Лідія Сергіївна була жінкою, яка знала ціну кожному квадратному метру не з чуток. Сорок дев’ять років життя, двадцять із яких вона віддала нерухомості, загартували її нерви до стану армованого бетону.
Чого вона тільки не бачила на своєму віку: і як рідні брати за три сотки під Києвом ледь не з вилами одне на одного йшли, і як інтелігентні з виду бабусі виписували онуків «у нікуди», і як молодята розлучалися просто під час оформлення паперів, бо не могли домовитися про колір плитки у ванній.
Тому, коли Ліда нарешті виплатила кредит за свою простору квартиру в новобудові, вона насамперед встановила залізне правило: її дім — це її фортеця.
Тут пахло не смаженою цибулею чи корвалолом, а вишуканим парфумованим дифузором.
На підлозі лежав світло-бежевий килим із довгим ворсом — її особиста гордість і головна зона ризику.
У квартирі панували тиша, мінімалізм і майже стерильна чистота, яку Ліда підтримувала з якоюсь особливою затятістю.
Двадцятого грудня вона закрила останню важку угоду року. Почувалася як той марафонець, що доповз до фінішу й упав обличчям у траву.
План на Новий рік був простий і прекрасний: ванна з піною, келих гарного ігристого, легка вечеря і… тиша.
Дзвінок свекрухи, Тамари Іллівни, пролунав якраз тоді, коли Ліда заспокійливо відпарювала нові лляні штори.
— Лідочко, серденько моє! — голос свекрухи в слухавці був підозріло бадьорим, з отими солодкими нотками, які з’являлися лише тоді, коли треба було позичити грошей або відвезти кота до ветеринара на інший кінець міста.
Ліда напружилася, машинально поправляючи складку на тканині.
— Добрий вечір, Тамаро Іллівно. Щось трапилося?
— Чому одразу «трапилося»? — образилася свекруха, але миттю повернула бойовий задор.
— Радість у нас! Ми тут із Надею (сестра чоловіка Ліди) порадилися й вирішили: чого ми, як сичі, по кутках сидимо? Сім’я має бути разом! У тебе ж квартира нова, велика, ремонт до ладу довела… Одне слово, Новий рік зустрічаємо у тебе!
Ліда завмерла з відпарювачем у руці. Пара обпекла палець, але вона навіть не скрикнула.
— У якому сенсі “відмічаємо у мене”?
— У прямому! — радісно рапортувала Тамара Іллівна. — Надя з чоловіком і дітьми, я, тітка Валя з Полтави під’їде — вона якраз проїздом буде, гріх не побачитися. Ну і ми з дідом. Разом нас буде чоловік дванадцять. Ну, може, тринадцять, якщо Надин старший свою дівчину приведе. Ти там стіл розсунь, стільці у сусідів позич, якщо забракне.
— Тринадцять… — луною повторила Ліда. Перед очима попливли кола.
Вона в мить уявила свою ідеальну вітальню. Уявила дядька Бориса (чоловіка Наді), який після третьої чарки обов’язково проливає щось жирне або червоне на її килим.
Уявила Надиних близнят, що гасають як некеровані комети й витирають липкі руки об диван.
— Тамаро Іллівно, — голос Ліди став твердим, як кахель. — Це неможливо. Ми з Вітею планували тихий вечір удвох. Я працюю до тридцятого. Хто готуватиме на таку орду?
— Ой, та що там готувати! — відмахнулася свекруха. — Ми ж не з порожніми руками. Я грибочків маринованих баночку візьму. Надя пиріг спече, шарлотку. А основне — гаряче, салатики, нарізку, холодець — то вже ти, господине, організуй. У тебе завжди так смачно! І так, гуску б треба. З яблуками. Дід дуже гуску поважає.
— Гуску, значить… — прошепотіла Ліда.
— І не сперечайся! Я вже всім сказала. Чекайте нас годині о дев’ятій тридцять першого.
На кухню зайшов чоловік Вітя. Він був людиною доброю, майстром від Бога — будь-яке авто міг «оживити». Але перед мамою перетворювався на боязкого школяра.
— Мати дзвонила? — винувато спитав він, дістаючи з холодильника квас. За його очима було видно: він уже все знає.
— Дзвонила, — Ліда акуратно вимкнула прилад. — Сказала, що тридцять першого у нас тут буде філія центрального вокзалу. Дванадцять гостей, гуска з яблуками й тітка Валя з Полтави. Ти знав?
Вітя втягнув голову в плечі. — Ну… вона казала, що хоче всіх зібрати. Лідо, ну незручно відмовляти. Рідня все-таки. Раз на рік можна й потерпіти.
— Скучили вони не за нами, Вітю, а за дурняком, — відрізала Ліда. — Ти ціни бачив? Огірки — космос, м’ясо нормальне — теж. Ти уявляєш, скільки коштує накрити такий стіл, щоб твоя мама потім не сказала, що «бідненько було»?
— Ну, я дам грошей, — буркнув Вітя. — У мене заначка є. Тисяч п’ять гривень.
Ліда істерично хмикнула.
— П’ять тисяч? Вітю, на ці гроші сьогодні можна купити три кілограми мандаринів, пару пляшок оковитої й рулон туалетного паперу, який дуже знадобиться після Надиних пирогів. Банкет на таку ораву — це мінімум тисяч двадцять. Плюс моя праця. Я не наймалася кухаркою. Я хочу відпочивати, а не стояти дві доби біля плити, виварюючи свинячі копита.
— Ну придумай що-небудь, ти ж розумна, — Вітя швиденько втік до спальні.
Ліда залишилася на кухні одна. Усередині неї закипала холодна, розважлива лють. «Придумай щось», — сказав він. Ну що ж, рієлторський досвід навчив її головному правилу: будь-які послуги мають бути оплачені.
Комерційна пропозиція «Новий рік під ключ»
Наступну годину Ліда провела за комп’ютером, складаючи кошторис у Excel. Вона врахувала все: ціни на продукти, прайс кейтерингу, розцінки клінінгових компаній.
Коли файл був готовий, вона перейменувала його на «КОМЕРЦІЙНА_ПРОПОЗИЦІЯ_НОВИЙ_РІК.xlsx» і відправила в сімейний чат у Viber, де зазвичай родичі шлють одне одному листівки з блискітками.
Слідом написала повідомлення:
«Дорогі родичі! Мама переказала ваше бажання зібратися у нас. Я дуже рада! Оскільки часу мало, а гостей багато (12-14 осіб), я підійшла до питання серйозно. Щоб усім було комфортно, я склала план заходу. Будь ласка, ознайомтеся і підтвердьте участь переказом коштів до 28 грудня».
Файл мав три вкладки:
Меню та продукти: Гуска фермерська, ікра справжня, випивка хорошої якості, овочі, фрукти, делікатеси. Разом: 25 000 грн.
Послуги та обслуговування: Послуги кухаря (бо господарка працює і готувати не буде) — 5 000 грн. Клінінг після банкету — 3 000 грн. Амортизація приміщення (використання меблів, посуду, комунальні) — 2 000 грн.
Заставна сума: На випадок хімчистки килима чи биття посуду — 5 000 грн (повертається, якщо все лишиться цілим).
Загальна сума заходу: 40 000 гривень (якась тисяча доларів). Кількість дорослих учасників: 8 осіб. Внесок з людини: 5 000 гривень. Бонус: банка маринованих грибів від Тамари Іллівни приймається в залік 100 гривень.
Реакція «улюбленої родини»
Телефон Віті на дивані завібрував так, ніби хотів пробити обшивку. Він взяв трубку, зблід і подивився на дружину з жахом.
— Так, мамо… Ні, мамо… Я ще не читав… Ліда що? З глузду з’їхала? Зараз подивлюся.
Він відкрив файл. Очі його стали великими, як п’ять копійок.
— Лідо… ти серйозно? П’ять тисяч з людини? — У реальному магазині, Вітю, такі ціни. Чи ти думаєш, що гуска сама прилетить і залізе в духовку? Я не збираюся витрачати свою премію на те, щоб годувати дядька Борю ікрою.
У чаті тим часом розверзлося пекло.
Зовиця Надя: «Лідо, ти зовсім охабніла? Ми до тебе в гості йдемо, а не в ресторан у центрі! Яка ще амортизація? Ти з рідні гроші за туалетний папір братимеш?!»
Ліда: «Надю, минулого року твої діти зіпсували мої штори. Хімчистка коштувала 2000 грн. Цього разу я страхую ризики. Нічого особистого».
Свекруха (голосове повідомлення, 40 секунд крику): «…Як у тебе язик повернувся! Ми до неї з усією душею! Сім’ю об’єднати хотіли! А вона нам рахунок виставляє! Вітю! Твоя дружина рідну матір на лічильник ставить!»
Фінал і свято на своєму килимі
Чат гудів до півночі. Родичі торгувалися. Пропонували привезти свою картоплю. Обіцяли мити посуд (Ліда знала ціну цим обіцянкам). Ліда була непохитна: «Кошторис затверджено. Чекаю оплату».
Двадцять восьмого грудня зателефонувала свекруха. Голос уже не бойовий, а скорботний.
— Значить так. Ми тут подумали… Не потягнемо ми твої запити, Лідо. У Наді кредит, у нас пенсії не гумові. Раз ти така жадібна… Раз тобі гроші дорожчі за сім’ю…
— Тамаро Іллівно, це не жадібність. Це повага до чужої праці й часу.
— Ой, усе! — відрізала свекруха.
— Коротше. Ми збираємося у Наді. Там із нас за вхід гроші не беруть. А ти… живи як знаєш у своїх хоромах. Щасливого Нового року.
І кинула трубку. Ліда видихнула. Вона почувалася сапером, який знешкодив бомбу за секунду до вибуху.
Тридцять першого грудня Ліда прокинулася об одинадцятій. Виспана. Щаслива. Квартира сяяла. Ніякої метушні й відер із майонезом. Вона спокійно випила кави, а потім відкрила додаток доставки.
— Вітю, дивись. Я замовила великий сет суші, три піци й величезний красивий торт із написом «З Новим роком, дорога родино!». Адреса доставки — квартира Наді. Оплачено.
Вітя подивився на неї з подивом.
— Ти серйозно? Це ж тисяч на три гривень… — Це «відкупні», Вітю. Це плата за наш спокій і мій чистий килим. Я відправила їм частування, щоб вони не казали, що ми їх кинули голодними. Ми долучилися? Долучилися. Грошей дали? Дали. Але при цьому — нас там немає.
Увечері, коли Ліда й Вітя сиділи за маленьким столиком, дивилися старе добре кіно й ласували бутербродами з червоною рибою, у сімейний чат прийшло фото. На фото був тісний стіл у Наді, заставлений тарілками.
У центрі гордо стояв Лідин торт. Обличчя у всіх були червоні, втомлені, але задоволені. Підпис: «Дякуємо сину й Лідочці за пригощання! Шкода, що ви не з нами, у нас весело!!! Дядько Боря вже танцює!»
Ліда наблизила фото. На задньому плані було видно, як дядько Боря з келихом вина небезпечно нахиляється над світлим диваном зовиці.
— Ой, — тихо сказала Ліда. — Здається, Надечці скоро знадобиться телефон хорошої хімчистки.
Вона відклала телефон і з насолодою витягнула ноги на своєму ідеально чистому, пухнастому бежевому килимі.
— З Новим роком, Вітю. Ти в мене… геній.
Дорогі наші читачі, іноді «по-людськи» — це не про те, щоб терпіти й страждати заради пристойності. Це про те, щоб вміти захищати свій світ так, аби навіть ті, кого ти виставив за двері, залишилися ситими й не тримали великого зла. Адже наші кордони — це не стіни, а просто правила, за якими ми погоджуємося бути щасливими.
А чи траплялися у вашому житті випадки, коли доводилося обирати між власним спокоєм і «святим обов’язком» перед усією великою родиною?
