Маму свою вони дуже любили. І Анатолій, і Петро. Тільки по-різному. Тому що Анатолію вона була дружиною, а Петру справжньою мамою. Але обидва звали її саме так. І завжди — «мама».
А Ольга, так маму і звали, часто називала їх «мої хлопчики». І всі троє берегли одне одного, бо були сім’єю. Справжньою.
Петро у школі навчався. Анатолій працював, лише вдома, за комп’ютером. Це тому, що мамі Ользі важко було самій керувати домом, ось Анатолій їй і допомагав. У всьому.
Треба належне і Петрику віддати. Він також старався. Наприклад, за хлібом-молоком та сміття — це Петрика святе.
Щодня після уроків Анатолій сина зі школи забирав.
До самої школи, зрозуміло, не підходив, щоб не ганьбити Петрика. Стояв за парканом і чекав. Коли ж якось Петро вийшов у супроводі групи товаришів, щоб із Борисом з 6 «Б» розбиратися по-чесному, то батько все зрозумів і не став підходити.
Тоді Петру сильно від супротивника дісталося. Звичайно, Борис ж у шостому, а Петрик у п’ятому. Був він майже на голову нижчим від цього самого Бориса.
Коли Анатолій дочекався закінчення розбірки, і вони разом пішли додому, спочатку довго мовчали. Обидва. Потім батько, співчутливо дивлячись на сина, не витримав і спитав:
— Боляче?
У Петрика під оком був синець, який поки що був не синцем. З носа зрадницьки підтікало червоне. Петрик шморгав соплями, і червоне стрімко поверталося у вихідне становище, але ненадовго.
Було насправді боляче. І прикро — дуже. Хто розбирався і був переможений, та ще й при свідках, той зрозуміє. Але Петько чесно відповів:
— Боляче, звісно…
Потім знову помовчали. А потім одночасно обернулися одне до одного і хором сказали:
— Тільки ти мамі не кажи!
І вже не так боляче стало Петрику. А Анатолій відчув, що любить сина так сильно. Майже як Ольгу. Або навіть сильніше, але інакше тільки.
Дорогою додому зайшли в аптеку і купили все необхідне, щоб «і приховати, і залікувати. І Ольга нічого не помітила.
Того вечора, коли настав час читати, Петрик прийшов до кімнати батьків. Вони вже лягли, і цього разу Петро ліг не між ними, а з краю, загородившись від мами татом.
Цього вечора читала Ольга. Читала як завжди, натхненно та ніжно. І Петрик собі уявляв, скільки ж страждань переніс у своєму житті головний герой оповідання, а в нього лише дві подряпини. Та й ті маленькі.
Коли вже сплячого сина Анатолій переніс у його кімнату і ліг поруч із Ольгою, погасивши світло, та з темряви запитала:
— Побився?..
Анатолій помовчав від несподіванки, а потім у темряву відповів:
— Угу, з Борисом шестикласником.
Тепер помовчала Ольга. Потім знову запитала:
— Але хоч за справу?
— Не знаю, не розповідав поки що. Думаю, завтра поговоримо.
Знову пауза. Але обидва відчувають, що розмова продовжується. І знову звучить у темряві голос Ольги:
— А тримався хоч гідно?
— О, так!.. — тільки міг відповісти Анатолій.
— Ну, дякувати Богу, — зітхнувши, промовила Ольга і повернулася на бік.
Щороку до дня народження Ольги її хлопчики готували для неї сюрпризи. Анатолій накривав розкішний святковий стіл, а Петрик малював картину, на якій обов’язково були зображені всі вони втрьох то на палубі корабля в бурхливому морі, то в чарівному лісі на галявині, то навіть у космічному кораблі. І завжди мама була командиром у їхньому екіпажі.
Цього року Петрик вирішив, що вже виріс із дитячих картинок та захотів подарунок мамі купити. А гроші? Джерело заробітку він знайшов і теж сам.
Цілих два місяці ходив увечері до сусідньої крамниці і допомагав дядькові Василю прибирати там сміття. І виносив його на смітник.
За це дядько Василь платив йому сорок гривень. Через два місяці сума зібралася неймовірно величезна. І Петрик пішов до магазину, а там купив для мами брошку.
Велику таку, з червоним камінням, що сяяла як сонце, і навіть яскравіше за сонце. А коли продавчиня поклала її ще й у синю оксамитову коробочку, то Петрик мало не задихнувся від захоплення, побачивши таку красу.
Коли він, у святковий день, розкрив перед мамою цю коробочку, показав їй «скарб» і сказав, що купив її на самостійно зароблені гроші, та сплеснула руками і так розхвилювалася, що коли потяглася до сина, щоб його поцілувати, то мало не вивалилася зі свого крісла колісного.
Що? Ви питаєте, чому з крісла колісного? У Ольги ж ніг не було. Ніколи. З самого народження…
