У Іллі, оглядаючи з порога свою кімнату в гуртожитку, йшов пар з вух від злості. У приміщенні панував повний бардак. Килим був збитий і задертий, стілець валявся на боці, поруч із ним – черепки квіткового горщика, диванна подушка і постільна білизна з шафи, витончено вимазані в чорній, жирній землі. У повітрі витали стійкі запахи помийного відра. У кишені біля кухонних дверей були розкидані недопалки, брудні пакети, вимазані в попелі та кетчупі ковбасні обгортки упереміш із риб’ячими скелетами. Саме відро з відірваною пластмасовою ручкою проглядалося глибоко під обіднім столом.
Переляканий мініатюрний рожевий кролик, щільно притиснувши вуха, затремтів у своїй клітці. Завмер, дивлячись крізь скло акваріума, пухнастий хом’як, що вічно жує. Сховала зморшкуватий перископ у свій круглий панцир велика черепаха. У хаті запахло грозою.
— Ну, чортенята, тримайтеся! Прийшов ваш останній час! Запорю! – зробивши страшне обличчя, він знайшов на полиці мухобійку і повільно рушив усередину розгромленого житла. Під диваном придушено пискнуло.
— Виходь, підла гадина! Бити буду! Рахую до трьох! Раз! Два…
На рахунок три з-під дивана з гуркотом вискочив біло-чорний французький бульдог і, істерично почав дерти кігтями по фарбованій підлозі, рвонув у кухню. Досвідчений Ілля встиг витягнути ногу – собаці, що летів ракетою, спіткнувся і, проїхавшись гладкою поверхнею своїм тупим носом, замість кухні, вистрілив себе прямо в передпокій. Розбивши, як більярдну кулю, взуттєвий стрій, собака гарячково заметушився у вузькому просторі.
Бульда, хоч і була всього лише дев’ятимісячним цуценям, легко здогадалася, що зараз їй доведеться оплачувати сьогоднішній розгардіяш. Вона сіла біля дверей просто на дупу, витягнувши всі свої лапи вперед, нахилила голову набік і жалібно завила.
Дивлячись на цю покірну, придуркуватий позу, на великі круглі як вишні – очі, які сльозяться. І на тремтячі кінчики вух, розлючений був Ілля, раптом пом’якшав, кілька разів врізав хлопавкою по одвірку, плюнув і, обізвавши собаку дурепою, пішов шукати головну винуватицю сьогоднішнього “свята неслухняності” – велику триколірну кішку.
Коли Ілля повернувся, квартирна принцеса вже вийшла зі своєї розкішної коробки на шафі, зістрибнула донизу, і шляхетно, з бридливістю, піднімаючи білі лапки, ступала по забрудненому килиму, просуваючись просто на кухню, щоб перевірити свою миску. Вона була спокійна, величава і беззастережно впевнена у своїй безкарності.
— Ксюша! Ну чому ти така зараза, га? Навіщо ти цю дурненьку знову підставила? – він схопив кішку під теплий живіт і підняв над собою. Нахабні котячі очі невдоволено дивилися на людину, і нібито говорили.
“Чого тобі, двоногий виродку? Чому миски порожні? Ти риби приніс? – кішка докірливо нявкнула, – Так їй і треба, цій твоїй собачині. Дурепа вона! Буду я ще через неї засмучуватися. На біса було приводити в дім усяку погань. Собака – ворог людини! Кролик – дурень! Миша – взагалі мовчу! А ця кістяна шайба? Тьху, соромно сказати! Чого тобі зі мною погано було? Жили ж як люди – мир та злагода. Тепер розсьорбуй”.
— Точно, сам винен, – Ілля дивився в глузливі котячі очі й думав, як так вийшло, що він обріс усіма цими тваринами? І що більше їх ставало, то легше з’являлися нові. Їх хтось приносив (хом’як), просив прихистити на якийсь час і забував (кролик), дарував (черепаха), привозила сестра (кішка), привозили для сестри (собака).
Чорт знає що! Учора ввечері у двері подзвонили. Він відчинив – дівчинка, в руках триколірний щур, каже: вам не треба? Це був уже перебір і він, вибачившись, рішуче зачинив двері. При цьому з-під ніг визирали цікаві котяче-собачі очі… Волелюбне цуценя було явно не проти, а кішка, презирливо посміхаючись, нібито говорила:. Ну-ну, дурко, ну-ну… Щура нам тут точно не вистачає…
Ксюша була не дурна. Вона була вже старожилкою в цій золотій команді – три роки і мала над мешканцями абсолютну владу. Беззаперечне підпорядкування підтримувалося силою – кігті й зуби стрімко йшли в хід за найменшого бунту. Особливо діставалося бульдожці-французику на прізвисько Буся. Щенячі прочуханки не припинялися ні вдень, ні після відбою, ні під час ігор, ні під час роздачі кормів.
Буся в ієрархії квартири була самим, що ні на є, на нижній ланці . У котячий хребет давно вже варто було вчепитися знаменитою бульдожою хваткою (Буськині зуби цілком дозріли для цього), але французик був найдобрішою істотою, наділеною легким, поступливим характером, і зла абсолютно не пам’ятав. Він сприймав котячі підлості відважно, стійко, приймаючи їх як неминучість щенячої долі. Собака ніколи не підвищував голосу на Ксюшу, тільки пищав і скиглив, тікаючи від нахабної і злої морди і довгих кігтів домашнього Фредді Крюгера.
Сьогодні, кішка з собакою знову грали в… Потяг. Я б так це назвав. Ксюша, крокуючи підвіконням, впустила горщик із квіткою, і він красиво розколювався об підлогу – бух! Потяг поїхав. Зверху лапою вона відкривала двері шафи і викидала, як провідниця, з полиці постільну білизну. Несподівано падала на собаку зверху, немов фурія, від чого та торпедою, з вереском, влітала в купу квіткової землі, розносячи її по всій підлозі. Швидкий поїзд летів стрілою, несучи пасажирку в рідні краї!
Котячою лапою видряпується з-під дивана старенька черепашка, перевертається на спину і хвацько ганяється носами по підлозі. Ганяється доти, доки не забивається переможний гол – бідолаху вбивають у кут, за пилосос.
Далі, зазвичай здійснювалася операція прориву на кухню. Усе відбувалося якось так.
Ілля завжди йдучи запихав у кухонні двері папірець, щільно, щоб звірі не лазили там без діла. Але хитра Ксюша вилазила на балкон, перестрибувала на кухонний карниз і залазила через кватирку на кухню. Звідти кішка просовувала лапу в щілину під дверима, заводячи і провокуючи собаку. Енергійна, довірлива Буся не могла довго стримуватися – тиснула на двері, настрибувала на них щодуху і гарячково здирала фарбу кігтями. Двері, зрештою, з гуркотом відчинялися, і натхненній боротьбі починали ганятися один за одним по тісноті чотирьох з половиною квадратних метрів, кидаючи табуретки, каструлі й плутаючи дроти. Рано чи пізно дверцята мийки відчинялися і тварини нарешті діставалися жаданого помийного відра, радісно розганяючи по підлозі його вміст. Це був апофеоз свята!
Слідом за цим, звірі заслужено відпочивали на купі білизни. Не виключено, що в цей час Буська вилизувала кішці шкуру – собака була страшенною лизункою. Друга її кличка була “Слиновбивця” – вона захоплювалася і могла зализати кого завгодно від незрозумілого щенячого щастя, що накочувалося на неї невблаганно, як цунамі, варто було тільки піднести до неї обличчя.
Рожевий кролик Чапа і волохатий хом’як Іванович спостерігали за тим що відбувалося із захопленням, нарікаючи, що не в силах вирватися зі своїх камер і теж дати жару. Особливо всіх тішив хокей з черепахою. Її – холоднокровну рептилію народ недолюблював. Стара карга, так тобі й треба! У неї навіть імені свого не було. Ілля називав її банально – черепахою, і ніяк не доходила справа дати саме імʼя.
Коли в замку лунав звук ключа, Ксюша жваво злітала у свою коробку, залишаючи собаку на поталу людині. Дурна Буся першою потрапляла під важку долоню, і їй, першій же, природно, і діставалося в гніві. Кішка ж спокійно спостерігала за екзекуцією зі свого горища, знаючи м’який і відхідливий хазяйський характер. Зазвичай до її прочуханки справа так ніколи і не доходила. От же, психолог гарний!
Ілля прибрав будинок, виніс відро і помив підлогу.
Знову, ну, чорт забирай! Уже втретє за тиждень. Возячи ганчіркою по підлозі, він філософськи продовжував розмірковувати про те, навіщо йому це все треба, і не знайшов, що собі на це відповісти.
— Я просто дурень, – сумно подумав він, дістаючи з пакета рибу, яловичу печінку, кульок із зерном і розкладаючи їжу по мисках.
За годину він лежав на дивані біля телевізора з Івановичем, що копошився у волоссі, і обліплений з усіх боків теплими, м’якими тілами його друзів, гладив ребристий панцир потерпілої – черепахи. Звіринець мирно гніздився навколо свого благодійника і світ перебував у довгоочікуваній рівновазі. Кожному дісталося по ділянці тіла свого господаря.
— Навіщо – навіщо…? Потім! – несподівано вголос сказав він сам собі і чмокнув Бусю в мокрий чорний ніс, – Потім, ось і все…
Натхненний собака почав гарячково лизати Іллю в обличчя.
— О, Господи! Ну, який же я, все таки, дурень!
