— Колю, Колю, синку, привіт.
— Я не Коля, — хлопчик відсахнувся і позадкував.
— Синку, ти що? Колю, це ж я, твій татко, ти мене не впізнав?
— Нііі, ви не мій тато, мій тато вдома…
Хлопчик швидко піднявся сходами до школи, потягнув на себе важкі двері.
— Що сталося? — вийшла вахтерка, баба Валя. — Чоловіче, вам чого? Ідіть геть, я зараз поліцію викличу.
Поки вахтерка сварилася, Коля непомітно прослизнув повз чоловіка і вибіг через іншу хвіртку. Він мчав до самої трамвайної зупинки, боячись озирнутися.
Йому здавалося, що той дядько ось-ось наздожене його і схопить, і зробить щось погане…
Чоловік тихо спустився зі східців і побрів в інший бік, трохи згорбивши плечі.
Коля, приїхавши додому, швидко переодягнувся, пообідав і сів за уроки. Перед цим він перевірив усі замки і зачинився на ланцюжок. Коли батьки прийшли з роботи, вони не могли потрапити додому.
Колі, звісно, дісталося за те, що він зачинився на ланцюжок, але він все одно так робитиме… Інакше… інакше цей страшний дядько може прослідкувати за ним і прийти… і… Коля навіть боявся думати, що з ним може зробити цей…
Він знову прийшов. Хлопчик від жаху ледве міг поворухнутися.
— Колю Зайченко, що з тобою? Чому ти не йдеш додому? — вчителька, Тетяна Сергіївна, дивиться на Колю, той стискається в клубочок і покірно йде на вулицю. Зараз… Ось зараз… Він побачить Колю і…
— Колю, синку, це ж ти… Колю… Це я, твій татко, синку.
Коля втиснув голову в плечі, позаду нього стояла вчителька. Хоч би вона відволікла цього страшного дядька, хоч би відволікла…
— Чоловіче, у чому справа? Ви чому лякаєте дитину?
— Це син… син мій, Коля… Семко…
— Він не Семко, а Зайченко… Хоча… Колю? Ти ж перед школою тільки Зайченком став, ну точно, ти ж з моєю Анею в один садок ходив і був Семко…
Великі, крупні краплі сліз падали на білу сорочку і костюм хлопчика Колі.
— Син… синку, ти що плачеш? Хто тебе образив? — чоловік намагається підійти до Колі.
— Не підходь! — верещить хлопчик, — не підходь, тюремник, ненавиджу… не підходь…
— Колю, Колю, тихо, — Тетяна Сергіївна присіла перед Колею навпочіпки. — Що сталося? Колю, Колю…
— Синку, ти що? Синочку!
— Відійдіть, відійдіть, бачите ж… Колю, заспокойся, ходімо до школи. Чоловіче, не ходіть сюди…
— Але він же син… ну як же… хлопчику, синку…
— Ідіть, чоловіче, та що ж це таке?
— Він поганий, поганий, — плаче Коля. — Він усіх нас… аааа.
У хлопчика сталася істерика. Довелося викликати його маму з роботи. Мама приїхала, була не дуже задоволена, навіть накричала на Колю.
Потім взяла його за руку і швидко повела до зупинки, посадила в трамвай і наказала їхати додому, нічого не боятися.
Коля миттю залетів у темний під’їзд, побоюючись, що цей схопить його… Знову зачинився на всі замки і засуви, ліг на ліжко і лежав, заплющивши очі.
Мама з батьком… так! У Колі був батько — дядя Валя, це він раніше був дядею, коли Коля ще в садочку був, а потім він став татом…
А ще… ще Коля знав, що його рідний батько, він… тюремник і він обов’язково прийде за розправою, коли його випустять із-зі ґрат… Коля багато разів чув, тоді, давно, як мама повторювала, що він її позбавить життя…
І ось… його випустили…
Так от, батьки не могли потрапити в квартиру, довелося їм викликати слюсаря. Коли зайшли, то знайшли Колю всього червоного і в гарячці. Спочатку хотіли розбудити його, а потім… Коля знепритомнів.
Коля спав… Йому снилося, як за ним ганяється той страшний чоловік, хоче наздогнати, ось він схопив Колю… ось… Колю… Коляяяяяаааа.
Коля розплющив очі, білі стіни, вікно, біле ліжко. Де це він? Це вже інший світ? Так рано?
— Колю, синку…
— Аааа, — хоче закричати Коля, але його горло пересохло.
— Що ти зробила з моїм сином, Галю? — чує Коля голос цього дядька. — Що ти з ним накоїла? Давай зробимо так… я пробачу вас із Зайченком, пробачу ці три роки, що я провів далеко від сина, несправедливе звинувачення, я пробачу все…
Те, як ти мене підставила зі своїм коханцем… Адвокати пропонують мені подати позов проти вас… Але тоді і ти сядеш, як співучасниця, я цього не хочу. Ти мати мого сина…
Коля слухав усе це, не показуючи, що вже не спить.
— Ігорю… ти все не так зрозумів… Ти… Я… Ми…
— Що я не так зрозумів? Що ти не соромлячись дитини, приводила в дім коханця? Що ви мене підставили, відібравши мій невеликий бізнес? Що? Ти так налаштувала дитину, що від страху бачити мене, він потрапив до лікарні.
Галю… Яка ж ти підла, ти ж знаєш, що Миколка моє життя, що ближче за нього у мене немає нікого. Що ж ти зробила з нами? Зі мною з моєю дитиною?
За що ти так нас ненавидиш, Галю? Як ви посміли змінити дитині прізвище, без моєї згоди, я з цим розберуся і винні будуть покарані…
Що буде тепер з нашим… моїм сином? Він ненавидить мене, Галю…
***
— Тату, — Коля тихенько шепоче, — тату… Я тебе не ненавиджу, — тату, татусю… я тебе люблю…
– Тату, дивись… дивись, як я вмію колесо робити, опляяя, ось так!
— Ну ти молодець, синку! Слухай, а хто це, Ромка Федоров?
— Хлопчик з мого класу, він мій друг, а що?
— Та на зборах вчора, твоя вчителька сказала, що ми з його татом, повинні будемо вікна заклеювати.
— Тату, — сміється Коля, — а ти добре слухав вчительку?
— Так, звичайно, а що?
— У Ромки немає тата. Татко, у нього тільки мама і бабуся з дідом, ех, погано, що у мене немає бабусі з дідом. А зате у мене є ти, татку, — тут же поправляє себе Коля і притуляється до батька.
Все вже в минулому, і суди за Колю, і його лікарня, все минуло, а Коля згадав щось важливе, він згадав, що любить тата… прямо там у палаті і згадав… Коля багато чого згадав…
Маму Коля теж любить, але вона все зайнята. Спочатку вона плакала і не хотіла відпускати Колю жити до тата, а потім вони поїхали… з тим, іншим татом…
Уже минув рік…
Мама писала і говорила, що у Колі народився брат… Вона обіцяла приїхати в гості і не приїхала, напевно зайнята.
Миколка спочатку сумував, сильно, а потім перестав… Їм з татом так добре удвох, а ще ніхто на Колю не кричить і не залишає його самого.
Коли тато зайнятий, Миколку зустрічає зі школи татів друг, дядько Діма, він працює з татом, водієм… Такий веселий цей дядько Діма, у нього є син, Марк, і дружина тітка Олена.
Дядько Діма привозить Колю до себе додому, тітка Олена годує його смачною вечерею, вони з Марком грають, а потім роблять уроки, дядько Діма привозить тата і вони їдуть додому.
Так, звичайно, Коля хотів би, щоб у нього була така ж сім’я як у Марка, але він не заздрить, зовсім ні. Їм і з татом удвох добре.
А одного разу, трапляється такееее! Мама Ромки, Ромка і Коля з татом йдуть у парк атракціонів на весь день! На цілий день!
Їли морозиво, на холоді, між іншим і не захворіли, каталися з гірок на ковзанці, пили гарячий чай і їли млинці… ах, яке ж це веселощі! А потім ще й ще ходили.
— Тату, тату…
— Так, синку.
— А ти з тіткою Марією коли одружишся? А то ми з Ромкою так хочемо братами стати, а ще… у Ромки ніколи не було тата, він їх кинув…
— Синку, я не знаю… ми…
— Тату! Ну що тут знати? Тітка Марія, вона така… така… її хтось забере! Ти цього хочеш? Таких знаєш, як швидко забирають…
Ромка вдома теж запитав у мами, чи не хотіла б вона вийти заміж за тата Миколки.
— Розумієш, мамо… Татко Миколки з дитячого будинку, у нього ніколи не було мами і тата, а у Колі дідуся і бабусі. Він такий класний, а ще у Колі немає мами… вона його кинула, прямо, як мій тато мене…
Мамо, ну його ж можуть повести! Він же он який хороший і ще це, у нього ж бізнес!.. Мамо, а мамо, ну давай на них одружимося…
Увечері тато Колі, прикривши двері в його кімнату, про щось розмовляє по телефону і тихо сміється.
— Ось же свати які, ну не знаю, не знаю, Марійко, доведеться вам на нас одружитися…
Вони, звичайно ж, одружилися… І багато всякого було, було те, що приїжджала Колі мама, влаштовувала істерики, намагалася забрати його. Подавала в суд на тата Миколки, вони все пережили і все вистояли.
Хлопці давно вже виросли і Коля з Ромкою, і Світлана з Тетянкою, це дві сестрички-погодки, які народилися у батьків хлопчиків, коли ті були у восьмому класі.
Коля любить і дорожить своєю сім’єю, він сам тато давно вже, але назавжди в серці його образ того хлопчиська, переляканого, затиснутого, що боїться свого тата.
— Не бійся, малюче, — говорить він тому собі маленькому, — не бійся, я з тобою і тато завжди поруч…
***
Ось така історія. Вона як яскравий промінець світла в темряві, що доводить — справжнє щастя можна знайти навіть там, де здавалося, що вже нічого не залишилося.
Кохання, підтримка і щирість можуть зцілити найглибші рани, особливо дитячі.
А чи вірите ви, любі наші читачі, що доля завжди дає нам другий шанс?
