недозволено, щоб така гарна дівчина плакала о такій ранній порі… Можна вас провести? Щоб, бува, ніхто не образив дорогою… І візьміть, будь ласка, серветки. — він простягнув їй упаковку.
Наталя мовчки кивнула й взяла серветки, не піднімаючи на чоловіка очей. Хоча їй хотілося навпаки. Їй дуже хотілося запам’ятати якнайбільше рис в його обличчі, але це ж жахливо непристойно.
Мама завжди казала, що жінка до останнього має приховувати свою зацікавленість, інакше цим може відштовхнути чоловіка!
Вона має бути гордою й неприступною, як скеля. Мама ж поганого не порадить, правда?..
— Мене, до речі, Ілля звуть. Я тут нещодавно на роботу приїхав. А вас…
— Наталя Іванівна.
— Приємно познайомитися! — посміхнувся чоловік і простягнув їй руку, ніби пропонуючи за неї взятися. — Я так розумію, нам цією доріжкою, просто ви вже на неї почали звертати… А там слякота після вчорашнього дощу, та й тримаєтеся ви якось невпевнено… Давайте я підтримаю вас, а то не дай Бог…
— Дякую вам за ваше занепокоєння. — сказала Наталя і взяла-таки чоловіка під руку.
— Та що ви! Яке занепокоєння. Хіба ви можете завдати клопоту. — він подивився на неї й посміхнувся. По-доброму, відкрито й без глузування.
А Наталею раптом опанувало дивне відчуття. Наче це вже колись було. І вона дуже добре знає цього чоловіка, який був такий добрий до неї, на відміну від матері, родичів і колег…
Хіба могло щось піти не так? Вона ще міцніше вхопилася за його руку й покрокувала вперед.
У будівлі відділення пошти їхні доріжки розійшлися. Ілля посміхнувся їй і швидким кроком піднявся на другий поверх, а Наталя поспішила на своє робоче місце.
— Ого, ти сьогодні вперше запізнилася! — помітила одна з робітниць, підфарбовуючи пухкі губки, дивлячись у маленьке дзеркальце. — Добре, що наш новий бос теж запізнюється…
— Новий бос? І навіщо ж він приїхав у наше прекрасне село? Незрозуміло. — сказала Наталя, розкладаючи речі.
— Хто ж його знає… Може, захотів відпочити від міського життя.
— Точно, їх, «ділових» мужиків не зрозумієш. Інша річ мій Сашко: простий і зрозумілий, як двері. Головне, пляшку від нього подалі сховати… — додала ще одна робітниця, яка сиділа в самому кутку.
— Добрий день, пані!
І знову Наталя здригнулася від несподіваного чоловічого голосу, що луною рознісся по порожній кімнаті.
Але коли вона підняла очі на джерело звуку, то втратила дар мови: перед нею стояв той самий Ілля, який супроводив її до роботи пару хвилин тому.
Помітивши подив на обличчі Наталі, Ілля ледь помітно кивнув їй і перейшов до обговорення робочих питань.
З цього дня життя Наталі кардинально змінилося. Тепер їй було начхати на кепкування матері, що летіли в її бік щоранку.
Вона вставала на годину раніше, щоб умитися лавандовим милом, нафарбуватися й підібрати вбрання.
Ганна Віталіївна теж помітила зміни в поведінці доньки, не забуваючи, щоправда, зауважити, як криво та фарбує губи і як же їй до очей не пасує бірюзовий браслет на правій руці…
Ілля поступово відкривався перед Наталею, як і вона перед ним.
Усе це було схоже на казку: багатий принц нарешті приїхав забрати з лап підступної мачухи (нехай і рідної) свою Попелюшку! Вони гуляли, обговорювали книги, сперечалися, хто зробить більше «млинців» на водяній гладі…
Через два місяці Ілля розповів, чому вирішив приїхати в село.
Насправді він уже давно мріяв це зробити, але тільки удвох. Чоловік втратив дружину три роки тому, і весь цей час почувався не в своїй тарілці, продовжуючи метушливе міське життя.
І тепер, коли він нарешті виконав їхню спільну мрію, він почувається спокійно… А завдяки м’якій, покірній Наталі почувається ще й не самотньо.
Незабаром після цієї розмови Наталя та Ілля вперше поцілувалися.
Продовження не змусило на себе чекати, і вона почала залишатися в нього. Усе частіше й частіше. Матері вона відчайдушно брехала, що влаштувалася ще на один підробіток, а та зайвих питань не ставила: аби гроші в хаті були.
Зазвичай Наталя фарбувалася на роботі, переодягалася там же в туалеті, щоб не спровокувати маму на розмову про зовнішній вигляд.
Але саме цього вечора вона прибігла додому занадто пізно: довелося дуже довго обслуговувати бабусю, якій хотілося, швидше, поговорити, ніж відправити бандероль.
— Ти куди це нагнітаєшся проти ночі? — Ганна Віталіївна, лежачи на спині, ледь підвівшись на ліктях, намагаючись розгледіти в сутінках доньку.
— У кіно піду, у будинок культури, — спокійно відповіла Наталя, підбираючи перед дзеркалом сережки, що пасували до сукні.
— З глузду з’їхала чи що, таке в кіно одягати! Років-то тобі скільки, що ти вище колін спідницю натягнула, га? Що люди скажуть?
— Мамо, мені премію дали. Можу я хоч трохи на себе витратити те, що сама й заробила?
— Ти ще стільки не заробила, щоб на всяку дурницю грошима розкидатися! І не переч матері! Та й узагалі, ти в цій сукні схожа на…
— Замовкни! — несподівано для себе голосно сказала Наталя, повернувшись у бік матері. — У всіх батьки як батьки, одна ти мене ненавидиш! — вона сказала і раптом зрозуміла, що більше не боїться. Не боїться перечити матері, не боїться відстоювати себе, не боїться нічого!
— Ти що про себе надумала?! — заволала Ганна Віталіївна. — Не забула, хто перед тобою? І на чиїй шиї сидиш, га? А ну ж переодяглася живо і вибачилася перед матір’ю! Невдячна!
— Та якби не ти, я б уже давно в місті нормальним життям жила! «Доню, мені погано! Донечко, я вмираю! Наталочко, залишся зі мною, не їдь…» — забула, про що говорила мені, коли я за балами на бюджетне місце пройшла?
— Якби хотіла, поїхала… Хто хотів, поїхав давно! І взагалі, кому ти там потрібна, нездара!
— Поїдеш тут, коли мати рідна не пускає. Бачити тебе не хочу! Усе життя мені зіпсувала!
З цими словами й під крики матері Наталя вибігла з дому. Не помітила, як дісталася до будинку культури і, не чекаючи Іллю, влаштувалася на своєму місці в кіно.
Але ось минуло вже десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин… У грудях у неї з’явилося дивне занепокоєння. Вона набрала його телефон, але у відповідь почула лише гудки.
Дихання почастішало, руки стали вологими, а серце затріпотіло, немов канарка в клітці…
— Наталю, мила, все гаразд? Вибач, я запізнився…
Чоловік м’яко пригорнув жінку й сів на крісло поруч. Побачивши його, Наталя ледь не розридалася.
— Так-так, — трохи тремтячим голосом сказала вона. — Ти тільки не запізнюйся більше, будь ласка… Я так боялася, що ти більше не прийдеш…
…Через тиждень Наталя переїхала до Іллі. Перший час вона продовжувала приходити до матері, щоб доглядати за городом і приносити продукти, але жінка ігнорувала доньку.
Демонстративно відверталася й бурмотіла щось собі під ніс. Наталя на це лише усміхалася.
А одного разу Наталя прийшла з дуже загадковим обличчям. Вона нічого не принесла, а просто сіла на ліжко навпроти Ганни Віталіївни.
— Мамо, а ти скоро станеш бабусею… — Наталя дивилася на матір і очі її сміялися. — А ще ми з Іллею подали заяву в РАЦС. Як тобі новини?
— Що? Я бабусею… А як це? О Господи, ти чекаєш дитину, чи що? Мамо рідна, от сором, от сором… У РАЦС вона зібралася… Дивись, як же, одружиться він із тобою… Кине з приплодом! Люди добрі, що ж діється…
Бабусею я стану! Зраділа вона мені! А город як, а продукти хто мені тепер принесе, га? У мене он ноги зовсім хворі. А вона «бабусею станеш». Тьху, нездара як була, так і залишилася… Та кому ти потрібна така!
Наталя встала й рішуче попрямувала до дверей.
І саме в цей момент вона відчула почуття свободи. Саме зараз. Навіть не тоді, коли пішла з дому й стала жити з Іллею, а саме сьогодні. Напевно, тому, що вона зрозуміла, що матір не змінити.
А вона має йти далі й жити своє, власне життя, а не те, яке вигадала їй мати. І їй стало так добре на душі, так спокійно. Вона поклала руку на живіт, де відчула тепло, і посміхнулася.
Свою дитину вона виховає інакше. І для початку вона її просто любитиме…
Любов до себе й підтримка збоку здатні розбити «вінець безшлюбності» та звільнити від материнської гіперопіки, яка насправді є егоїзмом.
Немає нічого гіршого, ніж жити чужим життям, навіть якщо воно «зручне» для рідної людини.
Чи згодні ви, любі читачі, що справжня зрілість настає тоді, коли ми нарешті дозволяємо собі жити своїм розумом, а не материнськими настановами?
