Подзвонила вона мені ближче до обіду. Бідкалася на тісто, божилася, що наступного разу вже точно купить готові паски в магазині, їй-богу!
Питала, чи я вже печу. А я не печу — духовка моя наказала довго жити.
— А ввечері ще ж крашанки робити! Це взагалі окрема каторга, мені вже наперед млосно! Цього разу я аж два лотки по тридцять штук узяла. Хай уже всі обмалюються і обліпляться тими наліпками!
Вона завжди так говорить: що не речення, то знак оклику. А я від того вже починаю трохи нервувати на своєму кінці дроту.
— Шукала рецепт паски без родзинок. Усюди ті родзинки, уявляєш? Але я купила цукати. Та й фарби зараз якісь геть нікудишні пішли, краще вже термоналіпки брати, скажи ж? — вона, звісно, не питає, це так, для годиться. Я мовчу.
— А ти які брала? Уявляєш, я нагрібла тих наліпок, а потім удома ще з позаминулого року цілу пачку знайшла! Сподіваюся, яєць вистачить, — вона на мить замислюється, а я вже подумки збираюся збрехати про паралельний дзвінок, бо мені від цієї розмови стає якось тоскно.
У мене на столі сумує сиротливий десяток яєць і торбинка з цибулинням. Сум та й годі.
А моя співрозмовниця бадьоро веде далі: мовляв, лише два десятки — це на «битки», а потім ще ж і в салати треба покришити.
І без жодного переходу пірнає у теплі спогади про те, як її мама на Великдень стільки всього наварювала й напікала, що на цілий тиждень вистачало.
У мене від самої лише думки про шістдесят яєць підшлункова починає нити, а в шлунку поселяється важкість.
— Я сьогодні до вечора або впаду, або збожеволію! Ще й тісто, як на зло, не росте, — бідкається вона, а я тим часом силюся згадати, що ж я там хотіла збрехати, аби покласти слухавку.
— Ще відучора зі своїм погризлася. Ну куди сьогодні їхати на закупи? У супермаркетах дурдом, люди гребуть усе, наче перед кінцем світу! Додому вчора припленталися посеред ночі, я ще ті торби дві години розбирала. А йому зранку на роботу! Ніби я те все для себе однієї роблю!
Вона все перераховує і перераховує свої кулінарні подвиги, нескінченний список страв на свято.
І про те, як учора мало не до ранку розливала холодець і з тої втоми та великої відповідальності відкоркувала пляшку десертного церковного напою.
А завтра, мовляв, купить нову.
Хоча воно таке солодке й тягуче, то, може, краще взяти якесь біле сухе чи ігристе? Це ж нічого страшного? Хвилюється людина.
Я трохи зависаю.
В моїй уяві виростають гори строкатих крашанок у веселих наліпках і стрункі ряди пляшок із етикетками: «Церковне. Схвалено для Великодня. Бог» і «Біле сухе. Не схвалено. Бог».
— А мій, уявляєш, узагалі купив собі пінного! Ну яке пінне на Великдень?! Я ж просила: візьми відгул, мені самій усю квартиру не вилизати! Хоч би ванну з туалетом вимив. А він мені: «Увечері прийду і помию».
А мені що, до вечора чекати?! А крашанки коли робити? А він і видає: «У суботу приберемо». Ну хто ж у суботу прибирає?! Якщо в Чистий четвер треба!
— Слухай, — знову торохтить вона без упину, — а я тут вичитала, що святити, виявляється, можна не все! Пишуть, що тільки яйця, паски та наливочку. Ну, не знаю…
Ми ж усе життя і сіль носимо, і ковбаску з хроном, і сало. А люди, я сама бачила, і щось міцненьке в кошик ставлять. Ще ж яблучок треба покласти, щоб дітки свячене їли.
От і все. Я починаю заводитися.
Ага, допекло мене вже не лише до підшлункової, а й до самих печінок дістало. Жовч так і підступила.
— Ні, я все понесу святити, як заведено. На розговіння в неділю все має бути свячене! А мій торік, уявляєш, узяв та й наївся свячених яєць ще в суботу! Ну чи він нормальний?
Я ж усе чітко розділила: ось ці на сьогодні, а ті, свячені — вже на свято!
А я собі думаю: якщо людина посту не дотримувалася, то яка різниця, коли їсти ті яйця — в суботу чи в неділю? І ще одне: коли вона встигає дихати, якщо говорить, як кулемет?
— Ми, щоправда, думаємо цьогоріч не до нашої церкви йти, а в сусіднє село поїхати. У нас торік такий шарварок був! Та й священник, здається, трохи втомлений був…
А ті місцеві жіночки з бабусями поводяться так, ніби це їхня власна церква: усіма керують, вказують, де стояти, уявляєш?! От через таких людей ніхто до храму й ходити не хоче, бо ті «господині» просто виводять із себе!
Вона потроху вичерпується і вже мляво додає, що гірше за передноворічну метушню буває лише великодня. У мене ж у правій скроні наче маленька пташка дзьобом стукає.
Моя бурхлива уява знову малює ті гори крашанок, змореного священника, солодке вино впереміш із ковбасами та салом. І Всевишнього, який споглядає всю цю вакханалію.
Суворо так роздивляється кошики та торби з наїдками: ось прихильно киває на пасочки з вином, а на міцне з ковбасою супить брови — мовляв, не схвалено!
Нарешті брешу про паралельний дзвінок. Вона ще встигає гукнути в слухавку: «То передзвони мені!». Еге ж, розігналася.
І тут я раптом відчуваю себе зовсім не дорослою жінкою. А наївною дитиною, яка ще щиро вірить, що якось воно обійдеться. Що Христа врятують, заховають, останньої миті відвернуть біду!
Мені, мов тій малій дитині, так щемко шкода Ісуса. Бо саме сьогодні Він посвятить усіх у Велику Таємницю. Розділить її з тими, заради кого все це й задумано. Подарує диво Причастя, а не просто «смачну булочку з вином».
І мине відтоді дві тисячі років. І виявиться, що цих двох тисяч років замало, аби людство подорослішало і змогло прийняти цю Таємницю.
А ми й далі будемо носитися з пасками та крашанками, забуваючи найголовніші заповіді. І Христа не врятують, не сховають… І саме сьогодні, коли Він розділив Велику Таємницю, — Його зрадять. І зраджуватимуть ще дві тисячі років. І прикриваючись Його Іменем, коїтимуть страшні речі.
Тепер моя уява малює не карикатурного Боженьку, що заглядає в кошики з ковбасою, а сумного, тихого Христа. «Люди, ну що ж ви, справді… Я ж вам про перемогу життя над смертю. Про велику Любов. Ех…».
А ми Йому у відповідь: «Та почекай Ти зі своїм високим, ми ще ванну з туалетом не домили! Чистий четвер надворі!».
І ким би я була тоді, у біблійні часи? Відреклася б тричі?
Чи повісилася б від розпачу, бо забракло б у мені справжньої віри в Бога Люблячого і Всепрощенного? Від цих думок стає трохи моторошно. Дуже хочеться вірити, що я б не злякалася, але, якщо бути чесною із собою, — я не впевнена.
Із цього солодко-журливого, піднесеного стану мене раптово вириває робочий дзвінок. Я дратуюсь: бо ж я тут про високе, про вічне, а ви лізете зі своїм дрібним, земним!
Ще й тупите, панове замовники, вже втретє доводиться вам на пальцях усе пояснювати! Усоте обіцяю собі: за такі копійки — ідіть ви лісом, пишіть ті тексти самі!
Але вголос відповідаю на автоматі, ще й трохи підлещуюся, запевняючи: «Так-так, я вас чудово розумію!». І обіцяю все швидко виправити, хоча чудово знаю, що це брехня: максимум переставлю місцями пару речень — і з вас вистачить.
А паралельно в голові вже крутяться зовсім інші думки. Що треба ж таки встигнути ті крашанки зробити. У цибулинні, бо ж фарби нині й справді якісь не такі. І пасочки купити не забути, бо духовка зламана. І ще замислююся: а в чому прикол шукати рецепт паски без родзинок?
Ну не кидай ти ті родзинки в тісто, та й по всьому! І взагалі, треба ж, як деякі люди з розуму сходять перед святами… Добре, що я не така!
А хоча… прибрати сьогодні таки треба, еге ж. І ванну з туалетом вимити до блиску. Як не крути, а Чистий четвер усе-таки.
Від редактора: Ось такими світлими, трохи іронічними та дуже щирими роздумами напередодні великого свята поділилася з нами читачка, а ми лише дбайливо передали їх вам.
Кажуть, що в гущині щоденних клопотів найлегше загубити найважливіше — тихе світло у власній душі, але ж як добре, коли ми вчасно про це згадуємо. Цікаво, а чи ловили ви себе коли-небудь на думці, що за всією цією святковою метушнею кудись зникає справжній, глибокий зміст свята?
