Мене звати Марина. Щотижня я відвідую свою бабусю Софію Михайлівну.
Вона вже давно пережила свого чоловіка і живе одна у великій квартирі, сповненій спогадів про минуле. Я приношу їй свіжі продукти, допомагаю прибирати та просто проводжу з нею час, слухаючи її розповіді про молодість.
Мені це на радість, і я роблю це від щирого серця. У мене є сестра Оля та брат Андрій.
Вони рідко згадують про бабусю. Оля постійно зайнята своєю кар’єрою, а Андрій захоплений особистим життям та друзями.
Вони навіть не завжди вітають бабусю з днем народження. Якось бабуся зателефонувала мені та попросила зібрати всіх онуків на вечір.
Вона сказала, що хоче поговорити про щось важливе. Я подзвонила Олі та Андрію і запросила їх до бабусі.
Коли всі зібралися, бабуся була трохи втомленою, але мала рішучий вигляд. Вона почала розмову:
— Дорогі мої, — сказала бабуся, — я хочу поговорити з вами про мою спадщину. Я знаю, що це не найприємніша тема, але вона важлива.
Оля та Андрій переглянулися, явно очікуючи, що бабуся збирається розділити між нами свою квартиру та майно. Я просто слухала, тримаючи бабусю за руку.
— Марино, ти завжди була поряд зі мною, — продовжила бабуся. — Ти дбаєш про мене, як ніхто інший. Тому я вирішила, що основну частину своєї спадщини залишу тобі.
Оля та Андрій не могли стримати свого подиву.
— Це не справедливо! — Вигукнула Оля. — Ми також твої онуки!
— Так, бабусю, — підтримав її Андрій. — Ми теж заслуговуємо на свою частку.
Бабуся зітхнула і м’яко відповіла:
— Я розумію ваші почуття. Але спадщина — це не лише майно. Це і відповідальність, і турбота. Марина показала, що вона готова нести цю відповідальність. Але й вам, Оля та Андрій, я хочу дати шанс.
Ми всі слухали з напругою.
— Я залишу вам частину свого майна, але за умови. Ви повинні почати проводити більше часу зі мною, допомагати Марині і показувати, що ви дійсно дбаєте про мене, а не лише про спадок.
Я посміхнулася, бачачи, що бабуся знайшла мудре рішення.
— Я згодна, бабусю, — сказала я. — Головне, щоби наша родина була разом.
Оля та Андрій трохи задумалися, а потім кивнули.
— Ми постараємось, — пообіцяв Андрій.
— Ми частіше приходитимемо, — додала Оля.
З того дня ми почали проводити більше часу разом, допомагаючи бабусі та одне одному. Поступово ми зрозуміли, що справжня спадщина — це не гроші та речі, а любов та турбота про близьких. І це виявилося набагато ціннішим за будь-яке майно.
