Ох, життя ж бо штука непроста. Оце жива собі, думала, що мене нічого не здивує, а тут раз – і все пішло коту під хвіст.
Отак і я, Аня, дівчина вже доросла, з розумом і своїм баченням життя, познайомилася з Василем – чоловіком на шість років старшим. І, знаєте, такий він мені сподобався, що просто очей не могла відвести.
Що ж, почали спілкуватися, він одразу ж якось по-серйозному до мене – запропонував стати його дівчиною. Ну, я, звісно, погодилась, а як же, наче так усе йшло до кохання.
Ми з ним разом були всього пів року, як він вирішив зробити мені пропозицію у свій День народження. Уявляєте, яка несподіванка?
Оце стою я з бокалом ігристого, а він переді мною на колінах з обручкою! Ну, що тут скажеш? Звісно, погодилась, хоча всередині щось нашіптувало, що якось швидко все це. Але ж, як кажуть, кохання витримає всі перепони…
Але тут мене не на жарт прихопило. Опинилася я у лікарні, грошей не вистачає, бо щойно купила квартиру. Він, Василь, тоді мені десять тисяч гривень дав, щоб я могла лікарню оплатити.
І знаєте, я тоді так зніяковіла, хотіла у батьків позичити, але він сказав, що для майбутньої дружини нічого не шкода. Доглядав мене, переживав, ну, думаю, справжній чоловік, дякувати долі треба. Виписали мене, вийшла на роботу.
Василь переїхав до мене, живемо разом. Але весілля я запропонувала відкласти на пів року, мовляв, давай просто спробуємо пожити разом, побачимо, як воно. І тут через три місяці почалося щось незрозуміле.
Роботу він втратив, я його не засуджувала, підтримувала, як могла. Але шукати нову він не поспішав.
Влаштувався кур’єром у знайомого за 15 тисяч, і сказав, що йому більше й не треба. Уявляєте? А я тим часом тягнула на собі нас двох, він тільки мінімум грошей приносив.
По дому жодної допомоги, навіть тарілку за собою не помиє – не чоловіча це справа, каже. А ввечері ще й до гаража з друзями – хмільне там, ото ж, «відпочинок».
Потім повертається пізно, хропить, і перегар на всю кімнату. А я ж о 6 ранку встаю на роботу! Ну, думаю, треба поговорити серйозно.
А він мені про весілля зовсім відмовив – надто дорого, каже. Я, звісно, не мріяла про пишне гуляння, але як же зовсім без нічого?
Є ж батьки, друзі, ну хоч би скромно, але відзначити… А він навіть цього не хоче. І тут починаються дива.
Вмиватися, переодягатися – їздить до своїх батьків, щоб не витрачати мою воду і не платити за квартиру. Ну, скажіть, що це таке?
Далі – більше. Він наполягав на розписі та дитині, а я сказала: «Стій! Яка дитина? Це ж відповідальність!» Треба бути готовими і фінансово, і морально.
А він все своє, не розуміє. Сварки стали щоденні. Я запропонувала пожити окремо, мовляв, треба трохи відпочити одне від одного. Ну, він з небажанням, але поїхав до своїх батьків.
І ось, побувши сама, я зрозуміла, що закоханість пройшла, як туман. Жадібність його та любов до випивки мене все більше турбували.
А тут ще й на додачу одне листування підкинули – з іншою дівчиною. Вона вирішила його провчити та сама мені це надіслала. Ось тоді я зрозуміла: все. Крапка.
Я йому показала це, він, звісно, нервувався, але зізнався. Сказав, що це через те, що я його образила, коли попросила пожити окремо.
Ну, думаю, вистачить з мене цього цирку. Пропоную розійтися. Він категорично проти. Ще й погрожувати почав, мовляв, я стара діва (у 26 років!), ніколи нікого не знайду.
Та це мене тільки переконало, що правильно роблю. Вже кілька місяців не спілкувалися, він тільки іноді писав мені якісь гидоти, але я не реагувала.
І от одного дня дзвонить він мені та каже про ті 10 тисяч, що дав на лікарню. Мовляв, повертай, бо я їх тобі позичив. Я відповіла, що він сам їх дав, а якби я брала в борг, то давно б повернула.
І знаєте, якщо порахувати все, що він у мене їв і пив, то ще він мені винен буде. Але найбільше мене вразило, коли він попросив продати обручку, яку дарував, щоб повернути собі гроші.
Я вже вирішила: нехай бере, мені не шкода. Але кільце просто віддала мамі, щоб вона передала йому, бо сама в цей час була у відрядженні. Він прийшов, взяв кільце з усмішкою на обличчі, ніби нічого й не сталося.
Я от сиджу і думаю: як же я могла бути такою сліпою? Майже вийшла заміж за людину, для якої гроші важливіші за все. Але тепер я дякую Богу, що побачила все це вчасно.
Тільки як тепер довіряти чоловікам, не знаю. Сумніви мене не залишають, а наївність і людська дріб’язковість – це ж такі речі, які важко пробачити.
Ця історія – не просто спогад, а урок, який навчив мене цінувати себе і не дозволяти іншим топтати мою гідність.