— Я б зараз просто не витягла сама, — каже Олена подрузі, поки вони разом наглядають за малечею на майданчику. — Ні фінансово, ні фізично — ніяк.
Олені тридцять три, і вже рік, як її сімейне судно розбилося об скелі зради. Причина банальна до болю: чоловік «загуляв». Він завжди подобався жінкам, мав ту бісову харизму, але Олена наївно сподівалася, що з роками він розсудливішає, осяде вдома.
Не судилося.
У шлюбі вони прожили майже десять років, нажили сучасну двокімнатну квартиру та двоє діток: сину зараз вісім, а донечці ще й двох років немає.
Коли правда випливла назовні, Олена ледь не з’їхала з глузду від розпачу. Свекруха, як водиться, умовляла «зберегти сім’ю»: мовляв, то все новорічна вечірка, перебрав зайвого, з ким не буває?
Але пробачити зневагу Олена не змогла. Подзвонила своїй мамі — сподівалася на підтримку, на теплий куточок, поки серце загоїться. Але відповідь була як холодний душ.
— Олено, ти при собі? — запитала мати. — У мене чоловік після тяжкої болячки ледве оговтується, твій молодший брат ще вчиться, з нами живе. А ти пропонуєш нам на голову звалитися?
Та ще й не одна — вас тепер троє! — Знаєш що… треба якось із чоловіком миритися. Поки ти міцно на ногах не стоїш, мусиш думати, як вижити. — І взагалі, якщо вже й сидіти в когось на шиї, то на шиї законного чоловіка та батька твоїх дітей.
Мама з вітчимом і братом живуть у трикімнатній квартирі. Мати і працює, і за хворим чоловіком доглядає — той відновлюється дуже повільно.
Олена не може сказати, що вітчим її колись ображав — жила з ними до самого заміжжя, ніхто слова лихого не казав. Але тепер виявилося, що з онуками її не чекають. Немає куди йти.
— Десь я маму розумію, — продовжує Олена, зітхаючи. — Хворій людині потрібен спокій, діти галасують, створюють купу клопоту. Та й гроші — то окрема пісня. Я-то її розумію, а от вона мене — чути не хоче.
Тоді Олена взяла себе в руки, відкинула образи та сіла за стіл перемовин із колишнім. Як би не було гидко, вони вирішили: квартиру продають, благо, боргів вже ніяких немає. Гроші — навпіл.
Чоловік вирішив переїхати до своєї матері у передмістя, купити машину і звідти їздити на роботу.
У колишньої свекрухи — великий будинок у затишному селищі, вона жінка забезпечена, місця вистачить усім.
І от при розлученні вони «поділили» дітей: син залишився з батьком та бабусею, а донечку Олена забрала з собою. Тепер колишній платить аліменти лише на дитину та на утримання Олени, поки вона у відпустці по догляду.
Олена купила невелику студію на околиці міста, тягне іпотеку, працює дистанційно і сама ростить доньку.
З сином бачиться майже кожні вихідні: або вона з малою їде до свекрухи, або та сама привозить онука до матері.
— Колишній з матір’ю довго не прожив, — усміхається Олена. — Знайшов собі якусь жінку, живе у неї, але до сина заїжджає. Як вони там зі свекрухою гроші ділять — я не вникаю, то не мій клопіт. Мені б самій якось вижити.
Колишня свекруха перевела онука до школи ближче до дому.
Вона не працює, тож має час і на навчання, і на гуртки — займається хлопцем капітально. І про онучку не забуває, передає подарунки. Здавалося б, питання вирішене, а назавжди чи тимчасово — життя покаже.
Звісно, Олені зараз несолодко: хронічний недосип, бо робота і маленька дитина в одній кімнаті — то ще той квест. Але з голоду не вмирають, борги за світло не ростуть.
Дочекатися б садка, тоді стане легше. Хоча виходити в офіс на повний день вона побоюється — і грошей менше буде через дорогу, і часу на дітей зовсім не залишиться.
— І ніби всі задоволені… Ну, не те щоб щасливі, але всіх усе влаштовує, — роздратовано каже молода жінка. — Крім моєї мами. Вона вважає, що я зрадила і сина, і доньку, і саму себе. Тепер я для неї — «мати-зозуля», яка кинула дитину.
— Щось я тебе твоєму татусю після розлучення не залишила! — дорікає матір при кожній зустрічі. — Забрала з собою, ростила, не кидала напризволяще. Думаєш, мені було медом помазано? — Це ж подумати тільки, сором на всю голову: рідна донька дитину покинула. Та ще й не на колишнього чоловіка, а на бабусю з того боку!
Справа ще й у тому, що в мами з колишньою свахою стосунки — як у кішки з собакою.
Якась фатальна нелюбов із першого погляду. Поки Олена була заміжня, вони майже не бачилися, а зараз же треба якось контактувати через онука. А маму це бісить.
— Вона не хоче бачитися у мене вдома, коли свекруха сина привозить, — пояснює Олена. — Мовляв, бачити «ту жінку» вона спокійно не може. Забирати хлопця до себе вона теж не хоче — машини немає, та й здоров’я не те.
Але при цьому постійно бурчить, що я її онука позбавила! Уявляєш? Сама нас до себе не пустила, а тепер він їй потрібен як повітря. Хоча раніше я такої палкої любові не помічала.
— Мамо, ну от візьму я сина, і що? — зривається іноді Олена. — Ти за ним будеш бігати в школу? Водити на секції? Чи я маю це робити, коли у мене в цей час нарада в навушниках або замовник на зв’язку?
У нас у квартирі навіть кухні нормальної немає, це студія! Як мені працювати, коли в одній кімнаті двоє дітей на голові сидять? Вибач, але це моє життя і моє рішення.
— А я й не зобов’язана допомагати, розгрібати твої проблеми! — відрізає мати. — Я ж казала: треба було головою думати, коли розлучалася, а не гордість свою тішити. Але я повторюю — я тебе виростила, не покинула, до баби не сплавила.
Олена знає, що мама вже встигла пожалітися на неї всім родичам.
Тепер вона намагається навіть зі святами рідних не вітати, бо обов’язково почнеться: «Як справи? А синок що, досі не з тобою? Оленочко, ну як же так можна?».
— А ось так, — каже жінка крізь зуби. — Як виходить, так і живу!
Цю історію прислала жінка, яка опинилася між двох вогнів — власним безсиллям і суспільним осудом. Життєва мудрість каже: «Не суди, поки не взуєш чужі чоботи і не пройдеш у них хоча б милю», адже кожен виживає в бурі так, як може.
А як ви вважаєте — чи справді Олена вчинила як «зозуля», чи це був єдиний розумний спосіб забезпечити дітям нормальне майбутнє без злиднів? Чи мали право бабуся з дідусем відмовити в допомозі, а потім звинувачувати доньку у її виборі?
