Чоловік мій дуже пив, моїх батьків та бабусі також не стало за цієї самої причини. У мене не вистачило сили волі на розлучення – дочка дуже любила батька. І я все вигадувала сім’ю та склеювала те, чого не було насправді. І, звісно, я хотіла доньці щастя. Хороша школа, англійська, художня школа. Вона знала й досі знає, що я надійна.
І так, я часто чула, що балую. А думала я, що люблю. І ще я емоційна: допоможу, посаджу її під крильце, але й покричу при цьому. Це в мені каже мій тато. Дочка зі своїм чоловіком жила з нами близько 5 років. Із трьох кімнат їм виділили дві — для дитини та для них. То була моя перша помилка. Мені було соромно, що вони туляться у дев’ятьох метрах.
Із зятем я дружила і дружу досі, хоча з їхнього розлучення минуло вже п’ять років. У декреті донька активно навчалася, здобула другу освіту, примудрившись до двох років годувати грудьми. З онукою сиділи я і зять. Жодних проблем я не помічала. Було лише одне – онука не любила мене. Я не розуміла, чому, переживала, звісно. Діти втішали, говорили про її складний характер, щоб шукати підхід.
При розлученні з чоловіком моя дочка почала ходити до психолога. Власне, з цього все й почалося. Я страждала від розлучення, всіх шкода було. Вони мучилися, внучка мучилася. Дочка жартома натякнула, що час зробити вибір між нею і її колишнім чоловіком. Я відповіла, що вона робить свій вибір, і я їй довіряю та підтримую, але не збираюся ображати людину через неї. Я думаю, що це її злило.
Після розлучення їй захотілося життя, свободи. Я часто була з онукою. Занадто часто. Це ще одна моя помилка. Але знову шкодувала дочку – треба ж їй розвіятися. Вона успішна у роботі, багато працює.
Потім ковід. Я втратила роботу та поїхала з онукою на дачу. Доньці треба було працювати. Я дуже боялася хвороби, дочка та новий зять не боялися і не особливо береглися. Я була проти їхніх контактів із онукою. Вони приїжджали без ночівлі, і я просила не контактувати близько.
Я стала ворогом для внучки та дочки, але при цьому дочка її не забирала. Я розуміла, що вона влаштовує особисте життя і терпіла. Відносини розпалювалися. Психолог пояснив дочці про сепарацію. «Сепарація» вилилася в перерахування всіх образ із п’ятирічного віку. Я море сліз пролила.
Так і жили досі. Я сиджу на дачі з онукою, забираю зі школи. Зауваження робити не можна, лаяти не можна, тільки шукати підходи, прати та прибирати. При цьому я тримаю в ідеальному порядку дачу. Одна. Це дуже важка праця.
У нас немає картопляних полів, у нас квіти та краса. Чоловік робить навесні та восени сезонні роботи. У нього спина болить і зайва вага, йому важко і ліниво теж. Діти дачу люблять, але ніколи нічого не роблять. Я й не помічала, що я сама везу віз.
В результаті захворіла. Саме від важкої роботи та своєї дурості. Нині я після операції. Дочка допомогла участю та грошима. Я в порядку, дякувати Богу, але мені не можна тепер нічого важкого піднімати. Дочка твердить найняти когось, а вона сплатить. Сама цим «найманням» займатися не хоче. Я вже якось почала прозрівати, що їздять на мені. Що вже наймати вона й сама може. І є таке, на що й не наймешь – порядок у сараї або на стовп залазити, щоб подивитися витрату електрики.
Тепер я розумію, що і онука, і новий зять просто транслюють її неприйняття мене. Її дратую я, мої прохання. Вона приїхала на курорт, а тут я чогось прошу. Коли вони приїжджають, я стаю зайвою. Вони разом, а я збоку. Все вилилося у скандал. Я поскаржилася на онучку – і помчало.
Вона запропонувала більше не приїжджати їм. Я не можу вигнати дітей, не можу! Але і впоратися з дачею я сама не в змозі і дивитися на запустіння я не зможу, надірвусь знову. Я залишила ключі та квитанції та поїхала. Боляче. І відчуття, що все зруйноване. Бачу та розумію, що їм потрібна німа прислуга. І розумію, що все зробила сама, сама я в цьому винна. І все-таки здаюся собі дуже гарною, у білому пальті.
