— А що, можна спробувати, бо якось нудно. Один раз – і забути. Назавжди.
— З ним?
— А що?
— Він же… сидячий, так і сидить у цьому кріслі.
— Ти бачила, як він розраховується? – Віка підняла голову, і кільця диму плавно гойднулися над нею.
— Ну так-то так, схоже, у цього дядечка «бабки» водяться.
— Ще й які, і повір, йому в його становищі їх зовсім не шкода.
Інга оцінююче глянула на подругу: стрункі ноги під короткою джинсовою спідницею… про таких кажуть, від самої шиї ростуть, розкішна копиця золотистого волосся, очі… трохи примружені, і від цього якась загадковість. «Гарна, — подумала Інга, — у неї вийде».
Вони приїхали в санаторій, як говорила Віка, через непорозуміння. Дали їм путівку, ну майже випадково, і вони довго реготали, уявляючи, як питимуть водичку, стоячи в черзі серед дідусів.
Однак публіка виявилася різновіковою.
Віка, підморгнувши Інзі, попрямувала до чоловіка, що сидів в інвалідному кріслі. До цього бачила його здалеку. Іноді він просив когось купити йому напої.
Недбало діставав гроші й подавав першу-ліпшу купюру, ніби йому було все одно.
Віка присіла на лаву, закинувши ногу на ногу. Трохи потягнувшись уперед, сказала:
— Добрий вечір… ну що, разом будемо нудьгувати… чи разом відпочиватимемо…
Він підняв голову й подивився на неї. Вперше Віка побачила його очі – здавалося, майже чорні, затягуючі, як вир. Їй стало не по собі…
Але ж не тікати, не в її характері відступати. Темна шевелюра, трохи хвилястого зачесаного назад волосся, з острівцями сивини, злегка колихнулася від пориву вітру.
Не відповівши їй, чоловік безцеремонно став розглядати її. Спочатку дивився в очі, потім його погляд повільно ковзав по ній, вивчаючи кожен вигин тіла.
Віці стало незручно від цього погляду – вивчаючого, оцінюючого. Чого її оцінювати? Невже не видно, дівчинка – супер. До того ж сама підійшла, явно натякаючи на приємне проведення часу.
Тепер він дивився на її ноги – стрункі, засмаглі, у босоніжках на високих підборах… Віка здригнулася.
Навіть здалося, може з нею щось не так. Та ні, це з ним щось не так… можна подумати, щодня йому приділяють увагу.
Нарешті він знову подивився їй в очі. І вона, підбадьорившись, трохи підняла підборіддя, немов хотіла сказати: «Ну і як тобі?»
Він скоротив відстань між ними, наблизившись на своїй інвалідній колясці до неї.
— Слухай, дівчинко, і запам’ятовуй, — вона вперше почула його голос, негучний, якийсь приглушений, надломлений чи що голос, — одного разу ти заплутаєшся настільки, що життя твоє висітиме на волосині. Озирнешся і зрозумієш: глухий кут, нікуди тобі діватися… і так захочеться вирватися… але може бути пізно…
Віка випрямилася, хотілося відсунутися від нього, але соромно було показати себе слабкою, та й взагалі, може у нього такий вступ перед знайомством з дівчиною, яка йому сподобалася.
А в тому, що вона сподобалася, Віка не сумнівалася.
— На купюри повелася? – продовжував він і дістав портмоне. – Гроші потрібні? Скільки? Ну говори… труднощі там якісь… так скажи, не шкода мені їх.
Віка розгубилася. Ось так одразу запропонувати гроші – не очікувала. Та й взагалі, дивний він, захотілося піти, і нехай Інга думає, що вона зазнала повного фіаско, ніж слухати всю цю маячню.
Він запитально дивився на неї. І не дочекавшись відповіді, прибрав гроші.
— Я теж повівся на зовнішнє… уявляєш, повівся… Дружину кинув… а виявилося це всього лише обгортка, всередині ж пустота… Думаєш, чому я в цьому кріслі? Сиджу тепер у ньому, як на троні, і видно мені звідси все моє життя.
Шахта… ти бачила хоч раз, як «вигризають» вугілля?
Ти бачила хоч раз, як гарують справжні чоловіки? Ні, не ті, що з оковитою сидять на лавочці, а інші, що собою ризикують…
Я взагалі не повинен був того дня спускатися в шахту, давно вже “білий комірець” ношу… але вирішив сам перевірити… перевірив. Засипало нас. Того дня саме й засипало.
А та зовнішня краса, на яку дружину проміняв, втекла… А мені плювати. На неї плювати. Таку не шкода. А ось тебе шкода.
Віка знову відчула на собі його пекучий погляд. – Оступишся і потрапиш у капкан. Запам’ятай, дівчинко, іноді помилка життя варта.
Він раптом відкотився від неї, і побачивши чоловіка, що проходив повз, покликав.
— Як завжди тобі? – запитав знайомий.
— Так, будь добрий, — і він сунув йому в руку купюру.
— Ну так ось, — продовжував чоловік, коли вони знову залишилися самі, — дружина мене пробачила, уявляєш, пробачила. А я себе – не можу пробачити. Ось так, дівчинко… а ти… вечір провести…
Віка піднялася, відчуваючи, що краще піти й не продовжувати розмову, бо не бачила в цьому сенсу.
— Доброго вечора вам, — сказала вона й поспішила піти.
— Ну як? – запитала подруга, чекаючи в номері.
— Ніяк. Дядечко з дивацтвами… коротше, відмовилася я.
Ні, звичайно, вона не буде ховатися по підворіттях, краще вже посидіти у веселій компанії. І вони з Інгою «зависли», втім, як завжди, у знайомих. Знайомі щоразу були нові, але головне – весело.
— Що за хата? – запитала Віка, вперше опинившись у Влада на квартирі.
— Яка різниця, розслабся, все проплачено, — говорили їй. Інги того вечора з нею не було, напевно, з Сергієм поїхала.
Було гамірно. Надривали голоси, намагаючись перекричати музику. І було багато незнайомих їй хлопців. А потім ще прийшли.
Цих не знала, і вже як у тумані почула про якийсь «суботник». Вона посміювалася, погойдуючись, і сидячи на дивані, витягнула свої стрункі ноги.
Потім підхопили її й повели до машини.
— Е-е-е, ми так не домовлялися, — вона починала усвідомлювати, що веселощі пішли за іншим сценарієм. Ось уже машина майже поруч, зараз на заднє сидіння і повезуть на якийсь там «суботник».
Дурна думка спала їй на думку: «сьогодні ж не субота…» Вона почала розуміти, куди її хочуть відвезти, напевно, там уже є ті, хто будуть відпрацьовувати цей «суботник». І їй теж доведеться.
Вона отямилася майже миттєво, різко зупинилася й відсахнулася від Влада. Він потягнувся до неї, і ззаду ще хтось підхопив її.
Вулиця. Темно… тільки проїжджаючі машини, і в їхньому шумі не чутно крику. Вона намагалася бігти, але ці підбори… встигла скинути босоніжки й бігла босоніж, потім сховалася в темному дворі. Стислася в клубочок, присівши й сховавшись за деревом.
«Слухай, дівчинко, — стукотіло у неї в скронях, — слухай, слухай, слухай…» Вона навіть згадала його очі – того інваліда із санаторію, де була минулого літа.
Вона до цього взагалі його не згадувала, стерлося все, як непотрібне. А зараз, коли за тобою женуться, і висиш на волосині від біди… ці слова звучать у ній… і очі його виразно уявила.
Вона не пам’ятає, скільки сиділа так, тільки бачила, як повільно проїхала машина, освітивши двір. Начебто не помітили.
Потім йшла босоніж темними вулицями, тому що не було грошей на міський транспорт, сумочку вона забула там, у Влада. А може її просто забрали, тепер уже незрозуміло. Йшла, дивуючись, що дивом вирвалася і не опинилася в тій машині.
Вона не виходила з дому два дні. Просто лежала, відвернувшись до стіни, або йшла у ванну й умивалася, змиваючи сльози й колишнє життя.
Розуміла, що того вечора стояла біля самої межі, за якою прірва.
Влад, звичайно, здивувався, сказавши, нібито, сама погодилася поїхати, навіть просилася покататися, тому до нього не може бути ніяких питань.
Віка відмовилася піти з Інгою на день народження до їхньої спільної знайомої. Вона взагалі нікуди не хотіла йти. Та ще ця звістка, коли знайшли дівчину біля сауни… і допомогти їй уже ніхто не зміг.
Віка здригнулася, коли біля під’їзду її гукнули, і з полегшенням видихнула, побачивши Ігоря, колишнього однокласника.
Якось вони перетнулися в місті, і хлопець хотів з нею зустрітися, але Віка не надала цьому значення.
— Віко, ти якась інша, — сказав він, — у тебе щось трапилося?
— Нічого не трапилося… як ти мене знайшов?
— Я знав твою адресу давно, просто не знав, чи можна прийти…
— А сьогодні чому прийшов?
— Не знаю. Відчув, що треба прийти… і все-таки мені здається щось трапилося.
— Нічого, тепер уже нічого.
— Віко, а знаєш, виходь за мене заміж. Правда, виходь. Я хочу жити з тобою довго… і щоб діти були.
Вона, налякана недавніми подіями, була розгублена й не готова відповісти.
— Ігоре, не знаю, напевно, подумати треба…
— Гаразд, думай, я чекатиму. Розумію, несподівано, напевно, для тебе.
А потім вона весь тиждень мучилася, згадуючи Ігоря й лаючи себе, чому не погодилася одразу. Усі ці веселощі, гульки, це тільки картинка, за (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) якою пустота… все відійшло на другий… ні, взагалі тепер здається безглуздим… і тільки він, Ігор, тільки він справжній…
Вони вже місяць зустрічалися, і просто годинами проводили час у місті.
Усі лавки парку були в їхньому розпорядженні, і вона не підозрювала, що можна говорити про все, бути справжньою, не прикидаючись.
Після його пропозиції вийти заміж, Ігор мовчав.
А Віка не могла сама заговорити. А якщо нагадати, вийде, ніби напрошується.
Вони йдуть через площу, а поруч зупинився весільний кортеж, і молодята з квітами пройшли повз.
— Ну що, наступні ми? – запитав Ігор, вказавши на пару.
— Так! – Не роздумуючи, відповіла Віка.
***
— Ох, Оксанка, Оксанка, ось ти й виросла, — Віка милувалася дочкою, спостерігаючи з вікна квартири.
П’ятнадцять років вже донечці.
Таке ж золотисте волосся, як і у Віки. Ігор називає їх «мої сонечка». А ще є Артем, йому всього вісім, у першому класі вчиться.
Віка проїжджає повз торговий центр, ось звернула на знайому вулицю, а ось парк, де вони з Ігорем досі гуляють.
Дві дівчинки йдуть…
— Оксанко, — впізнає вона дочку. А поруч із нею подружка. Обидві веселі, тоненькі, з довгим волоссям… зупинилися й сміються у відповідь на жарти водія.
Йокнуло серце у Віки: невже в машину сядуть… Адже старший хлопець, йому років двадцять чи більше… ні, дівчатка йдуть, а він їде поруч.
Додала газу, наздогнала підозрілу машину, слідує за нею… зупинилася.
— Оксанко, Лізо, — сідайте, підвезу вас, — говорить вона як ні в чому не бувало, і не видавши себе, що стежила за ними.
Привезла дівчаток додому.
Оксана мовчить, не розповідає, як на вулиці з хлопцем з тієї машини розговорилися.
І Віка напряму не говорить. Відправила Артема в його кімнату уроки робити, а сама сіла на диван і дочку покликала.
— Мамо, ну говори, ти щось сказати хотіла, — дивиться Оксана, а погляд у неї такий безтурботний, не готова вона ще зіткнутися з цим серйозним світом.
— Дівчинко моя, — Віка дивиться на неї, погляд пронизливий, такою Оксанка ще не бачила маму, — послухай, дівчинко моя, що я тобі скажу.
Донька притихла. Розуміє Віка, що скоро ті секрети, якими ділилася донька з нею, тепер будуть тільки її секретами, Оксанченими.
А якщо й буде ділитися, то тільки з подружкою. Ось і зараз вона мовчить про ту машину.
— Мамо, чому так дивишся?
— Тому що люблю. Ви у мене найцінніше. Ти, Артем і тато. Не хочу вас втратити. А щоб не губитися, треба довіряти одне одному. Пам’ятаєш, як у дитинстві, у нас були з тобою секрети.
І донька потягнулася до неї, захотілося знову притиснутися до мами, вона ж зрозуміє, вона вислухає.
— Не всі секрети тобі розповіла. Слухай, моя дівчинко, я ж раніше помилялася, і ледь не потрапила в біду. Але прийшов твій тато, взяв за руку й повів мене…
— Куди повів?
— У РАЦС повів.
Оксана розсміялася.
— Мамо, так мені ж рано…
— Ось і я говорю, рано… а тепер розкажи про твій сьогоднішній секрет…
— Ти бачила?
— Я бачила. Але я тобі повністю довіряю. Ти (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) не зробиш дурниці, адже ти наша дівчинка, наша рідна дівчинка… — вона обняла дочку.
Оксана зашепотіла гаряче.
— Мамо, я не хотіла, правда… і я б не сіла в машину… ти ж говорила, попереджала…
— Ось і добре.
І потім вони довго розмовляли. Але вже майже як дорослі.
Вони вийшли з Оксанкою з торгового центру, а навпроти — салон мистецтв і такі яскраві картини… їх здалеку видно.
— Дивись, яка краса, давай зайдемо.
— Мамо, ти картину хочеш?
— Ну а чому ні? Раптом сподобається. – Віка зупиняється біля однієї картини, на якій автопортрет художника.
Вона дивиться на нього й бачить ті ж очі, що й шістнадцять років тому в санаторії. Ці очі вона впізнала б і через тридцять років.
Це він, вона не може помилятися. Цей образ вона «витягла з закутків пам’яті», хоча, здавалося, ніколи не згадувала ту дивну зустріч.
— Мамо, дивись, яка картина цікава, — зауважила Оксанка, — це ж… вугілля… а поруч незабудки… так? Це ж незабудки?
— Так, це вони, ніжно-блакитні незабудки… і справді, забути неможливо, — сказала Віка.
— А ось ще, тут просто букет…
— Тобі подобається?
— Так.
— Ну, значить, ми її купимо.
Віка навіть не сумнівалася, що це саме він. І переконалася, побачивши його, як і раніше, в інвалідному кріслі.
— А цю картину можна купити? – запитала вона. – Дочці дуже сподобалася.
Він підняв на неї очі, і так само вивчаюче подивився. Його очі такі ж, нічого не змінилося. Тільки волосся майже сиве повністю і зморшок більше.
Він кивнув, усміхнувся, взяв картину й підписав.
— Дякую вам, — сказала вона.
— Тобі дякую, дівчинко, — відповів він тихо, і ці слова чула тільки вона.
Підійшли ще шанувальники його творчості. Жінки, мабуть, дві подруги, з цікавістю запитали:
— А скільки років ви з дружиною разом?
— Сорок два роки, — сказав він їм з усмішкою, і тут же обернувся, глянувши на жінку, що сиділа за сусіднім столом: – Поправ, Надю, якщо я помилився.
Вона обдарувала його усмішкою.
— Сорок два роки й п’ять місяців, — сказала вона.
— Ось! – Він підняв вказівний палець угору. – Дружина підтверджує, а для рівного рахунку вірно підмітила: сорок два роки й п’ять місяців ми разом. Чого й вам бажаю в сімейному житті.
Віка вийшла із салону з легким почуттям. І не важливо було, впізнав він її чи ні, хоч і назвав, як і тоді, дівчинкою. Вона, і справді, за віком і зараз для нього дівчинка. З тією різницею, що Віка тепер щаслива. І він, здається, пробачив себе, і теж щасливий.
