– Софіє, я розумію, розлюбили, розлучилися, але що це за вигадка з дітьми? Ти хвора на голову?
– Мамо, ти чого панікуєш? – відповідала доросла дочка телефоном.
– Розумієш, вони будуть не з ним, а з його мамою, з бабусею.
– Хочеш, будуть із тобою? – посміхнулася Софія, ніби це смішно.
– Я працюю, у мене немає можливості…
– І я працюю, теж не маю можливості! Садок, школа, гуртки, збори, прогулянки та інше. Мені вистачило сімейного життя! Татко з роботи приходить о шостій вечора, падає на диван, а я забери всіх, нагодуй, прибери, в комп’ютері до ночі, а він спить – він втомився… – з насмішкою згадала Софія своє коротке сімейне життя.
– Не хочу сваритися, доводити йому щось, я хочу по-іншому прожити це життя. Ось нехай тепер буде справжнім батьком. Покаже себе, він же так хотів двох дітей. А в мене робота, кар’єра, зарплата, зрештою.
– Що скажуть люди? Що ти за мати?!
– Залишити дітей з рідним батьком, платити гідні аліменти, забирати їх по можливості на вихідні, на канікули, возити на дорогі курорти, купувати якісний одяг – це, на твою думку, погана мати?
Треба так! Раз уже ми розлучилися, і я справжня мама, треба кинути високооплачувану, цікаву й перспективну роботу, займатися тільки дітьми, жити на допомогу й аліменти. Ага… – задумалася Софія, – давай-но порахую… на 10 тисяч аліментів? Більше Антону ніде взяти. Він шанований і затребуваний на своїй чудовій роботі, готовий пишатися цим до кінця своїх днів, і працювати до труни за 20-30 тисяч на місяць.
Ось і прикинь, що я зможу дозволити на ці гроші собі й дітям?
Або так: мені треба впрягтися в три або чотири роботи, при цьому, встигати скрізь: садки, гуртки, школи тощо. Мама втомлена, зла, змучена, нічого їй уже не треба, тільки б відпочити, зате діти з нею, вона ж мати!
А Антон, як хороший порядний батько буде платити аліменти й забирати їх на вихідні, на канікули, в кращому випадку до своїх родичів у передмістя, щоліта возити в на озера.
Ще такий розклад: він прекрасний батько, буде їх балувати, а я втомлена, з роздутим почуттям незадоволеності, ні в чому не реалізована тітка, буду кричати на них постійно і щось вимагати: вчіться, допомагайте, займайтеся співом тощо. І років у чотирнадцять або п’ятнадцять дітки мої мені скажуть: мамо, ми хочемо жити з татом!
Ще є варіанти, я описала найпоширеніші. Що за допотопні поняття – при розлученні, діти повинні жити з матір’ю! Це так! Але якщо жінка цього хоче й готова від усього відмовитися заради того, щоб діточки виносили їй мозок маленькими.
А діти виростуть, їхній батько одружиться, і кому моя жертва принесе користь? Усім! Крім мене.
– Я не відмовлялася від тебе, коли ми розлучилися з твоїм батьком, але ти залишилася зі мною! – трохи роздратовано відповіла мама.
– І займалася моїм вихованням бабуся! А ти працювала і працюєш зараз, ні, гаруєш! Тільки щоб бути ідеальною перед усіма, роботодавцем, родичами, подругами, а мою думку ти ніколи не питала – ти працювала.
Неля Ігорівна зітхнула.
– А якщо в них з’явиться мачуха?
– А якщо вітчим? Ти такої можливості не виключаєш? Мамо, ми самі ухвалили рішення і не треба мене засуджувати. Там теж бабуся і дідусь рідні – це нормально.
– Ні!
– Нехай для тебе це буде ненормальним, я не збираюся приносити себе в жертву твоїй і громадській думці. Я дітей у держустанові не залишаю на виховання, вони будуть жити з батьком.
– Ти не мати!
– Ти це вже казала, – посміхнулася Софія, – нічого, переживу.
Чергова сварка з мамою телефоном, і все через розлучення дочки з чоловіком, точніше, через її рішення: діти залишаються з ним! З колишнім чоловіком, з рідним батьком. Неля Ігорівна не може відійти від шоку. Що ще скажуть люди?!
Після всіх формальностей, коли Софія зробила, так як вважала за потрібне, підключилися тітки, дядьки, бабуся, вони теж засуджували її.
Вона – не мати! Зозуля.
Хто тільки не намагався пояснити їй – це неправильно! Навіть подруга довгий час або засудливо мовчала, або говорила прямо – діти повинні жити з матір’ю. Усі волали до її материнського інстинкту, до совісті, але вона нікого не послухала.
Їй начхати, що скажуть люди! І після розлучення дві дочки залишилися жити з татом. А мама зібрала речі й з’їхала в свою квартирку, куплену, до шлюбу.
Ділити колишнім подружжям нічого кожен залишився при своєму, хоча дороге авто, можна сказати, Софія купила чоловікові, але в нього діти – йому потрібніше.
Антон не був поганим чоловіком і вже точно не був поганим батьком. Він любив дружину, сім’ю, дітей, але Софія ще до заміжжя була амбітною дівчиною, любила дорогі речі, мала свій автомобіль, певні досягнення на своїй роботі.
Доля зіштовхнула їх випадково, на дорозі, в лютий снігопад, у неї на машині спустило колесо, а Антон не зміг проїхати повз і врятував дівчину зі снігового полону. Обоє чомусь вирішили тоді – це доля.
Пізніше Софія зрозуміти не могла, чим привабив її найтихіший, найделікатніший, дуже вихований і освічений Антон, усе в ньому було чудово, і зовні, і в душі, але він геть-чисто позбавлений честолюбства, азарту до життя – йому багато не треба.
Тихе сімейне вогнище, чарівні дітки, стабільна робота. Він годинами читав книжки, міг захопитися суперечкою на якусь тему з історії, люто відстоювати свої політичні та громадські переконання, міг кілька днів переживати за когось абсолютно незнайому людину, забуваючи про тих, хто поруч.
Софія не розуміла, як так можна! Завжди прагнула, рвалася, домагалася. Тому й розлучилися, після п’яти років шлюбу – різні! Не просто різні – абсолютно несумісні.
Завдяки свекрусі, Софія не затрималася в першому декреті, пізніше і в другому. Свекруха, до речі, на відміну від мами повністю підтримала невістку.
– Дітям буде краще тут, з нами, ніж постійно чекати тебе з відряджень.
Дівчаткам, звісно, на відміну від дорослих було складніше зрозуміти, куди поділася їхня мама і чому вона приїжджає так рідко.
Вона і раніше весь час була зайнята, але щовечора вдома, а тепер її немає, і майже весь час вони в бабусі.
Незвично було і самій Софії, особливо перший час. Вона звикла до певного ритму, графіку, а тепер у неї ніби руки розв’язалися, але вечорами їй бракувало дитячих криків, розкиданих іграшок по квартирі, іноді перемикаючи канали в телевізорі в черговому готельному номері, у відрядженні й натикалася на дитячий канал, на кілька хвилин зависала, дивлячись на мультики, що дратували її раніше.
Незабаром і на ці дурниці в неї часу не було.
До дітей не з’являлася кожні вихідні, уже через пів року, стало зрозуміло, канікули вона теж не може проводити з ними, відкуповувалася грошима, дорогими подарунками, телефонувала часто, особливо після розмов з мамою.
Але думки своєї не змінила і дітей забрати не намагалася.
Через п’ять років Соня переїхала до Києва, на той час вона вже не працювала на когось, а будувала свій бізнес, невеликий, у сфері фінансових послуг, на нормальне життя в столиці їй вистачало.
Про дітей вона не забувала, їхнього тата аліментами не ображала. Дочки не забували про неї, по відео з телефона знали, який вона вигляд має.
Чотири рази на рік відвідувала їх, коли приїжджала до мами, забирала і відвозила відпочивати.
– Вони тебе забули, ти їм ніхто! – періодично нагадувала їй мама про материнський обов’язок. – А Антон одружився, ти знала?!
– Мамо, звісно, я в курсі! І з дружиною його знайома, нормальна жінка, така, як йому потрібна: хазяйновита, домашня, сама доброчесність. Дівчатка від неї в захваті.
– Чужа жінка їм рідніша за матір! – не вгавала мама.
– Ступінь спорідненості визначається, не цим, – намагалася зберегти спокій доросла дочка.
– Але в тебе ж усе добре, ти зараз працюєш на себе, чому не забрати дівчаток? Невже тобі не хочеться бачити, як вони ростуть, дорослішають, якими красунями стають.
– Дуже хочеться, але… – Софія на мить замовкла, – здається… я вже звикла і мене це влаштовує. Підростуть, я заберу їх у велике місто, а поки їм краще з ним, з ними.
До того ж своя справа забирає навіть більше часу і сил, ніж працювати на дядька. Саме тому в мене не складається в особистому житті. Немає гідного, немає рівня. Так, як було з Антоном, я не хочу.
– Це тобі покарання, за те, що ти дітей кинула!
– Що поробиш, я така, – відповідала дочка, не ображаючись. – Перестань мамо, ніхто їх не кидав, влітку ми з ними летимо в Іспанію.
– Дітям не це треба, дітям потрібна материнська любов, тепло маминих рук, особливо дівчаткам.
– Мамочко, моя дорога, дбайлива! Усе це в них буде, виростуть, переїдуть до мене, вчитися ж їм десь треба. Знаєш, про що я подумала… – радісно сказала Софія, – а полетіли разом з нами відпочивати, ти ж за кордоном разів зо два всього була. І дівчатка будуть раді.
– Ти і мене купити хочеш? – ображено відповіла мама.
– Ні, просто хочу, щоб ми всі разом провели час. Що в цьому поганого?
– Я і так з ними бачуся досить часто.
– Тому ти прекрасна бабуся. І я буду такою, – дзвінко розсміялася Софія. – Мамусю, усе буде добре, дівчаткам дійсно там краще. Час покаже, яка я мати.
Ще через п’ять років, закінчивши школу старша дочка Софії Аліна сама захотіла до мами, і мама її забрала до себе. Молодша поки жила з батьком і мачухою, занадто вона прив’язалася до молодшого братика, в Антона народився син у другому шлюбі.
А ось куди вступати буде, молодша Лія довго не могла вирішити, боялася залишити тата, кинути, зрадити. Але й це з часом минуло, тато зміг їй усе правильно пояснити.
Софія зберегла нормальні стосунки з колишньою свекрухою, навіть з Антоном, хоча спілкуватися з ним доводилося вкрай рідко, здебільшого з його дружиною, вона більше знала про дівчаток, ніж батько.
Були спочатку непорозуміння, але його друга дружина швидко зрозуміла, у першої дружини Антона, зовсім інші погляди на життя, але цьому це не заважає їй бути нормальною матір’ю, хоч і далеко від дочок.
Та й перспектива платити їй аліменти на двох дітей, новій дружині особливо не подобалася, тож довелося прийняти правила гри цієї сім’ї.
Маму Софія теж забрала до себе, коли стала наймати людей на роботу, вмовила її.
– Мамо, мені потрібен тямущий бухгалтер. Я вже не справляюся одна.
– А твій Валера?
– А у Валери свій бізнес, і ми намагаємося не говорити про роботу вдома, – відповіла дочка.
Звісно, мама приїхала, вона не могла кинути навіть дорослу дочку.
Непоганою матір’ю виявилася і Софія, за підсумком: дочки про неї не забули і не розлюбили, зараз уже дорослі живуть у великому місті, молодша поки з мамою і вітчимом, старша вже окремо зі своїм молодим чоловіком. Кожна займається тим, про що мріяла, не забуваючи телефонувати бабусі, татові й тітці Свєті (мачусі).
Софія щаслива, що нікого тоді не послухала, не переступила через себе і тим паче не робила чоловікові на зло.
Діти повинні жити там, де їм дійсно краще і необов’язково з мамою. У неї вистачило розсудливості це визнати, і терпіння пережити всі негаразди.
Ось такою чудовою історією поділилася наша читачка. Дякуємо.
А ви, дорогі читачі, чули про такі неординарні ситуації в родині, де врешті все таки процвітає мир і взаємоповага?
