Коли ключ повернувся в замку, його серце мало не вискочило з грудей, душа помчала їй назустріч.
– Скільки можна косячити?! У тебе й помилки якісь дурні! Ну от! Що це! – Аліса Едуардівна тицьнула у місячний звіт довгим манікюром так, що мало не зламала нарощену красу.
– Іди! Переробляй! І, взагалі – не справляєшся – звільняйся! – начальниця ніби й була доглянутою, привабливою жінкою, але, коли злилася, ставала схожою на демона.
Ліза мовчки вийшла з кабінету. До кінця робочого дня залишилося трохи понад годину. Потрібно встигнути. Хоча премії її вже позбавили.
То була якась суцільна чорна смуга. Та ще й із перешкодами. Тиждень тому зателефонувала мамі. Та, як часто бувало, виявилася не в дусі.
На рівному місці учинила скандал, звинуватила дочку у всіх смертних гріхах. І в серцях кинула слухавку. Звикнути до цього Єлизавета не могла. Переживала дуже сильно. А тепер і дзвонити матері боялася.
Два дні тому втратила свою пластикову картку. Довелося її блокувати та замовляти нову. А вчора єдина жива душа – Фенька, триколірна однорічна кішка, вилізла на балкон за пташкою і впала з висоти третього поверху.
Ліза бачила, як та практично відразу встала зі зім’ятої клумби, обтрусилася і пішла. Та, спустившись у двір, кішки своєї не знайшла. Минула майже доба, а Феня на поклик не йшла і ніде не оголошувалась.
З горем навпіл здала цей злощасний звіт і пішла додому. Навіть у магазин заходити не хотілося. Вдома лягла на диван і заревіла. Гірко так.
Сльози за пів години висохли, а легше на душі не стало. Поповзли, мов змії, чорні, погані думки. Для кого жити? Матері не потрібна, сім’ї нема. Кішка й та зникла. І від того, що вона раптом вирішила, стало чомусь легше.
“А хай потім пальці ламають і вбиваються!” – Не по доброму думала вона. – “Тільки пізно буде”.
Полегшало від того, що завтра не потрібно буде виходити на роботу. Не треба буде дзвонити матері та просити прощення за те, чого не робила. На неї напали нестримні веселощі.
І ось, коли залишився один маленький крок і все – задзвонив телефон. Висвітився незнайомий номер. Хотіла слухавку непідійматии, та тільки подумалося – а раптом це останній людський голос, який вона почує у цьому житті?
– Алло… . – на тому боці не відповідали. – Що ж ви подзвонили та мовчите? – її це стало дратувати.
– Здрастуйте… . – Низький чоловічий голос пробився через динамік. – Прошу вас, не кладіть слухавку.
– Хто ви? І що вам потрібно? – Адже Ліза поспішала, а її відволікають. Від життєво важливої справи.
– Я хотів просто почути людську мову. Тиждень ні з ким не розмовляв. Подумав – якщо мені ніхто не відповість, то все. – він судомно зітхнув.
– Як це? Ви не маєте змоги спілкуватися? Вийшли б до парку, прогулялися. Це ж так просто! – Ліза залізла з ногами на широке підвіконня.
– Я не можу. Живу на п’ятому поверсі. Тиждень тому пішла дружина… – голос знітився.
– Я б від такого теж пішла! Чоловік ти чи ні?! – Дівчина не розуміла проблем хлопця.
– Я у кріслі колісному. Менше за рік. Боюся, п’ять поверхів туди та назад не подужаю. Ліфта у нашому будинку немає. – Голос став впевненішим.
– У тебе немає ніг? – з жахом запитала Ліза. Потім схаменулась, та вже пізно. Слово не горобець – вилетіло – не зловиш.
– Ну що ти? Травма хребта. Я ходити не можу. – їй здалося, що він зітхнув і посміхнувся.
Вони говорили ще пів години. Ліза записала його адресу. І за годину вже стояла перед дверима з двома величезними пакетами.
Їй відкрив молодий, симпатичний чоловік. На кріслі колісному.
– Я Ліза! – тільки зараз до неї дійшло, що навіть його імені вона не знає.
– Арсеній! – він так радісно і променисто посміхнувся, ніби чекав на неї все своє життя.
Виявилося, не так далеко вони й жили одне від одного. Ліза бігала до нього щодня. Швидко зрозуміла, що її неприємності, порівняно з його лихом, це маленькі дрібниці.
Дрібниці – через які їй не хотілося жити. Характер дівчини почав змінюватися. Вона дбала про нього і ставала сильною, рішучою та впертою.
Як, за помахом чарівної палички, знайшлася Фенька. Просто сиділа на килимку біля дверей і чекала на Лізу з роботи.
Начальниця, як завжди, намагалася зірватись з ранку на дівчині. Ліза слухати не стала всю тираду:
– Алісо Едуардівно, яке право ви маєте кричати на мене і принижувати? Я не можу працювати у такій нервовій обстановці. У мене зараз трапиться мігрень, і я піду на лікарняний. Де ви знайдете заміну? – Дівчата з відділу пирснули від сміху. А начальниця мовчки обернулася і пішла. Зателефонувала мама, не витримавши мовчання, що тривало:
– Доброго дня, доню! І чого ти не дзвониш, мовчиш? Тобі все одно, як живе твоя мати? Яка ти черства! Чи не вдячна!
– Єлизавета, я з тобою розмовляю? – Жінка перейшла на крик.
– Доброго дня, мамо. Я розмовляти з тобою в такому тоні не хочу. – Ліза говорила спокійним, рівним голосом.
– Як ти смієш!? Я кину слухавку! – Мати вже зіпсувала.
– Кидай… . – байдуже сказала дочка.
За два дні вона передзвонила Лізі. Ні, просити вибачення не стала – це було не в її дусі. Але розмова вела рівну, не виходячи за рамки пристойності. За місяць дівчина переїхала до Арсенія. Свою квартиру почала здавати.
Їхня дружба переросла у щось більше: ніжність, довіра, подяка. Напевно так зароджується кохання. Ліза, на вторговані гроші за оренду квартири гроші, найняла масажиста. Записала Арсенія у вихідні на басейн.
І, о радість, чутливість потихеньку почала повертатися. Він уже міг рухати пальцями ніг. Захворіла у Лізи мама. І дівчина, відпросившись із роботи на дві доби, поїхала провідати її.
Арсен чекав і шалено сумував. Як вірний пес, він просто лежав на дивані цілодобово і чекав. Лютий. Того дня на вулиці розгулялася хуртовина.
Він знав час прибуття автобуса, підрахував, скільки потрібно хвилин, щоб доїхати до будинку, піднятися у квартиру. Усі терміни вийшли, а Лізи не було. Арсен сів у крісло і вмостився біля вікна.
Але нічого не було видно. Сніговий вихор стояв муром. Її телефон давно недоступний. Так минула година, дві, три… .
Коли ключ повернувся в замку, його серце мало не вискочило з грудей, а душа помчала їй назустріч.
– Коханий, автобус потрапив на дорозі в замет, поки чекали дорожню службу… . Телефон зарядити не встигла і він майже відразу ж розрядився. – кричала вона, роздягаючись із передпокою. – забігла до зали й завмерла.
Він стояв за два кроки від крісла і посміхався.