— Сергію, це ти? Про щось до чаю не забув, купив? Давай-но швидше мий руки та йди до столу, будемо вечеряти! — гукнула з кухні Марина, зачувши, як клацнув замок вхідних дверей.
— Йду вже, — глухо відказав Сергій із коридору.
— Та швидше, бо все прохолоне. Слухай, а «Наполеона» що, не було? Ти що це купив? Я ж таке печиво не люблю… Я ж тебе просила тортика взяти! — з докором мовила жінка, розглядаючи пачку галет. На обгортці великими літерами було виведено: «Без цукру».
— Марино, я давно хотів тобі сказати… Ти тільки не ображайся, але який тобі ще «Наполеон»? Ти на себе в дзеркало давно дивилася? Глянь, на кого ти стала схожа!
— І на кого ж це? — голос Марини здригнувся, вона ледь стримувала сльози, що вже підступали до очей.
— Та на бегемота! Через пів року у нашого головного ювілей, як я з тобою туди піду? Ти ж у жодну сукню не влізеш! Мене ж мужики на сміх піднімуть… Скажуть, чи то з мамою прийшов, чи то з бабусею, — випалив Сергій, навіть не дивлячись дружині в очі.
Марина не витримала: різко підхопилася з-за столу і, закривши обличчя руками, втекла в кімнату.
Вона плакала не стільки від образливих слів, скільки від гіркого усвідомлення — чоловік мав рацію. Останнім часом вона й справді наче сама себе загубила.
…Сергій та Марина побралися сім років тому. Батьки тоді зробили молодятам королівський подарунок — віддали ключі від просторої трикімнатної квартири. Здавалося б, живи та радій: ніяких тобі орендованих кутків, кредитів чи сварок за спільну кухню.
Так вони й жили — працювали, облаштовували гніздечко і дуже чекали, що от-от у домі залунає дитячий сміх.
Але життя повернуло інакше. За два роки після весілля Марину несподівано скоротили. Жінка намагалася знайти щось нове, але все було не те: то їхати через усе місто, то платять копійки.
— Слухай, а може, тобі трохи вдома посидіти? — якось увечері запропонував Сергій. — Будеш господинею, затишок створюватимеш. Не треба буде вечорами по магазинах бігати та нашвидкуруч щось готувати. Та й про нащадків нарешті подумаємо, спокійно на диво почекаємо. Я заробляю достатньо, на все вистачить.
— Та не знаю… Я ж не думала ставати домогосподаркою, — невпевнено всміхнулася Марина.
— Та чому відразу домогосподаркою? Це ж тимчасово, відпочинеш трохи.
Спершу Марина поставилася до цього скептично. Чесно розсилала резюме, ходила на співбесіди, але робота наче тікала від неї. Потім поїхали відпочити до Одеси на море, восени треба було свекрусі допомогти на дачі з урожаєм розібратися, далі новорічна метушня… Хто ж бере на роботу нову людину в грудні?
А згодом пошуки якось самі собою відійшли на другий план. Марина звикла до нового ритму: вранці зібрати чоловіка, приготувати сніданок.
Потім прибирання, крамниці, готування обіду. А по обіді вона дозволяла собі трохи відпочити — влаштовувала «тиху годину».
Раніше вона ніколи не дивилася серіали — часу не було. Раніше були друзі, виставки, поїздки на фестивалі, активне життя. А тепер Марина з головою пірнула в телевізійні пристрасті. Про якісь там концерти вона вже й не згадувала.
Після перегляду чергової серії треба було братися за вечерю. Спочатку кулінарія не дуже їй давалася, але Марина була наполегливою.
Назбирала у знайомих та в інтернеті купу рецептів: борщі, пампушки, вареники, домашні торти. Готувала з натхненням. Мама, свекруха і чоловік тільки прицмокували та нахвалювали її куховарство. А вона й змирилася зі своєю роллю.
Перші місяці Марина ще зустрічалася з колишніми колегами, дзвонила подругам, ходила до перукарні. Але поступово все це зникло. Як? Вона й сама не збагнула. Домашнє болото затягувало її повільно і лагідно, а сама «полонянка» вже й не дуже пручалася.
Марина сиділа на дивані, витираючи сльози, і згадувала все, що сталося. Звісно, Сергій міг би бути й делікатнішим, але ж він не вперше натякав на її вагу. Та й сама вона бачила…
Ще кілька років тому вона носила чесний сорок шостий розмір, а тепер…
Раптом перед очима постала прикра пригода, що трапилася нещодавно в торговому центрі. Сергій тоді поїхав у відрядження на пару днів, тож готувати вечерю було не треба.
Марина вирішила влаштувати собі день покупок. Вдома не снідала, забігла в кафе, з’їла шматочок піци з кавою. Потім ходила крамницями, купила щось для хати. Знову зголодніла — зайшла пообідати: взяла повний обід, ще й про чай із улюбленими пісочними кошиками не забула.
Після такої трапези вирішила оновити літній гардероб. В одному з бутиків і стався той випадок, від якого досі шкребло на душі.
Марина побачила гарну футболку з яскравим принтом — саме те, що треба на літо. І от вдача — є її п’ятдесят другий розмір! Жінка приміряла річ і залишилася задоволеною. Вийшла в залу до великого дзеркала, щоб роздивитися себе краще.
— Пані, я б радила вам приміряти п’ятдесят четвертий. Ця на вас затісна, підкреслює всі вади фігури, — звернулася до неї молоденька, худезна, як тріска, дівчина-консультант.
Спершу Марина хотіла відбризнути щось на кшталт: «Як мені знадобиться ваша порада — я запитаю», але в ту саму мить глянула на себе в дзеркало іншими очима.
Футболка й справді сиділа кепсько: спереду випирав животик, на спині та боках зрадницьки проглядалися складки.
— Дякую, — тихо мовила Марина і пішла в примірочну.
Вона не купила ні ту футболку, ні іншу. Вийшла з магазину і побрела до виходу з центру. Йшла повз яскраві вітрини, нічого не помічаючи.
— Жінко, дозвольте вас обійти… — почулося ззаду.
Марина відступила, озирнулася. Її обігнали двоє молодих хлопців. Ніби нічого особливого, і в журналах же пишуть, що треба любити себе такою, як є…
Але настрій був остаточно зіпсований. Куплені речі більше не радували, хоч бери та неси їх назад.
Марина знову і знову прокручувала в пам’яті той день. І раптом відчула таку рішучість, якої не знала роками. «Все! Займуся собою, приведу себе до ладу, чого б мені це не коштувало!» — твердо вирішила вона.
У цю мить до кімнати зайшов Сергій.
— Ну ладно тобі, не плач. Гарячку я впоров. Пробач… — пробурмотів він.
— Та ні, Сергію. Ти насправді правий. Мені й самій уже на себе в дзеркало дивитися тоскно.
Наступного ранку Марина встала вдосвіта. Приготувала чоловікові сніданок і… вийшла на пробіжку. Було неймовірно важко. Піт заливав очі, щоки палали вогнем, ноги наче налилися свинцем і не слухалися. Але вона не зупинилася.
Жінка купила найпростіше: скакалку, гантелі, обважнювачі. Тепер замість «тихої години» вона наполегливо тренувалася прямо перед телевізором під черговий серіал.
Якось у поштовій скриньці вона знайшла рекламу нового спортзалу неподалік. Марина вирішила ризикнути й піти на перше безкоштовне заняття. Спершу соромилася, думала, там самі «моделі» ходять.
Але людей було небагато, а тренер Лариса виявилася надзвичайно приємною жінкою.
— Слухай, твоїй наполегливості можна тільки по-доброму заздрити! — хвалила вона Марину вже за місяць.
— Та мені зовсім не важко! Уявляєш, Ларисо, я вчора дістала улюблені джинси, а вони з мене спадають! Довелося ремінь затягувати! — ділилася першими успіхами Марина.
— Ще все буде… — підбадьорювала тренерка.
Так минуло пів року. Марина себе в дзеркалі не впізнавала. Вона не просто схудла — вона наче розквітла. Змінила зачіску, почала знову доглядати за нігтями, очі заблищали.
Тільки от Сергій чомусь не дуже радів цим змінам. Дедалі частіше він ставав похмурим і дратівливим.
Прийшов час збиратися на той самий ювілей до генерального директора. Марина поїхала до торгового центру вибирати вбрання.
— Пані, великі розміри у нас в іншому відділі… — почала було продавчиня, але Марина її перепинила.
— Дякую, мені не треба великих.
— Ой, вибачте! Тоді зверніть увагу на цю елегантну сукню. На вашій фігурі вона лежатиме ідеально.
Марина йшла додому окрилена. Їй так хотілося похвалитися перед чоловіком!
— Та ну, я не знаю… Це якось занадто зухвало. Ти що, хочеш із такою відкритою спиною йти? — невдоволено бурчав Сергій, розглядаючи покупку.
Але Марина навіть не зважила на його слова. Вона знала: виглядає вона неперевершено.
На банкеті Марина була справжньою зіркою.
— Сергію В’ячеславовичу, я й не знав, що у вас така чарівна дружина! — вигукнув іменинник, цілуючи Марині руку.
Вона привітно всміхалася, дякувала за компліменти й відчувала себе на висоті.
— Слухай, я ж тобі казав, не треба було так виклично вдягатися! — прошипів Сергій їй на вухо, коли вони залишилися самі.
— А я вважаю, що виглядаю просто чудово, — спокійно відповіла Марина з усмішкою.
Вона подивилася на чоловіка. Той якраз доїдав жирну свинину, закушуючи її бутербродами з майонезом. На фоні своїх підтягнутих колег він виглядав далеко не найкращим чином.
І тут Марину наче осяяло: Сергій навмисно зачинив її вдома. Він зробив усе, щоб вона кинула роботу, втратила друзів, забула про захоплення і просто розчинилася в побуті. Вона стала товстою і нецікавою, бо так йому було спокійніше — ніхто не забере, нікуди не піде.
Вранці вона, як завжди, приготувала йому сніданок. Потім зайшла в кімнату, взяла зібрану сумку і вийшла в коридор.
— Ти що, знову на своє тренування? — невдоволено запитав Сергій, ковтаючи каву.
— Ні. Я йду зовсім, — відповіла Марина і лагідно всміхнулася.
— У сенсі… — Сергій аж похлинувся.
— Я від тебе йду. Назовсім.
Марина почала нове життя. Вона швидко знайшла гарну роботу, офіційно розлучилася, відновила зв’язки з подругами й навіть познайомилася з цікавим чоловіком.
Вона стежить за собою, але не катує себе дієтами. Марина іноді з величезним задоволенням п’є запашний чай із шматочком улюбленого «Наполеона». Вона радіє своєму відображенню в дзеркалі.
Але найбільше вона рада тому, що нарешті розірвала ті невидимі ланцюги й знову навчилася дихати на повні груди.
Кажуть у народі: не все те золото, що блищить, і часом «турбота» близької людини може виявитися золотою кліткою, яка заважає крилам розправитися. А чи доводилося вам колись відчувати, що затишний побут стає справжнім полоном, і як ви зважилися змінити своє життя на краще?
