— Я багато з тобою розмовляла на цю тему. Думаю, що залишилося тебе запитати, мій улюблений синку. Ти вважаєш, тобі справді потрібна така дружина? Я, звичайно, не наполягаю на розриві ваших стосунків. Щоправда, якби я була на твоєму місці, то задумалася б. Адже якщо жінка так поводиться з твоєю найближчою і найріднішою людиною, з мамою, то це щось означає? Синку, ти як вважаєш?
— Мамуль, не починай! Ти в нашій квартирі живеш без року тиждень, а вже докопалася до Іринки, звинувачуєш її в таких серйозних речах. Я не вірю, що вона може таке говорити, я її добре знаю. Ти вже вибач за недовіру. Але я тебе розумію. У тебе більше немає дітей, крім мене. Мабуть, ти просто ревнуєш мене до дружини, правильно я зрозумів? Але в нас із дружиною все добре. У нас повна довіра один до одного! І ти повинна змиритися з цим. Більше тобі нічого не залишається.
— Сину, ти справді так вважаєш, що я даремно наговорюю на свою невістку, що нібито я все про неї придумала? Але ж ти сам подумай: маму свою знаєш набагато довше і краще, ніж Ірину. Хоча справа твоя, звісно. Не довіряєш мені, вважаєш, що я з розуму вижила? У такому разі не дивуйся, що вона так само поведеться і з тобою! – Марина Петрівна була вся в засмучених почуттях.
Їй важко було зрозуміти, яким чином невістка ним крутить. Річ у тім, що Ірина професійно запудрила її синові мізки. І з цим важко було щось вдіяти.
Після того, як Антон поговорив із матір’ю, побіг швидше до дружини. Він уже до того звик ділитися з нею найціннішим і найпотаємнішим, що й цього разу вчинив так само.
— Мила моя, я не можу зрозуміти, що у вас із моєю мамою за стосунки. Річ у тім, що вона якусь нісенітницю про тебе розповідає. Адже ти така розумна і мила дівчина, з усіма знаходиш спільну мову, а мамі моїй не подобаєшся. Вона ніколи не сперечалася ні з ким за все життя, була безконфліктною, доброю і розуміючою. Жодного разу я не чув, щоб вона з кимось посварилася. Не знаю, що й робити в такій ситуації, – вирішив поділитися своїми думками молодий чоловік.
— Котику, я вважаю, що це банальні материнські ревнощі. А ще вона на старості років зовсім збожеволіла. І це стає з кожним днем дедалі помітніше. Ти хіба не помічав, що в неї з’явилися дивацтва?
— Ні. Раніше в неї був дуже гострий розум. Але якщо ти таке помітила, я тобі довіряю. Адже я з нею не так багато часу проводжу. І старість позначилася на ній. Може, ми зводимо її до лікаря, щоб він із нею поговорив?
— Не варто. Я спокійно сприймаю її витівки. Подумаєш, незначні зміни в поведінці. Буває, що старі люди поводяться ще дивніше. Потрібно з розумінням і терпінням ставитися до таких речей. А в лікарні за нею будуть погано доглядати, адже там таких багато. Я не ображаюся, що вона вигадує про мене всяке, що намагається налаштувати тебе проти мене. Ти за мене не переживай.
— Ти не дружина, ти – янгол! – відповів на промову Ірини Антон, – тепер я зі спокійною душею можу працювати і не нервувати, що ви знову посваритеся через ревнощі до мене?
— Само собою, любий. Я вважаю, що все у нас із твоєю мамою буде добре, – з упевненістю сказала Ірина.
Антон обійняв дружину за талію і трохи заспокоївся. Але такий його стан тривав лише добу. Досить йому було наступного дня повернутися з роботи, як з’ясувалося, що день у двох його улюблених жінок пройшов далеко не гладко. І одна, і інша сиділа в різних кімнатах. Мама його і зовсім плакала.
— Мамунь, ти чого плачеш? Що сталося в тебе? – Антон уже давно не бачив, як мати перебуває в засмучених почуттях.
— Ти знову мені не повіриш, якщо я почну щось говорити проти Ірини, – Марина Петрівна була в цьому впевнена.
— Звичайно, повірю. Ти жодного разу не плакала без причини. Матусю, давай, розповідай. З усіма проблемами можна впоратися. Тільки ти не мовчи, – Антон з усією душею звернувся до матері.
— Розумієш, синку, Ірина тебе зачарувала, тому ти будеш на її боці. Я вважаю, що мені варто поїхати від вас. Я житиму з братом і його сім’єю. Там мене точно ніхто не образить. Адже твоя дружина – справжнє чудовисько! І називати її твоєю дружиною у мене не повертається язик.
— Та що ти знову? Для чого ти знову наговорюєш на Іру? Адже вона добре з тобою обходиться. Мамо, не потрібно від нас їхати. Може, сходимо з тобою до психіатра? Не до державного, так до приватного. Можна для початку звернутися до психолога. Ми обов’язково вирішимо твою проблему.
— Ти вважаєш, що я збожеволіла? Адже ти справді вважаєш її білою овечкою, настільки вона тобі мізки промила. Але вона не та особа, за яку себе видає. Звичайно, простіше повірити, що стара бабця просто збожеволіла. Добре, я більше нічого не буду тобі розповідати. У такому разі я змушена зателефонувати своєму братові, щоб він забрав мене до себе. Тільки востаннє кажу: задумайся, вона ж і з тобою потім буде так само обходитися. Тільки тоді ти напевно зрозумієш, що вона за людина така.
Антон перебував у суперечливих почуттях від того, що говорила його мама. Вона не виглядала божевільною, не рахуючи тих хвилин, коли вона говорила про свою невістку. Можливо, їй справді буде краще у рідні? Але ж вона продала свою квартиру, щоб він зміг жити в столиці. Негарно буде відправити її до брата, не розібравшись, що до чого.
Антон просто обожнював свою маму. Вихованням сина вона займалася на самоті. Але це не завадило давати йому все найкраще. Марина Петрівна багато сил вклала, щоб він закінчив навчання у вузі і знайшов хорошу роботу. Він не хотів, щоб вона погано про нього думала.
Ірина вважала, що свекрусі справді краще переїхати. Хоча Антону дуже не хотілося до цього доводити. Ним рухало бажання докопатися до істини, чому мама плакала. При ньому його мама не демонструвала жодних ознак божевілля. І тут йому на думку спала геніальна ідея. Чому б не залишити в кімнаті, де найчастіше перетиналися жінки, диктофон. Він дуже хотів дізнатися, що ж Ірина такого говорить його матері, що доводить ту до сліз. Він хотів самостійно зробити висновки.
Протягом усього робочого дня Антон не міг викинути думки і здогадки про те, що на нього чекає в записі на диктофоні, як йому потім чинити. У нього був єдиний час для прослуховування диктофонного запису – ранок наступного дня, коли він їде машиною до роботи. Антон вважав, що ще можливо налагодити стосунки мами та Ірини. Достатньо лише дізнатися, у чому проблема. Вдома його зустріла засмучена дружина, а мама так і залишилася сидіти у своїй кімнаті.
— Навіщо ти це підклав? – у руці в Ірини був диктофон, – Ти настільки мені не довіряєш?
— Дорога моя, я тобі вірю. Мені просто потрібна була більш повна інформація. Не варто злитися, сонечко, – виправдовувався перед дружиною Антон.
— Так достатньо було в мене запитати.
Антон не міг зрозуміти, як можна вирішити цю ситуацію. Мама перестала з ним розмовляти. Вона хотіла виїхати. Щоправда, правильне рішення настало саме.
В один із днів його відпустили з роботи раніше. Молодий чоловік відчинив двері і почув, що на кухні голосно розмовляють його мама та Ірина. Ірина розмовляла голосніше.
— Слухай, ти, у мене вже в печінках сидить, що ти постійно приходиш на кухню, коли я тут перебуваю. Я не бажаю тебе бачити! Можеш ти нарешті поїсти у своїй кімнаті? Тобі краще забратися у своє село, – злим голосом промовила дружина.
— Скоро, скоро, Ірино, трохи треба потерпіти мене, – тихим голосом відповідала Марина Петрівна.
— Швидше б. Нарешті позбудуся тебе. І ми знову житимемо щасливим життям із твоїм сином-підкаблучником. Щоправда, він мене теж дратує. Але я постараюся знайти собі іншого чоловіка. А так, поки мені жити ніде, я в Антона поживу. Залишилося тільки придумати, як оформитися в цій квартирі.
— Страшна ти людина, Ірино.
— Мовчи, стара!
— За яким правом ти так розмовляєш із моєю матір’ю? – не стримався Антон. Щаслива випадковість дозволила мені дізнатися, що тут справді відбувається. Ірино, можеш збирати речі, ти маєш покинути цю квартиру за кілька годин. Забирайся!
— Антоне? Та ти не так усе зрозумів, любий! – викручувалася, як могла, Ірина.
— Я не бажаю нічого чути, давай, ворушись!
— Мамуню, ти мені вибач, що не довіряв, – звернувся до Марини Петрівни син.
Після того, як Ірина покинула будинок, Антон ще довго не міг довіряти жінкам. Занадто великий удар завдала йому дружина. Але він залишився радий, що все нарешті з’ясувалося.
