— Як же так, Наталко? Ми ж родина, рідні люди, як-не-як…
— Мамо, якого біса ти їх до хати впустила? — процідила крізь зуби молода жінка, роззуваючись під скигління літньої «родички», яку бабусею язик не повертався назвати.
«Дідусь», що стояв поруч, дивився куди завгодно, тільки не на Наталю. А мати тим часом намагалася і виправдатися за візит рідні, і спробувати вмовити доньку «допомогти по-людськи» тим, кому допомагати не хотілося геть.
— Донечко, ну не можна ж бути такою категоричною. Вони рідні, хай там якими поганими були. А відмовити в допомозі у скрутну хвилину — це вже не знаю, ким треба бути, щоб так учинити.
— Мамо, а нічого, що вони так роками чинили? Нічого, що тобі ця «мама» і не мама зовсім? Що тебе бабуся виховувала на копійчану пенсію, поки ці шакали по курортах роз’їжджали й своїх дітей у бренди вбирали з ніг до голови?! — вибухнула Наталя.
— Внучечко, ми ж пробачення попросити прийшли, помиритися, не чужі ж люди, — подав голос дідусь.
— А ти взагалі рота закрий! Пам’ятаєш, як зі мною вчинили?! А я не забула!
— Наталко, внучечко, ну недаремно ж кажуть, що хто старе згадає, тому око геть!
— А хто забуває — тому обидва. Тож швиденько підібралися й вимелися звідси, поки я ось цими ось руками вас не виштовхала. А ти взагалі мовчи, мамо! З тобою розмова окрема буде.
— Внучечко, так ми ж помремо без допомоги, ось так візьмемо — і помремо! — спробувала востаннє звернутися до совісті Наталі бабуся.
Та не можна було звертатися до того, що вбили самі багато років тому в одній окремо взятій дитині, тому до плачу Наталя залишилася глухою.
— Чудово, туди вам і дорога, мені яка різниця? — і двох спритних стареньких ледь не коліном під зад виштовхала на сходи.
Після чого обернулася до матері.
— Ну і що це було? — знову зажадала пояснень вона.
Хоча обидві вони знали, що саме це було. Як і знали ті двоє, що зараз опинилися за дверима.
Маму Наталі, Зінаїду, виховувала бабуся. Здавалося б, нічого незвичайного, якщо врахувати, що бабусі виховують багатьох сиріт або ж тих дітей, чиї батьки вже давно працюють за кордоном…
Так тільки матір Зінаїди, Людмила, була цілком живою і на жодні роботи ніколи не моталася. Зате активно намагалася влаштувати своє особисте життя, що з донькою на руках зробити було не дуже й просто.
Коли з’явився у неї залицяльник, який в ультимативному порядку сказав, що готовий ростити тільки спільних дітей. А донька від першого шлюбу?
Ну з ким не буває, помилочка вийшла, то віддай цю помилку або батькові, або он, комусь із родичів.
Не на вулиці ж залишиш, все одно про дитину подбають, виростять і найголовніше — вітчиму на шию не повісять. Чудова логіка, чи не так?
Наталя всіх цих подробиць не знала. Цікавилася в дитинстві, де ж її бабуся з дідусем по материнській лінії. Адже по батьківській знала, що в живих їх немає, а ось де мамині мама з татом…
— Ось у тому будинку вони живуть, — показала якось їй мама, коли вони удвох поїхали в гості до її подруги на інший кінець міста.
— А чому вони до нас не приходять?
— Тому що прабабуся у нас сувора, на поріг їх не пустить.
«І справді», — подумала тоді десятирічна Наталя.
Якщо і згадувала коли-небудь про батьків матері прабабуся, то називала їх «ці» і говорила часом такі слова, що вуха в трубочку згорталися.
А може, прабабусі не сподобалося, що бабуся обрала собі такого чоловіка? Або те, що вони жити стали далеко після того, як одружилися?
А що, ось коли Наталчена мама заміж вийшла, вони оселилися з татом поверхом нижче прабабусі. Там якраз сусіди квартиру продавали, тато її й купив.
І може ж бути таке, що чоловік онучки прабабусі подобався, а ось чоловік доньки — ні? Тоді справді могла на поріг не пустити.
І Наталя тоді вирішила, що не буде вона сидіти й чекати біля моря погоди, а піде — і сама сходить до дідуся і бабусі в гості.
Познайомиться, дізнаються, яка вона красива, розумна, добра і чудова дівчинка, будуть її в гості запрошувати. А вона їх до себе в школу на свято покличе, прабабуся ж на них не ходила, тож могли не боятися дідусь із бабусею. Зате мама на свята приходила, а отже — вони можуть там спокійно поспілкуватися і…
— Ти ще хто? — похмуро запитав у неї незнайомий чоловік, який за віком дійсно годився їй у дідусі.
— Добрий день. Мене звати Наталка, я донька Зінаїди й ваша внучка. Прийшла познайомитися… — договорити Наталі не дала груба хватка за плече. І крик:
— Людко! Ану ходи сюди! Ти навіщо своєму виродку нашу адресу дала?!
— Не давала я нічого, з чого б мені це робити? Я й не бачила її відтоді, як до матері відправила жити.
— А це ти тоді як поясниш? Дочка її до нас приперлася тут, знайомитися, ось, милуйся, — чоловік міцніше стиснув плече дівчинки. — Що, жерти нічого стало, прийшла в нормальних людей гроші вимагати?
— Які ще гроші? — не зрозуміла Наталя.
— А ти не знаєш, які. Так, ми добре заробляємо. Так, дітей своїх по курортах возимо і за кордон вчитися відправили. Але твоїй матері й тобі, дрібній жебрачці, нічого не обломиться, так і знай.
Наталя хотіла було сказати, що ні про які гроші не знає і взагалі вони їй не потрібні, але чоловік раптом нахилився до неї і, недобре вищирившись, промовив:
— Слухай сюди, мала потворо. Якщо ще раз тебе на порозі нашому побачу — ноги всі переламаю, так і знай. Щоб дорогу сюди забула і не з’являлася більше ніколи.
Перелякана Наталка сама не пам’ятала, як дісталася додому. Не стала розповідати про невдалий візит ні матері, ні батькові, ні прабабусі. Боялася, що насварять за те, що сама вирішила піти туди «налагоджувати стосунки».
Лише багато років по тому, вже дорослою, розповіла матері про невдале знайомство.
А тоді сама собі заприсяглася, що хоч би як склалося життя і що б там у майбутньому не сталося — ніколи і за жодних обставин родичами цих людей не назве.
Вони в житті онучки теж не з’являлися. Рівно до того моменту, як не втратили відразу обох своїх дітей. Син із друзями поїхали кататися, прихопив і сестру за компанію, а потім машина злетіла з траси на крутому повороті.
І все, для чого жили Євгенія зі своїм другим чоловіком, раптом втратило і сенс, і суть.
Може, залишися в живих хоч один з дітей — і не підкосило б це так стареньких, але подвійний удар вони витримати не змогли. І наступні три роки не вилазили з лікарень.
Розтанули потихеньку всі заощадження і накопичення, та й залишилися вони існувати на пенсію, благо що в борги ще не влізли, поки лікувалися.
Саме тут і згадали вони про те, що є там якась Зінаїда, а ще в неї начебто як дочка є, яка цілком досягла працездатного віку, а отже — здатна допомогти «нещасним стареньким».
Так і прийшли до них на розмову, сподіваючись на те, що в цієї самої дівчинки, яку двадцять років тому обізвали і якій погрожували, раптом виявиться більше людинолюбства і співчуття, ніж було в них самих.
Та не на ту напали.
— Все-таки не по-людськи це якось, Наталко, — зітхнула мама, коли молода жінка знову повторила: ноги родичів у їхньому домі бути не повинно.
— Це ти не по-людськи поводишся, мамо. Через таких, як ти, люди вважають, що можна кидати своїх дітей, матюкати й погрожувати онукам, а потім можна буде прийти і, як ні в чому не бувало, чекати допомоги і підтримки, — відкарбувала Наталя.
– І саме через таких, як ти, навколишні нас люди не замислюються про те, що в усіх їхніх дій є наслідки і не думають перед тим, як вчинити якийсь вчинок.
— Уся в батька, — зітхнула Зінаїда.
— Ось він із відрядження повернеться — скаже тобі, що я маю рацію, — хмикнула Наталя. — А взагалі у тебе є залізна відмовка. Мовляв, своїх грошей не маю, мене чоловік і дочка утримують, чоловіку ви ніхто, донька вам грошей давати не хоче, ідіть, дорогі мамо з вітчимом, з миром і на три літери. Так їм і скажи, якщо раптом з’являться.
— Так і скажу, — зітхнула Зінаїда. — Я ось про що подумала… А якби їхні діти живі залишилися, або якби з тебе взяти нічого було — вони б і не прийшли, і пробачення б просити не стали. А чи потрібні такі вибачення, якщо їх приносять лише заради того, щоб щось з тебе отримати?
— Ось, чую голос здорового глузду, рада, що він нарешті прокинувся.
— Ох, доню. Я ж усе дитинство сподівалася, що вона мене забере. Що вирішить цей її новий чоловік, що негоже дитину з матір’ю розлучати, може, коли свої діти підуть, зрозуміє, що не правий був.
А коли вони прийшли, подумала було, що ось воно, дочекалася. А ось зараз із тобою поговорила і зрозуміла, що чекати вже нічого, нікого та й не треба було.
— А навіщо тобі когось чекати? У тебе вже є сім’я. І люблять тебе в ній не за гроші та інші бонуси, а просто тому, що ти є.
— Я теж тебе люблю, Наталко. Тебе і тата твого. І ти маєш рацію — не потрібні нам такі родичі. Ходімо краще повечеряємо, там кашка та курячі ніжки.
Бабця з дідом більше не приходили. Не знає Наталя, як там вони живуть, та й не хоче знати. Вона давно змирилася з тим, що бабусі й дідуся в неї немає, то нехай усе так і залишається.
***
Ця історія від нашої читачки Наталі — болючий, але відвертий урок. Іноді доля дає нам шанс розібратися з минулим, але не для того, щоб відновити зруйновані мости, а щоб остаточно їх спалити і жити далі.
Адже родина — це не лише кровні зв’язки, а й взаємна повага та любов.
А як ви вважаєте, чи можна пробачити зраду найближчих людей, якщо вони з’являються у вашому житті лише тоді, коли їм щось потрібно?
