— А ти, Христинко, майонезу таки пошкодувала, — Лариса Вікторівна підтиснула губи й гидливо поколупала виделкою салат. — Сухувато вийшло. В наш час на стіл останнє виставляли, щоб гостей шанувати. А ти все економиш, усе вигадуєш.
Христина завмерла з деком у руках. Жар від духовки обпалив і без того втомлене обличчя, але ще дужче обпекла образа. Вона на ногах із шостої ранку. Ноги гули так, ніби до кісточок прив’язали гирі, а пальці, порізані овочечисткою, нили від лимонного соку.
— Ларисо Вікторівно, я поклала рівно стільки, скільки треба за рецептом, — тихо відповіла Христина, ставлячи на стіл головну страву — качку з яблуками. — І банка була велика скляна, як ви любите.
— Ой, та годі тобі виправдовуватися, — махнула рукою сестра чоловіка Оля, уже націлившись на бутерброд із червоною ікрою. — Мамо, не причіпляйся. Христя просто не вміє готувати так душевно, як ти. У неї все… як за інструкцією до пральної машини.
За столом сиділо все сімейство чоловіка. Свекруха Лариса Вікторівна, яка велично возсідала на чолі столу, наче імператриця у вигнанні.
Зовиця Оля зі своїм чоловіком Глібом — чоловіком із вічно бігаючими очима та неосяжним животом. І, звісно, Рома — чоловік Христини, який зараз старанно вдавав, що страшенно зайнятий відкриванням пляшки ігристого й зовсім не чує кпинів на адресу дружини.
Христина опустилася на стілець. Він скрипнув, ніби теж втомився від цієї нескінченної гонки.
Історія цього застілля почалася два тижні тому. Лариса Вікторівна зібрала «сімейну раду» й постановила: Новий рік зустрічаємо у Роми з Христиною, бо в них квартира більша. — Скидаємося порівну! — гучно оголосив Гліб. — Щоб без образ.
У результаті те «порівну» вийшло боком: Христина витратила майже десять тисяч гривень на продукти, бігала по ринках, тягала важкенні пакети.
Оля перевела на картку аж п’ятсот гривень і принесла пляшку найдешевшого якогось винного напою та банку маринованих огірків, які сама ж першою і відкрила. Гліб взагалі «забув» скинутися, бо, бачте, премію затримали. Свекруха ж принесла себе і свою дорогоцінну критику.
— Глібчику, передай мені грибочки, — проспівала Оля, ігноруючи те, що Христина ще навіть не встигла покласти собі нічого в тарілку. — До речі, Христю, а чого ти в цьому халаті? Перевдяглася б, свято все-таки.
Христина подивилася на свою сукню. Це був зовсім не халат, а цілком пристойне трикотажне плаття, куплене три роки тому. Просто воно трохи вицвіло від частих прань.
— Я не встигла купити нове, Олю, — голос Христини здригнувся. — Всі гроші пішли на цей стіл.
— Ну, хто на що вчився, — хмикнув Гліб, запихаючи в рот шмат качки. Жир пітняво стікав по його підборіддю. — Моя ось вміє крутитися. Манікюр свіжий, зачіска. Жінка має бути окрасою, а не посудомийкою.
У цей момент Христині до горла підступив клубок. Вона подивилася на свої руки. Манікюру не було. Нігті були коротко обстрижені, шкіра навколо них почервоніла від нескінченного чищення картоплі та буряків.
Вчора вона хотіла записатися до майстра, але потім порахувала бюджет: якщо піти на нігті, не вистачить на ту саму шинку й сир із пліснявою, який так любить свекруха. Вона вибрала сир.
А тепер ці люди сидять, жують той сир і дорікають їй виглядом. Очі запекли. Вона згадала, як стояла вчора на касі в супермаркеті. Втомлена, замилена.
Їй не вистачило дрібних грошей, щоб оплатити баночку кукурудзи та майонез, довелося порпатися в сумці. — З вас сто тридцять гривень, — сказала касирка. — Ой, у мене решти дрібними немає. Візьмете лотерейний квиток? Якраз двадцять гривень.
— Давайте, — махнула рукою Христина, аби тільки швидше піти. Вона сунула папірець у кишеню і забула про нього. Згадала тільки зараз, коли рука натрапила в кишені домашньої кофти на чек і квиток.
— Чого зажурилася, невістко? — гучний голос Лариси Вікторівни вирвав її з думок. — Вмикайте телевізор, скоро північ!
Гліб потягнувся за пультом і випадково перекинув соусник на білосніжну скатертину. — Знову! — сплеснула руками Христина. — Та поперіш, не панночка, — відмахнувся Гліб. — Ромку, наливай!
Рома нарешті подав голос:
— Глібе, акуратніше можна? Христина два дні тут вилизувала все.
— Ой, захисник знайшовся, — пирхнула Оля. — Матір рідну краще б захищав від самотності, частіше б дзвонив.
На екрані почалися привітання. Всі заметушилися, хапаючи келихи.
Христина сиділа нерухомо. Їй не хотілося ні загадувати бажань, ні пити, ні посміхатися. Всередині була випалена пустеля.
Замість звичних колись феєрверків за вікном панувала незвична, трохи тривожна тиша — тільки десь далеко сусіди заспівали «Червону калину»… Це було куди душевніше за будь-які вибухи, але навіть ця мелодія не тішила.
І тут по телевізору почалася трансляція розіграшу лотереї.
— О, лохотрон для бідних, — зареготав Гліб, накладаючи собі третю порцію салату з крабовими паличками. — Хто взагалі вірить у ці дурниці?
Христина, сама не знаючи чому, дістала з кишені пом’ятий квиток.
— А я купила. На решту.
— Ну-ну, — скривилася Лариса Вікторівна.
— Гроші дівати нікуди? Краще б синові шкарпетки купила, он у нього п’ята протерлася.
Ведучий на екрані бадьоро вигукував цифри. Христина дивилася в квиток. Перший рядок збігся. Другий. Серце пропустило удар. Третій. Четвертий. Номер квитка висвітився на екрані величезними золотими цифрами.
— П’ять мільйонів гривень! — оголосив ведучий.
Христина перестала дихати. Вона впізнала цей номер.
— Христю, ти чого побіліла як стіна? — запитав Рома, нахиляючись до неї.
— Тобі зле?
— Ромо… — прошепотіла вона, і голос її зірвався на крик.
— Ромо, це мій квиток!
Вона поклала папірець на стіл, прямо поруч із плямою від соусу. У кімнаті запала тиша. Така густа, що було чути, як цокає годинник на стіні.
Гліб першим схопив квиток, ледь не порвавши його жирними пальцями. Він почав звіряти цифри. Його обличчя змінювалося: від насмішкуватого до розгубленого, а потім — до хижого.
— Очманіти… — видихнув він. — Реально. Все збіглося. П’ять мільйонів…
Тиша вибухнула.
— Та ти що?! — верескнула Оля, підстрибуючи з місця. Вона кинулася обіймати Христину, ледь не перекинувши салатницю. — Христинко! Рідненька! Оце щастя привалило! Господи, Боженька все бачить!
Лариса Вікторівна, яка хвилину тому критикувала салат, раптом розпливлася в солодкому усмішці:
— Я завжди знала, що в тебе легка рука, донечко! Ну, тепер заживемо! Мені якраз на операцію треба, на очі. І дачу давно пора ремонтувати.
Христина сиділа, оглушена не виграшем, а цією миттєвою зміною. Лицемірство було настільки густим, що його можна було різати ножем замість качки.
— Почекайте, — раптом сказав Гліб, і його очиці забігали з подвійною швидкістю. Він постукав виделкою по келиху. — Тут є нюанс. Юридичний, так би мовити. Всі вставилися на нього.
— Ми ж домовлялися, — Гліб обвів усіх важким поглядом, — що на стіл скидаємося порівну. Спільний котел. Так?
— Ну так, — насторожено кивнув Рома.
— Квиток куплений на решту, коли Христина купувала продукти для спільного столу, — Гліб підняв палець угору. — Значить, технічно, квиток куплений на спільні кошти. Гроші сім’ї. А отже, виграш треба ділити на всіх присутніх.
— Звісно, справедливо! — підхопила Лариса Вікторівна. — Ми ж одна сім’я. Ромо, ти ж не дозволиш, щоб твою матір і сестру обділили? Ми ж рідна кров! П’ять мільйонів… На п’ятьох — це по мільйону кожному. Шикарна сума!
Христина дивилася на них і не вірила своїм вухам. Ці люди, які пів години тому дорікали їй старою сукнею, які навіть не допомогли нарізати хліб — тепер ділили її удачу.
— Ромо? — Христина подивилася на чоловіка. Це був той самий момент. Рома сидів, опустивши голову. Він завжди боявся матері. Боявся конфліктів із нахабним Глібом.
— Ну… мамо, взагалі-то Христина купувала… — почав він невпевнено.
— Що «Христина»?! — вибухнула Лариса Вікторівна. — Ти підкаблучник, Романе! Твоя сестра в боргах, у племінника брекетів немає, а ти хочеш усе цій… — вона осіклася, але погляд був красномовнішим за слова. — Ми ж скидалися!
І тут Христина встала. Вона раптом відчула дивовижну легкість. Сльози висохли. Залишилася тільки холодна, кришталева ясність.
— Скидалися, кажете? — гучно запитала вона. Вона підійшла до комода, дістала гаманець і вийняла звідти акуратно складену стопку чеків. Христина завжди збирала чеки — звичка економити кожну копійку.
— Давайте порахуємо, — її голос зміцнів. — Ось чек із супермаркету. Сума: сім тисяч вісімсот гривень. Три тисячі було витрачено на ринку. Ось переказ від Олі: п’ятсот гривень. Від Гліба: нуль. Від Лариси Вікторівни: нуль.
— Ти що, дріб’язковістю будеш займатися? — верескнула Оля. — У нас зараз мільйони на кону, а ти чеками тичеш!
— Ні, це не дріб’язок, — Христина підійшла до столу і взяла квиток. Міцно стиснула його в руці. — Це факти. Ви не скидалися на стіл. Ви кинули мені подачку, якої не вистачило навіть на випивку, яку ви зараз п’єте. Цей квиток я купила на решту. Решта — це мої особисті кошти, що залишилися після покупки. Ви не вклали в цей стіл ні копійки понад ті п’ятсот гривень, які ви вже проїли однією ікрою.
— Ах ти ж, тварюка невдячна! — Лариса Вікторівна схопилася, перекинувши стілець. — Я тебе в сім’ю прийняла! Я терпіла твою безгосподарність! А ти тепер грошима дорікаєш? Ромо, скажи їй!
Рома повільно підвів очі. Він подивився на дружину — у старій сукні, з втомленими очима й червоними руками. І раптом побачив її по-справжньому. Вперше за багато років. Побачив, як вони її заживо їдять. Як він сам дозволяв це робити.
— Мамо, сядь, — сказав Рома. Голос його пролунав несподівано жорстко. — Що?! — Я сказав — сядь. І замовкни. У кімнаті стало так тихо, що було чути, як лопаються бульбашки в келихах.
— Христина права, — Рома встав поруч із дружиною, плече до плеча. — Ви не скидалися. Ви приїхали на все готове, як завжди. Ви ображали її їжу, її одяг, її працю. А тепер хочете її грошей?
— Ромко, ти що, береги попутав? — Гліб встав, випинаючи живіт. — Ми одна родина!
— А родина допомагає, а не доїть, — відрізав Рома.
— Глібе, поклади виделку. Це качка, яку приготувала «посудомийка». Тобі не личить таке їсти.
— Та пішли ви! — Оля схопилася, обличчя її пішло червоними плямами. — Подавіться своїми грошима! Ноги моєї тут більше не буде!
— От і чудово, — спокійно сказала Христина. — І, будь ласка, контейнери з собою не беріть. Ви ж казали — салат сухий.
— Прокляну! — театрально крикнула Лариса Вікторівна, хапаючись за серце. — Сина у матері вкрала!
— Йдіть геть, — твердо сказав Рома, відчиняючи вхідні двері. — Зараз же.
Збори були швидкими й лютими. Оля швиряла свої речі, Гліб бубнів прокльони, намагаючись потрапити в рукав куртки. Свекруха обіцяла, що Рома приповзе до неї на колінах, але двері захлопнулися, відрізаючи їхні крики.
У квартирі нарешті настала благословенна тиша. Христина стояла посеред розгромленої кімнати. Стіл був завалений брудним посудом, скатертина зіпсована. Вона подивилася на квиток у своїй руці, потім на чоловіка.
У Роми тремтіли руки. Він підійшов до неї і ніяково обійняв.
— Пробач мені, Христю. Пробач за все. За те, що не бачив. За те, що мовчав. Я… я такий дурень.
Христина притиснулася до його плеча. Сльози знову підступили, але тепер це були інші сльози. Сльози полегшення.
— Знаєш, — схлипнула вона, уткнувшись йому в сорочку.
— А є ж секрет, щоб цибуля в салаті не гірчила. Її треба окропом ошпарити, а потім в оцті з цукром потримати п’ять хвилин. Я завжди так роблю. А твоя мама просто цього не знає.
Рома засміявся — нервово, з надривом. Він гладив її по волоссю, цілуючи в маківку.
— Бог із нею, з тією цибулею, Христю. Ми тепер можемо купити цілу плантацію цибулі. І найняти кухаря.
— Ні, — Христина підвела голову й усміхнулася. — Кухаря не треба. А от посудомийну машину ми купимо найкращу. І сукню. І ми поїдемо до моря. Тільки вдвох.
За вікном було тихо й мирно, тільки мерехтіли вогники на ялинці. На столі, серед брудних тарілок, лежав маленький клаптик паперу, який розділив їхнє життя на «до» і «після».
Але справжнім виграшем були не мільйони. Справжнім виграшем було те, що Рома нарешті зачинив ті двері.
— Ходімо спати, — сказала Христина. — Посуд помиємо завтра. Або взагалі викинемо. Рома міцніше обійняв дружину: — Викинемо. Купимо новий.
На вулиці, в нічній прохолоді, віддалялися три злі постаті, лаючи «невдячних» родичів і підраховуючи втрачену вигоду. Але їх уже ніхто не чув.
Іноді щасливий випадок — це не лише про гроші, а про можливість нарешті побачити, хто справді стоїть із тобою пліч-о-пліч, а хто лише чекає на твою «решту».
