Із чоловіком були знайомі ще до наших стосунків. Мій майбутній чоловік був другом мого молодшого брата. Хлопець добрий золотий, будь-яка такого хотіла б, але життя штука дивна. У нього на той час була дівчина, у них були цілком серйозні стосунки і вони планували весілля після армії.
Але сталася сумна і, на жаль, буденна ситуація. Дівчина солдата не дочекалася, з’явився інший гарненький і випещений і вона, втративши голову, побігла за ним, зрадивши всі минулі почуття та клятви. Щоб військовому було легше служити, казати йому ніхто нічого не став.
Написали коротко і просто: «Кохання твоє у навчанні, поки відповісти не може». Служити залишалося зовсім трохи, бо хлопець і повірив. А що робити далі?
Він повертається додому, всі їдуть його зустрічати, а кохана дівчина про нього і забула думати. Загалом, я поїхала зі всіма зустрічати його. Ситуація кумедна. Він шукає її очима, а я намагаюся якомога м’якше йому все пояснити.
Він лише сумно усміхнувся і сказав: «Та я відразу все зрозумів, але надія крихітна все ж жила в серці». Відгуляли ми його повернення, він підбадьорився, відійшов від серцевих ран і запросив мене на побачення. Чого-чого, а такого я не чекала. Я його старша на 5 років, тому й не думала, що він на мене подивиться.
І ось ми вже 22 роки у шлюбі. Старшого сина одружили, молодший інститут закінчує. А чоловік сміється і каже, що якби та тоді дочекалася, то не побачив би свого щастя. Ось так. Їхала допомогти, зустрічала чужого солдата, а в результаті знайшла чоловіка і кохання всього свого життя.
