— Мамо! Де обручки?! — Оленка вибігла від реєстраторки, залишивши нареченого стояти розгубленим. Цей день, знаєте, зовсім не відповідав її мріям: локони, які робили для церемонії, вже не трималися, як на картинці, а фата висіла, здавалося, на чесному слові перукаря.
— Не знаю, доню, — відповіла мати. — Може, тобі й справді не треба заміж, якщо вже все проти цього?
Розпис Олени та Дениса мав відбутися з самого ранку, але сталося нещастя: загубилися паспорти. Наречена пережила такий стрес, що її ледь не забрала швидка просто з-під вінця.
— Я не можу розписати вас без паспортів, — уперлася реєстраторка. Вона була жінка принципова і не хотіла йти на компроміс.
— Ми знайдемо і привеземо їх вам, трохи пізніше.
— А я із задоволенням вас розпишу. Трохи пізніше, — люб’язно відповіла вона, поправивши окуляри на носі.
— Що ж, весілля не буде? — аж зойкнув Денисів друг. Він уже переминався з ноги на ногу в очікуванні святкування, а тут такі новини.
— Може, ми тоді просто відсвяткуємо? А розпишемося потім? — несміливо запропонував наречений. — Кафе ж у нас уже оплачене.
— Та нащо нам те свято без свідоцтва про реєстрацію шлюбу ?! — наречена була готова впасти, як підкошена.
— Не хвилюйся, донечко. Дихай, — на допомогу прийшла Вероніка Петрівна, мама Олени. — Нічого страшного, подумаєш, дурниця. Обійдемося без весілля. Поїхали додому?
— Я нікуди не поїду! Я заміж хочу!
Бачачи, що ситуація вийшла з-під контролю, свекруха, Дарина Миколаївна, тихо підійшла до реєстраторки й попросила знайти «віконечко» для молодих трохи пізніше, поза чергою.
— Ми зараз з’їздимо по паспорти й повернемося. Дякую вам, — Дарина Миколаївна домовилася й кивнула синові. — Їдьте з Оленкою на фотосесію, а мені дай ключі від вашої квартири. Я шукатиму документи. Де ти бачив паспорти востаннє?
— Лежали на видному місці… — Денис почухав потилицю. — Коли прийшла перукарка, вона їх відсунула вбік і поклала поряд свої інструменти.
— Є телефон тієї перукарки?
— Ні, її теща підбирала.
— Гаразд. Забирай наречену й відводь звідси, доки Вероніка Петрівна її зовсім не забрала.
— Люба, поїдемо, на нас фотограф чекає… — Денис обережно взяв Олену під руку.
— Який фотограф?! У мене туш потекла! Я схожа на масний млинець! — плакала наречена. Макіяж, нанесений рано-вранці, почав «плисти» від спеки.
— Оленко, не плач. Зараз усе владнаємо, — свекруха кудись відійшла, а за кілька хвилин повернулася зі своєю сестрою, Маргаритою Миколаївною.
— Добрий день… — Олена почервоніла.
— А ж мати пропонувала її послуги… — нагадав Денис.
— Ви що, мою дівчинку будете псувати?! Не дозволю! — Вероніка Петрівна закрила Олену собою. — У неї природна краса!
— Мамо, відійди. Мені треба поправити макіяж. Добре, що в Маргарити Миколаївни з собою є косметичка, — донька нарешті проявила характер.
— Кейса немає, але дещо при собі, — спокійно сказала Маргарита. — Сідай до вікна, на світло. Зараз освіжимо.
У неї знайшлися матувальні серветки, приємний охолоджувальний гель для обличчя і цілком непогана косметика — усе найнеобхідніше було в її сумці.
— Ви просто чарівниця… — сказала Олена, подивившись на себе в дзеркало за кілька хвилин. — Це набагато краще, ніж було…
— Рада бути корисною, — відповіла тітка Дениса. Вона пам’ятала, що їй сказали у відповідь на пропозицію послуг.
«З таким портфоліо у вашому селі хіба корів малювати», — грубо відмовила Вероніка Петрівна сестрі свахи. — Нам ваші послуги не потрібні.
Маргарита Миколаївна проковтнула образу.
Вона працювала візажисткою вже п’ятнадцять років і була впевнена у своєму професіоналізмі. А «дівчинка», яку знайшла сваха, нічому не навчилася, крім як робити «портфоліо» за допомогою фільтрів і ретуші.
У реальності ж макіяж нареченої виглядав непрофесійно і грубо. Але Вероніка Петрівна розхвалювала роботу того майстра.
— Чудово, а головне — майже задарма.
— Так, я беру лише за витратні матеріали, — кивнула візажистка. — Мені треба напрацьовувати досвід.
— Ви напрацюйте, а за рік-два приходьте знову.
— Навіщо? У вас ще наречені є? — здивовано подивилася на Вероніку Петрівну візажистка.
— Так ось у нас наречена — її й будемо видавати заміж. Через пару років.
— А зараз що? Не весілля?
— Репетиція. Так, несерйозно.
Олена цієї розмови не чула, тому не зрозуміла, чому візажистка, йдучи, подивилася на неї зі співчуттям. У розумінні Альони мати знайшла для неї найдорожчого, топового майстра з макіяжу.
Те саме було і з майстром із зачісок. Перукарка виявилася недосвідченою, і локони не трималися.
— А може, ви мені й зачіску поправите? — з надією запитала Альона в Маргарити Миколаївни.
— Поправлю.
Вероніка Петрівна дивилася на доньку і майбутню родичку, примруживши очі. Їй дуже не подобалося те, що відбувається.
— Вероніко Петрівно, ви поїдете зі мною шукати паспорти? — голосно запитала Дарина Миколаївна.
— Ні.
— У такому разі з машини треба забрати вашу сумку.
— Нехай Денис принесе мені її! — командним тоном розпорядилася майбутня теща. — Де він? Невже втік?
— Мій син із весіль не тікає, — відрізала Дарина Миколаївна.
Щоб не гаяти час, вона вирішила самостійно принести сумку свасі.
«Сама про нас говорить, що ми — село. А в неї? Хто з такими сумками зараз ходить?!» — подумала Дарина Миколаївна, потягнувшись по сумку.
Шкіряна «торба» була розстебнута й зачепилася за сидіння.
Дарина Миколаївна смикнула за ручку і випадково перекинула вміст «торби».
Речі розлетілися по сидінню: помада, парфуми, шарфик, папірці, окуляри, футляр для окулярів, блокнот, дзеркальце, купа пластикових карток і візитівок, сміття, розсипана пудра… Усе це треба було якнайшвидше зібрати, доки салон автомобіля не забруднився.
Дарина Миколаївна не мала звички порпатися в чужих речах, але в цьому разі це було необхідністю. Вона поспішно запихала «скарби» свахи до торби, і лише папка з документами не хотіла влазити.
Увагу привернула яскрава картинка в стилі аніме з підлітковим сюжетом.
«Яка дивна обкладинка на паспорт. У п’ятдесят років уже не носять таких…» — подумала Дарина Миколаївна.
Руки самі потяглися до чужого паспорта. Дарина Миколаївна сама не зрозуміла, навіщо відкрила папку і вийняла звідти… паспорт нареченої. А слідом, у цій самій папці, вона знайшла й паспорт свого сина.
— Мамо, чого ти тут копирсаєшся? — голос Дениса змусив її здригнутися. — Ти що — знайшла паспорти?!
— Так…
— Де?! Я все перевернув!
— Так буває, синку.
— Дивно. Ну, давай швидше, може, розпишуть нас.
Денис зрадів. Він кохав Олену, і це було єдиною причиною, чому Дарина Миколаївна не відмовила синові у благословенні на шлюб.
А тепер… така ситуація. Залишалося сподіватися, що Вероніка Петрівна випадково поклала паспорти наречених до себе й випадково забула про це.
Олена, як невістка, влаштовувала Дарину Миколаївну рівно доти, доки її мати, Вероніка Петрівна, не приїхала якось вранці до неї додому.
— Здрастуйте. Ви Дарина?
— Я…
— А я Вероніка Петрівна, мати Олени.
— Дуже приємно…
— А мені ні.
Дарина Миколаївна здивовано подивилася на матір Олени. Вона не очікувала такого.
— Навіщо ж ви в такому разі прийшли?
— Хотіла сказати, що ваш син… злидар, нехай жениться на іншій, а мою доньку нехай у спокої залишить! Гусак свині не товариш!
— Свиня? Я так розумію, це ви про себе? — парирувала Дарина Миколаївна.
Вероніка Петрівна налилася багрянцем. Їй стало жарко, на лобі виступив піт.
— Та як ви смієте?!
— Ви самі почали цей безглуздий діалог, який я продовжувати не маю наміру. Усього найкращого, — Дарина Миколаївна зачинила двері перед носом у свахи.
Їй було дуже неприємно.
Так, їхня родина не належала до вищого товариства, вони не мали рахунку в швейцарському банку чи вілли на Канарах. Вони були простими людьми.
Батько Дениса був лікарем, а Дарина Миколаївна працювала у сфері краси. Вони тривалий час мешкали в передмісті, але не так давно перебралися до Києва.
Чоловік Дарини Миколаївни перевівся до обласної лікарні й став заробляти значно краще. Сім’я змогла купити квартиру, машину, і навіть залишилося синові на весілля.
Але чомусь Вероніка Петрівна вирішила, що її Оленка гідна найкращого нареченого. Сама ж вона мала за душею лише двокімнатну квартиру на околиці й роздуту гординю. Зате вважала себе корінною киянкою!
Коли Олена привела додому Дениса, цього «неотесаного хлопця», у Вероніки Петрівни мало не стався напад. Але донька була так сильно закохана, що не послухалася матері.
Незабаром молоді оголосили про весілля, і тоді Вероніка Петрівна вирішила діяти: пішла до матері нареченого, щоб поговорити «по-дорослому».
У підсумку жінка постояла на порозі й пішла, «облита брудом».
Дарина Миколаївна могла б зчинити скандал, але вона була надто вихованою, щоб опускатися до такого, тому про візит свахи ніхто не дізнався. Вероніка Петрівна теж промовчала.
Але коли мова зайшла про підготовку до урочистості, всі пропозиції, висловлені Дариною Миколаївною та Денисом, відкидалися.
— Ми самі виберемо місце. І квіти. І перукаря, і все інше.
— А що ж нам робити? Ми теж хочемо взяти участь… У мене сестра робить чудовий макіяж! — сказала Дарина Миколаївна.
— Ваш макіяж треба коровам у селі робити. А в нас наречена аристократка! Оленка моя — лебідонька! Ні, не дозволю зіпсувати мою дівчинку, — заявила Вероніка Петрівна.
Дарина Миколаївна хотіла образитися, але зрозуміла, що на людей з обмеженими розумовими можливостями ображатися гріх. Тому залишила все на сваху.
Яким же було її здивування, коли Вероніка Петрівна виставила рахунок.
— Оплачуйте. Або у вас грошей немає? — примружилася вона.
— У нас є. А у вас?
— Ми організовуємо. Ви платите.
Дарина Миколаївна знову вразилася логіці свахи.
— Може, розділимо навпіл?
— Знала, що злидні! Хоч би в борг взяли на весілля, щоб не ганьбитися! У вас сорок осіб, у нас п’ять!
— Гаразд, ми оплатимо, — сказала Дарина Миколаївна. — Тільки, будь ласка, позбавте мене вашого товариства.
У неї розболілася голова. Гроші на весілля сина в них були. Щоправда, сума в рахунку виявилася більшою, ніж планувалося, але Вероніка Петрівна «затягнула» пасок і знайшла гроші.
Сукню наречена оплатила сама, зачіску і візаж зробили безкоштовно. А решта була оплачена свекрухою.
Однак Вероніка Петрівна на цьому не зупинилася. Вона чіплялася до нареченого з будь-якого приводу.
— Обручки які ганебні! Треба було інші купувати! Грошей пошкодував?! — кричала вона.
— Мамо, я сама їх обирала. Денис хотів дорожчі, але мені ці сподобалися, — виправдалася Оленка.
— Ясно. Треба здати й купити з діамантами.
— Золото обміну не підлягає, — сказав Денис і пішов.
— Ну й жених… Оленко, може, пошукаєш іншого? Ну навіщо тобі такий?
— Я його кохаю. Мене все влаштовує.
— Ти просто молода й нерозумна.
— Якось сама розберуся.
У день весілля мати кілька разів питала Олену, чи вона впевнена. Але донька наполегливо йшла до арки.
— Відчепись, мамо. Порадій за нас і відпусти мене!
Дарина Миколаївна підозрювала, що з таким настроєм щось піде не так. Зрештою, молоді загубили паспорти, і довелося переносити церемонію.
Хоча тепер Дарина Миколаївна сумнівалася, чи був це випадковий збіг обставин, чи сваха занадто сильно хотіла зірвати весілля.
— Мамо! Ну ти йдеш? Чи як? — голос сина знову привів до тями Дарину Миколаївну. Вона замкнула машину й поспішила до РАЦСу.
— Чи згодні ви… — реєстраторка промовила промову, попри те, що час розпису вже минув.
Молодята обмінялися клятвами… і зрозуміли, що в них немає обручок.
— Мамо! Де обручки?!
— Не знаю, доню, — Вероніка Петрівна знизала плечима. — Може, тобі й справді не треба заміж, якщо все проти цього? У вас сьогодні все не так. Може, варто прислухатися до знаків долі й відмовитися від задуманого? Знайдеш ще своє щастя…
— Я хочу ЗАМІЖ! Сьогодні! — Олена побіліла й похитнулася. Денис ледь встиг її підхопити.
— Оленко, прийди до тями!
— Водичка, ось, — хтось із гостей простягнув пляшку.
— Довели дитинку! — Вероніка Петрівна кинулася до доньки. — Дармоїди! Так і знала, що з вами справ мати не можна!
Вона влаштувала справжній концерт, привертаючи увагу рідні нареченого.
— Мила моя, закінчуйте істерику. Я не хотіла казати, але тепер зізнаюся. Це ви сховали паспорти, і обручки, мабуть, теж ви вкрали! — вийшла вперед Дарина Миколаївна.
— Та як ви смієте?! — Вероніка Петрівна почервоніла і рушила на сваху.
— Ну що за весілля без бійки? — хтось із гостей приготував камеру на телефоні.
— Заспокойтеся, пані! Пошкодуйте наречену!
Усе змішалося. Реєстраторка давно не бачила нічого подібного.
На щастя, жінок вдалося заспокоїти, і реєстрація все-таки відбулася. Без обручок.
Як виявилося, обручки дійсно «загубила» Вероніка Петрівна. Вже дуже вони їй не подобалися. Вона не хотіла, щоб у доньки на руці була «ця дешевка».
— Але я не чіпала паспорти! Не робіть із мене монстра! — поклялася вона після зізнання.
— А хто ж їх поклав у вашу сумку? — Дарина Миколаївна примружилася.
— Це зробила я, — тихо зізналася Маргарита Миколаївна.
— Навіщо?! — разом запитали свахи.
— Хотіла вас провчити. Щоб Оленка побачила ваше справжнє обличчя. Я не розумію, як у такої, як ви, могла вийти така чудова дівчинка. Олено, вибач… ти чудова, але твоя мати весь цей час поводилася просто жахливо.
Запала тиша. Олена вже не була рада своєму весіллю.
— Ем… нехай так. Паспорти знайшлися, а обручки купимо нові, — перервав тишу Денис.
— Гаразд, — витерла сльози Олена. Вона заспокоїлася в обіймах чоловіка. — Головне, що ми одне одного кохаємо. Решта неважлива.
ОЛена зробила паузу й тихо додала:
— І давай більше не запрошуватимемо на свята наших мам і тітоньок…
— Згоден, — кивнув Денис і повів дружину. Вони поїхали на прогулянку, а гості вирушили до кафе.
— Я винна, вибачте. Напевно, мені треба поїхати, — тихо сказала Маргарита Миколаївна.
Жінки подивилися на неї, але виганяти не стали.
— Свахо, ти прости мене, гаразд? — першою сказала Вероніка Петрівна. — Я зайвого наговорила…
— А ти мене вибач, якщо що не так.
— Поїхали в кафе. Не будемо псувати свято дітям.
Жінки оголосили перемир’я й поводилися стримано. Дружби не вийшло, але заради дітей вони намагалися не скандалити.
Отака непроста історія вийшла, де любов виявилася сильнішою за материнські амбіції та конфлікти.
Іноді, щоб побачити справжню цінність чогось, треба його на мить втратити. А чи доводилося вам колись ставати свідком таких “знаків долі” на важливих родинних святах?
