Христина чекала з роботи чоловіка. На плиті його вже чекали запашні голубці, які він особливо любив. Їх він міг уплітати за обидві щоки постійно. Тому вкотре дружина вирішила його потішити.
Аж тут раптом пролунав дзвінок у двері. Христина здивувалася. З якого б це дива Ігор став дзвонити? Адже зазвичай він відкриває двері ключем, бо так усім зручніше.
Вона подивилася у вічко і не одразу зрозуміла, хто стоїть за дверима. Там була незнайома жінка і поруч із нею дівчина років 15.
— Хто там?
— Христю, це я. Олеся. Не впізнаєш чи що?
«Яка ще Олеся?» — промайнуло в голові у Христини. Однак двері відчинила. Раз жінка назвала її на ім’я, отже, знає її.
— Вибачте, я не впізнаю Вас. Ви точно до мене?
— Христю, та ти чого? Це ж я, Олеся Єрмоленко. У 8 років ми з тобою в бабусі в селі в піжмурки грали.
Тут Христина почала пригадувати, що це за Олеся. Дійсно, була в неї така далека родичка. Ось тільки забула вона її, тому що багато років із нею не спілкувалися.
— Так, не впізнала. Багатою будеш.
— Ой, добре б. Це нам потрібно. Так, Ксюшо? — подивилася вона на дівчинку й усміхнулася.
Як з’ясувалося пізніше, Ксюша її донька.
— Ну, то що, може, впустиш нас?
— Так, проходьте.
Тут Ксюша ні сіло ні впало заявила:
— Ой, як у Вас смачно пахне.
— Так-так, навіть у шлунку забурчало, — тут же підхопила Олеся і попрямувала в бік кухні.
Вона уважно оглядала квартиру Христини.
— Щось їсти хочеться… Може, нагодуєш? Чим так смачно пахне?
— Голубцями. Єдине… їх мало. Скоро чоловік голодний з роботи прийде.
Тут Олеся одразу ж засміялася і замахала руками.
— Та ти не переймайся. Ми ж із Ксюшею багато не з’їмо. Дай хоча б по одному голубцю.
У підсумку довелося Христині запросити гостей до столу. Не сказати, щоб вона не була гостинною людиною… Однак непроханих гостей вона не любила.
Саме тому навіть близькі родичі та друзі завжди заздалегідь попереджали про свій візит і узгоджували цей момент.
Відповідно, завжди було достатньо часу, щоб підготуватися до прийому гостей. А тут виходить так, що в квартиру буквально ввалилися далекі родичі та ще й за стіл самі напросилися. Довелося запросити.
Звісно ж, з’їли вони далеко не по одному голубцю й залишилося зовсім обмаль. Христина, звичайно ж, засмутилася. Оскільки після роботи їй довелося простояти біля плити 2 години, щоб приготувати улюблену страву чоловіка.
При цьому Олеся і Ксенія не бачили в цьому нічого ганебного і почувалися цілком комфортно. Швидко освоїлися і відчували себе вже мало не як удома.
— Так, добре ви тут влаштувалися, — почала розмову Олеся одразу після вечері та зручно всілася у шкіряне крісло.
— У якому сенсі? — уточнила Христина.
— Ну, квартира у вас хороша. Ремонт дорогий і меблі теж недешеві, — вимовила Олеся, погладжуючи спинку крісла.
— Так, є таке.
— Я чула, у вас фірма своя?
— Так, малий бізнес.
Олеся загадково посміхнулася.
— Ой, та годі. Не прибідняйся. Мені тітка Валя розповіла, що у вас справа дуже прибуткова, і, судячи з обстановки, бачу, що не обманула.
Христина не розуміла, до чого і навіщо Олеся веде такі розмови, але всередині було чітке відчуття, що їй щось потрібно. Передчуття не обмануло її. Тому що за короткий час вона видала себе з головою і перейшла до суті справи.
— Ксюшо, подобається тобі тут?
— Так, дуже, — відповіла дівчинка.
— Чудово. Христино, я ось що подумала. У вас же трикімнатна квартира й місця достатньо.
— Так і до чого ти це говориш?
У цей момент Христина напружилася, бо в голові вже з’явилися певні думки щодо цієї розмови.
— Загалом, не буду я ходити кругом та навколо. Ксюша в мене зібралася в місті до технікуму харчування і торгівлі вступати.
— І?
— І я подумала, що добре було б їй у вас пожити. А що, центр міста. Дістатися можна пішки.
Христина була просто приголомшена від такого нахабства і хотіла переконатися, що їй не здалося.
— Олесю, ти зараз серйозно чи пожартувала?
— А хіба схоже, що я жартую? Звичайно ж, серйозно. Ти тільки уяви і їй буде зручно, і мені спокійно. А вам і не завадимо.
Христина до останнього намагалася бути максимально ввічливою і поводитися коректно, але подібне нахабство переходило вже всі межі.
— Ні, так не вийде.
— У сенсі?
— У прямому!
— Тобто як?
— Олесю, я теж не буду ходити кругом та навколо. Скажу прямо — Ксюша тут жити не буде. У нас із чоловіком своя сім’я і сторонніх у своєму домі ми бачити не хочемо.
У цей момент Олеся різко схопилася з крісла і почала кричати.
— Які це ми вам сторонні? Взагалі-то, ми родичі!
— Так, родичі. Але це не означає, що Ксюша може в нас жити. Одна справа в гості прийшли, а зовсім інша — на постійній основі.
— Ось значить як. А де ж тоді жити їй?
Христина була просто приголомшена таким запитанням і, більш того, подібною поведінкою. І ще в її рідному домі. Так, вона прекрасно розуміла, що Олеся з дочкою були із селища.
Однак якщо ти їдеш у місто і плануєш там жити, то потрібно заздалегідь подбати про місце проживання. А не сподіватися на родичів, які за фактом тобі нічим не зобов’язані.
— Багато варіантів. Можна винайняти квартиру. Або гуртожиток.
— Так, цікава ти така… А ціни бачила?
— Знаю, але це ж місто. Як ви хотіли? До того ж, що ближче до центру, то дорожче.
— Ось саме, що в нас немає таких грошей. Не всі такі багаті, як ви! — не вгамовувалася Олеся.
Христина вже припускала, що її крик чують усі сусіди, і потім ще їм доведеться пояснювати, чому у вечірній час було так гамірно.
— Тоді є гуртожиток. Іногороднім мешканцям його завжди надають.
Тут Олеся сплеснула руками і знову була вже готова заперечити.
— Гуртожиток… Ти умови там бачила? Не для того я свою дівчинку народжувала і ростила, щоб вона по якихось занедбаних гуртожитках вешталася!
Звісно ж, Олесі хотілося хорошого рівня життя для доньки. Однак її запити не відповідали поточній реальності. Тут або розщедрюватися і винаймати квартиру, або пристосовуватися до більш складних умов.
Христина прекрасно розуміла, що є люди, які звикли жити на халяву і скрізь її шукали. Щиро сподівалися, що вона піддасться їхнім умовлянням і поступиться.
Але вона була не такою простою, як здавалася на перший погляд, і звикла стояти на своєму. Бо чудово розуміла, що в іншому разі сядуть на шию і ще довго не злізуть. Тому що так зручно і головне — платити не треба.
Звісно ж, після відмови вона вислухала ще багато неприємних речей на свою адресу. З криками і скандалом Олеся разом із дочкою покинули її квартиру. Тепер вхід їм був назавжди закритий.
Христина анітрохи не шкодувала про своє рішення і була впевнена, що абсолютно правильно вчинила. Шкодувала лише про одне — про витрачений час на цих людей і про голубці.
Ще одні вона приготувати б не встигла. Тому довелося замовляти суші. Чоловік такою кількістю їжі просто не наївся б. Зате вона була сита по горло своїми далекими родичами та їхніми витівками.
***
Ця історія — чудове нагадування, що доброта не має бути наївною. Іноді, коли тобі сідають на голову, треба мати силу сказати «ні», щоб зберегти власні кордони. Адже народна мудрість недарма каже: «Пусти свиню за стіл, а вона й ноги на стіл».
А як ви вважаєте, де закінчується гостинність і починається нахабство?
