Я приїхала до бабусі в село просто на вихідні. Втомилася. Настільки, що в редакції мені прямо сказали: «Поліно, у тебе під очима здоровезні темні мішки, візьми відпустку, інакше вона тебе сама візьме».
Я, звісно, обурилася, але зрозуміла — час. І поїхала до Медового. Туди, де немає заторів, дедлайнів і Wi-Fi.
Бабуся зустріла з обіймами та пирогом.
За десять хвилин я вже сиділа на ґанку з кухлем липового чаю і намагалася видихнути. Замість звичних гудків і сповіщень чути було тільки вітер у яблунях і метушню курей на подвір’ї. Мене ніби різко висмикнули з життя — і сунули в інший, повільний і живий світ.
Наступного ранку бабуся сказала:
— Сходиш до Олексія, попросиш у нього банку меду. Я телефонувала, він у курсі. Тільки не лякайся — у нього голос похмурий, але він добрий.
— Мед? Бабусю, у мене алергія на пилок.
— У нього все в банках, не бійся. Бджоли тебе не зачеплять, ти ж не цвітеш.
Я пішла. Будинок із табличкою «Мед. Без торгу» виявився на краю села. Хвіртка була прочинена, але на подвір’ї нікого. Я постукала в одвірок.
— Хто?
— Поліна. Я від Надії Василівни. Мед їй потрібен.
— А. Заходь.
На ґанку стояв чоловік років тридцяти з чимось. Високий, із темною бородою, у робочому комбінезоні та з розводами від диму на щоках. У руках — кришка від вулика. Пахло багаттям, медом і деревом.
— Липовий? — уточнив він.
— Думаю, так. Я тільки передаю.
— Постав банку на стіл у передпокої, я принесу.
Він зник за будинком. Повернувся за хвилину з банкою золотистого меду.
— Тримай. Приємного… чаювання.
Я взяла банку, подякувала і вже розвернулася, коли він раптом додав:
— Якщо будеш у бабусі довше, можу показати пасіку.
— Дякую, але в мене алергія.
— Тим паче покажу. Люди бояться того, чого не розуміють.
Я пішла, не відповівши. Але вдома, відкривши банку, задумалася: пилок же в чай не стрибне, правда?
Наступного дня я все ж знову пішла до нього. Сама не зрозуміла навіщо.
Може, тому що бабуся поїхала до міста на базар, і вдома стало занадто тихо. Може, тому що в Льоші було якесь… інше повітря. Те, що пахло не тільки медом і димом, а ще — чимось справжнім.
Він сидів на лавці біля сараю, колупав щось у рамі.
— Я ж казав, що ти повернешся, — не обертаючись, сказав він.
— Я прийшла не до тебе, а до твоєї кози. Мені бабуся веліла дізнатися, чи не залишилося у тебе сиру.
— Це вона так тебе виправдовує?
Він підняв погляд — спокійний, примружений, ніби все вже зрозумів, ще до того, як я відкрила рот.
Я закотила очі:
— Гаразд. Нудно просто.
Він встав, витер руки об штанину і кивнув у бік пасіки.
— Ходімо. Покажу, як живуть мої дівчатка.
— Ти даєш їм імена?
— Тільки тим, хто кусається.
Ми йшли вузькою доріжкою, уздовж паркану, за яким шумів сад. У вуликах співали бджоли, рівно, без істерики. Він показував, де хто живе, як влаштовані стільники, як димом заспокоюють рій.
— Ти серйозно любиш це? — запитала я.
— А ти серйозно не вмієш дихати на повні груди?
— Що?
— Подивися на себе. Плечі догори, дихання поверхневе, очі бігають. Звичка, так? Завжди бути готовою втекти.
Я завмерла. Тому що він мав рацію.
— Не знаю, як у вас у редакціях, — продовжив він, — а тут, якщо тікаєш — потім довго шукаєш, куди повернутися. Тут усе повільно. Навіть стосунки.
Я стояла посеред пасіки. Навколо — дзижчання, легкий дим і чоловічий голос, що не квапився нікуди. Мені стало… спокійно.
Дивно, як швидко людина з іншого світу може пробратися в твій — якщо говорить не голосно, а чесно.
На п’ятий день бабуся пішла на город і тихо сказала:
— Льошка хороший. Тобі не здається?
Я зітхнула і пішла читати в сад, щоб не відповідати. Мені здавалося.
Але саме того вечора все пішло не так.
Він прийшов, як завжди, без дзвінка. Приніс шматок стільників і банку свіжого сиру. Ми пили чай на веранді, говорили про бджіл, поки не зайшла мова про Київ.
— Коли їдеш? — запитав він просто.
— За кілька днів.
— Назавжди?
— Льошо, ну ти ж розумієш. У мене там життя. Робота. Квартира.
— А тут що? Тимчасове?
— Тут… відпустка.
Він кивнув. Не образився. Не спалахнув. Але мовчки встав і сказав:
— Тоді до від’їзду не приходь. Так простіше.
— Що?
— Я просто не вмію наполовину. У нас тут, як ти помітила, все повільно. І всерйоз.
Він пішов, а я залишилася з кухлем чаю і тремтячими пальцями. Ніхто мене не тримав. Він просто… відсторонився. Без драми. Без сцени.
А мені раптом стало так холодно, як не було навіть взимку в Києві. Тому що вперше за довгий час я відчула, що комусь важлива.
І вперше — відвернулася від цього.
Наступного дня я майже не виходила з дому. Бабуся мовчки поставила на стіл пиріг із вишнями. Потім підлила чаю. Лише один раз запитала:
— Він образився?
— Ні.
— А ти?
Я кивнула. І вперше за багато років — заплакала не від втоми, а від того, що хтось зміг пробратися крізь броню.
У п’ятницю вранці я зібрала сумку. Поклала все — від футболки із запахом села до блокнота, в якому так нічого і не записала. Поставила валізу біля порога. Бабуся нічого не говорила — тільки вкладала пиріжки в контейнер і хитала головою.
— Ти точно їдеш?
— Так, бабусю. Так треба.
— Ну-ну…
А потім, як би між іншим, вона додала:
— Він на пасіці з шостої ранку. Сам. Без помічників. Перший раз за багато років.
Я хотіла запитати — «і що?», але язик не повернувся. Тому що я вже все розуміла.
Саме від мого відходу йому довелося поставити табличку «тимчасово не працює». На себе.
До автобуса залишалося пів години. Я стояла біля хвіртки і дивилася на дорогу. Він не прийшов. Ні вчора, ні сьогодні. І це було справедливо.
Тому що якщо людина просить залишитися — і не словами, а всім собою — і ти йдеш… то потім не дивуйся, що двері більше не відчиняються.
І все ж, коли автобус звернув до повороту, я раптом рвонула до хвіртки. Швидко. Не думаючи. Ніби все, що я зробила раніше — це від страху. А зараз… вперше захотілося не боятися.
Я дісталася до пасіки, захекана, з пульсом під сто п’ятдесят. Він стояв біля вулика в захисній сітці, зосереджений, зосереджено мовчазний. Побачив мене, і не ворухнувся. Тільки тихо сказав:
— Щось забула?
— Себе. Здається.
— І що тепер?
— Не знаю, Льошо. Але мені страшно.
— Мені теж. Але я все одно прийшов би сьогодні. Хотів віддати тобі одну річ.
Він дістав з-за вулика невелику дерев’яну коробочку і простягнув мені. Всередині лежав кулон у вигляді маленької бджілки. Різьблений. Із запахом дерева і воску.
— Зробив сам, — тихо сказав він. — На пам’ять. Навіть якщо не залишишся.
Я дивилася на кулон і не могла сказати ні слова.
— А ти що-небудь зробиш? — додав він.
— Так, — видихнула я. — Я не сяду в автобус.
Він не обійняв. Не поцілував. Тільки посміхнувся. Ледь-ледь. Майже непомітно. І цього було достатньо.
Минуло три місяці.
Я все ще прокидалася з думкою, що повинна бігти на ранкову нараду, перевіряти стрічку новин або відповідати на листи від головного редактора.
Але замість будильника — півень, замість кави — чай із алюмінієвого чайника, а замість новин — Льоша, що чистить коптильню на подвір’ї. У гумових чоботях і з байдужим обличчям, ніби все це і є норма.
— Ти в цих чоботях уже як у костюмі ходиш, — бурчала я, зав’язуючи халат.
— А ти в моєму светрі як у бронежилеті. Носиш і не віддаєш.
— Тому що в ньому пахне…
— Бджолами?
— Домом.
Ми не будували романтику. Ми просто жили. Зранку — пасіка. Вдень — бабусин сад, який тепер був «наш». Увечері — розмови на ґанку, де мовчання означало більше, ніж будь-які зізнання.
Я навчилася смажити картоплю на печі, зрозуміла, як пахне трава перед дощем, і навіть одного разу підійшла до вулика без тремтіння в руках. Бджоли тоді не вкусили. Може, визнали за свою.
Одного разу в редакцію написала:
«Звільняюся. Я знайшла матеріал, який не потрібно редагувати. Його звуть Олексій. Він пахне димом і знає, як заспокоювати бджіл і людей. Я залишаюся в селі. І так, у мене тепер алергія — тільки на чужі очікування».
Вони перетелефонували. Запитували, чи не жартую. Я відповіла:
— Ні. Я тепер серйозна. Я тепер живу з пасічником.
А Льоша… Він відтоді щоранку залишає біля плити чайник і надряпану записку:
«Доброго ранку, Поліно. Я на пасіці. Мед на столі. Я теж».
І я посміхаюся. Бо знаю: він — справді тут. І я теж. Не для забави. А по любові.
***
Ця історія — про те, що іноді, щоб знайти себе, треба втратити звичний ґрунт під ногами. Наша героїня, що звикла до шаленого темпу, на власному досвіді переконалася: справжні почуття, як і справжній мед, не бувають поспішними.
Чи доводилося вам у житті, тікаючи від втоми, знайти щось більше, ніж просто відпочинок?
