Ми з дружиною переїхали до цього будинку зовсім нещодавно — не минуло й року. Так сталося, що трикімнатну квартиру довелося розміняти на дві повноцінні однокімнатні — одна нам, інша — доньці з чоловіком.
Звісно, вони могли б і з нами залишитися жити, але хіба це життя для молодих, із батьками?
Тому вирішили: нехай уже самі якось, як піде. А там, дивись, і на більшу квартиру зароблять.
Можливостей для цього зараз хоч і мало – але вони все ж є. Було б бажання. Ну, або потреба. Дружина каже:
— От коли дітки підуть, тоді й «припече» по-справжньому.
Але це тепер їхня справа, ми, чим могли, допомогли вже.
Та річ у цій розповіді піде зовсім не про це, а про неймовірний збіг, який вкотре перевернув моє життя з ніг на голову…
Чесно кажучи, з новими людьми я сходжуся не дуже легко: вік уже дозволяє поглядати на оточення «з примруженням» і більш виважено оцінювати персонажів, наділяючи їх ролями з тієї чи іншої, зазвичай, зовсім нещодавно прочитаної книги.
І от віднедавна навколо мене живуть «очкастий чарівник» із дев’ятого поверху із собакою, дві «Герміони», яких я розрізняю за віком — «молода» і «давно вже заміжня», пара дуже схожих один на одного «Северусів», два Довгопупси, які відповідають своїм прізвиськам, — перший «із уряду», другий десь на овочевій базі працює, один «шкідненький» підліток Драко, що наїжджає своїм велосипедом на гарну клумбу у дворі будинку, й один рудий довготелесий Візлі.
От із ним я розмовляю набагато частіше, ніж з іншими сусідами.
Не тому, що якось зійшлися на спільних темах та обговореннях чогось, а тому, що частенько перетинаємося в ліфті. Чоловік він начебто непоганий, але «базіка» — усе завжди про всіх знає.
І мені навіщось розповідає.
Сьогодні ось про тітку Шуру з першого поверху мову завів:
— Ти думаєш, вона чого постійно біля під’їзду на лавці сидить? — «тикати» мене Візлі став із першого ж дня знайомства.
Не чекаючи відповіді, продовжив:
— Сина, теж Сашка, якого на честь неї назвали, чекає.
Не витримавши вичікувального погляду, я запитав:
— Звідки чекає?
Сусід голос до шепоту знизив:
— З фронту…
І палець до губ навіщось приклав.
— А ти чого пошепки говориш? — цікавлюся. — Чи це таємниця якась?
У ліфті ми були вдвох, але сусід озирнувся, на камеру відеоспостереження під стелею подивився, потім ближче до мене присунувся:
— Розумієш, там діло таке… Він уже з пів року, напевно, як безвісти зник. Якби живий був, то вже повернули б, — зітхнув і голос підвищив. — Який там! Нема його вже, найімовірніше! Але тітка Шура, матінка його, усе чекає, цілими днями до пізньої ночі сидить на цій лавці, усе в обличчя перехожих вдивляється, додому тільки на кілька годин заходить. Тому ми при ній-то й не висловлюємо своїх припущень, сама, може, додумається. Якщо, звісно, остаточно з глузду не з’їхала…
Двері відчинилися, і я з полегшенням, ніби звільнившись від цієї «тягучої» й неприємної розмови, вийшов у «напівтемряву» першого поверху.
Сусід трохи потоптався, але побачивши, що я зупинився біля своєї поштової скриньки, замовк, а ще за кілька секунд грюкнули зачинені за ним двері під’їзду.
У мене на душі виникло роздратування від щойно почутого — подумалося: ну якщо вірить людина, сподівається на повернення сина, то краще нехай так і буде!
Надія і віра йдуть останніми… Навіщо «злословити»?!
Кореспонденції в поштовій скриньці очікувано не виявилося — у нас її по неділях чомусь не розносять.
Тому я, зашарудівши пакетом, із яким дружина мене на районний ринок відправила, вийшов на ґанок під’їзду.
Тітка Шура була на своїй лавці. Вона пильно вдивлялася в силуети рідкісних ранкових перехожих.
Тому й на мене не подивилася.
Спустившись із ґанку, я зупинився на кілька секунд за пару метрів від неї, потім видавив із себе:
— Добридень…
Тітка Шура повільно, чіпляючись поглядом за спину незнайомого чоловіка, що зникав за поворотом, повернулася до мене й сумно так, немов вибачаючись, усміхнулася — попри те, що зморшки біля її очей були вологими, обличчя буквально дихало надією.
Протяжно так видихнула:
— Здрастуй, синку…
Потім тітка Шура, попри те, що на лавці була сама і місця на ній було більш ніж достатньо, трохи посунулася, ніби запрошуючи сісти поруч.
Навіть долонею невидиме сміття з поверхні дерев’яних дощечок струсила.
Я присів.
Хотів щось сказати, але не зміг. Тітка Шура продовжувала вдивлятися в моє обличчя. Потім раптом усміхнулася й по моїй щоці долонею погладила.
— Ну, де ж ти так довго був, синку? Не писав чому?
А я відповісти нічого не можу, клубок у горлі завадив. Тому просто знизав плечима.
— А я от усе чекаю тут тебе, усі очі вже «прогледіла», — продовжила тітка Шура. — Щодня, вважай, твої улюблені макарони з тушонкою готую. І справді, схуд же ти як, он, і сивина з’явилася, зморшки. Важко було, так?
Я знову знизав плечима.
— Я ж щоночі за тебе молюся, — тітка Шура ближче до мене присунулася, за долоню взяла — її руки виявилися теплими й сухими. — Буває, сяду біля віконця і все в далечінь вдивляюся, до Бога звертаюся, прошу, щоб мене замість тебе забрав, якщо вже так треба. І щоб це прокляття вже скінчилося… Але скоро вже, усе добре буде. Як без цього… Скоро, зійде нове сонечко…
Помовчала трохи.
В очі мені уважно, «гостро» так глянула:
— Синку, я ж усе розумію, мене тут багато хто шкодує, думають, я з глузду з’їхала. Помиляються вони. Просто горюю багато, у душі спокою немає. Якщо ти думаєш, що я тебе із сином, із Сашком, сплутала чи помилилася, то не так це.
Зітхнула.
— Просто я думаю, що якщо до всіх як до нього звертатися стану, то він мене обов’язково почує. Душею почує. І повернеться. Розумієш?
Відвернувшись убік, я непомітно змахнув сльозу, що ковзала по щоці.
— Розумію…
Відповідь від емоцій, які переживав у цю секунду, вийшла якоюсь хрипкою, ніби чужим голосом.
Я навіть здригнувся від несподіванки. Прочистивши горло, повторив:
— Розумію. Я все розумію…
І додав:
— Ви бережіть себе, усе налагодиться… Він живий. Треба вірити!
Потім піднявся з лавки й попрямував у своїх справах.
Коли повертався з ринку, побачив, що бабусі біля під’їзду не виявилося — вирішив, що вона, замерзнувши чи зголоднівши, додому зайшла.
Звідкись з’явилася думка: «А що як, відлучившись на хвилинку, повернення сина пропустить?» Тому сів на лавку й головою в різні боки крутити почав, вишукуючи серед них людей у формі.
Але майже тут же осікся, залаявся сам на себе і сховався в під’їзді будинку. Немов соромлячись чогось.
Чи ховаючись. Можливо, від себе самого…
З того осіннього дня й ось уже як пару місяців я став спілкуватися з тіткою Шурою постійно.
Не тому, що всерйоз сприйняв її ідею про «трансляцію» своїх думок синові через зовсім сторонню й незнайому людину, а тому, що її слова в мені також відгукувалися давно забутим материнським теплом та увагою.
Річ у тім, що моя мама пішла з життя вже майже п’ятнадцять років тому, але сумувати за нею я продовжую так, ніби це сталося вчора.
З мамою, зізнатися, я не був особливо близький.
Принаймні, не так, як була з нею близька моя молодша сестричка.
Воно й зрозуміло — у жінок спільних тем завжди більше, вони думають однаково. А я… У мене робота, сім’я. Своє життя.
Знаєте, від цього спілкування й мені стало легше!
З’явилися нові цілі, нові думки й навіть мрії.
Ви не повірите, але саме в цей період я з успіхом і неймовірним натхненням закінчив роман, який давно «залежався», написання фіналу якого відкладав уже років п’ять! (так, ось така я творча душа, пишу книгу)
Але найголовніше все-таки не це, а те, що щоденні розмови з літньою сусідкою стали таким собі моїм вибаченням перед мамою, що в останні роки її життя я так мало приділяв їй уваги, звівши його по суті до кількох чергових фраз на день.
Тітка Шура при кожній зустрічі, як і раніше, звертаючись до мене «синку», продовжувала розповідати про свої домашні справи й дрібні клопоти, ось, мовляв, минулих вихідних до чоловіка на цвинтар їздила, теж, каже, посиділа поруч із ним, поплакала, а позавчора фотографії старі, де сама ще молода, дістала — ті сльози були вже від щасливих спогадів.
— Сьогодні зранку пельменів наліпила, більше сотні вийшло! Сашко любить їх, навіть більше чим вареники! — тітка Шура усміхнулася. — Синку, приходь додому, ти таких пельменів уже ж більше року не їв. Усе для тебе, мій хороший. На балкон винесла, уже мабуть заморозилися…
І насправді напередодні Нового року мороз «за діло всерйоз узявся» — вікна візерунками розмалював, а подих на густу пару перетворив.
— О хо-хо, синку, як же ти там у холоднечу цю? Не захворів би…
— І ви, — кажу, — сьогодні на вулиці довго не сидіть, додому відправляйтеся. А то ж запалення «заробити» в одну хвилину можна.
— Так, піду зараз. Ще п’ять хвилиночок посиджу й піду…
Увесь день на роботі я відчував на серці якусь незрозумілу тяжкість — ніби ненароком для себе когось образив і не вибачився за це. Додому поїхав на таксі.
Біля під’їзду стояла карета «Швидкої допомоги», у розчинені задні двері якої два санітари заносили ноші.
На яких, заплющивши очі, лежала тітка Шура, що стала мені такою рідною.
Підковзуючись на замерзлому втоптаному снігу, я підбіг до автомобіля з червоним хрестом.
Видихнув:
— Що трапилося? — а сам подивитися на тітку Шуру боюся. Щоб не заплакати.
І тут почув:
— Синку, ти? А вже думала, що не дочекаюся…
— Я… — сльози все-таки полилися по щоках. — Я… мамо…
І немов вихор у душі виник, немов смерч, у якому змішалися давно забуті й начебто, як здавалося, уже втрачені почуття й емоції.
І ось я вже зовсім маленьким хлопчиком притискаюся до маминої долоні, крізь тонку рукавичку намагаючись зігріти її своїм подихом у лютий мороз.
— Це я, мамо, я…
Вранці в лікарні сказали, що в тітки Шури запалення легень.
Але, мовляв, нічого серйозного, за пару тижнів випишуть. Передачу не взяли, пояснили, що поки не можна.
Додому я повернувся майже під обід. Порожня лавка біля під’їзду виглядала забутою й навіть мертвою.
Знявши рукавичку, рукою розчистив сніг на ній і, наїжачившись, як горобець, якомога глибше сховавшись у хутряний комір пальта, сів.
Як на зло, з під’їзду з’явився той самий мій сусід «Візлі», який із найвищої сходинки ґанку спочатку присвиснув і потім голосно заявив:
— От тобі й на! Зміна, значить, караулу відбулася! — потім, спустившись нижче, запитав: — Ти що ж, тепер замість цієї «чокнутої» баби її сина, чи що, чекатимеш?
Я трохи підвівся, але вчасно смикнув себе:
— Знаєш, що?
— Що?
— А не пішов би ти… Чи, може, тобі допомогти?
— Ну-ну! — сусід на кілька кроків відступив. — Тільки спробуй! Вмить у поліцію здам. Тим більше, вона сама сюди йде…
І справді, засніженою дорогою між будинків крокував високий хлопець у військовій формі. Його обличчя було відкритим, усміхненим. А очі світилися невимовною радістю.
«Візлі» навіть в’язану шапку з голови стягнув:
— Оце так-а-а. Це ж Сашко, син баби Шури…
Хлопець порівнявся з лавкою, ще ширше усміхнувся:
— Добридень, — чомусь тільки зі мною за руку привітався. — Так і знав, що зустрічальники будуть.
Потім уздовж дому подивився, ніби шукав когось. Але перш ніж у під’їзд зайти, знову до мене звернувся:
— Дивна річ, — помовчав кілька секунд. — Ось вас я зовсім не знаю, а обличчя начебто знайоме. Наче уві сні вас бачив, але сон цей забув.
Потім на сходинку ступнув:
— Гаразд, познайомитися ще встигнемо, додому піду, — по-дитячому всією щокою підморгнув. — Мені здається, матір пельменів наготувала, вони в неї смачні — жах…
Тітку Шуру з лікарні так і не виписали… З її сином, Сашком, ми подружилися, у вільний час багато спілкуємося на різні теми. Іноді розмовляємо про своїх мам, згадуємо.
Адже тепер-то я точно знаю, що якщо до когось навіть у думках звертатися, то душа тієї людини все обов’язково почує…
І, звісно ж, відповість — можливо, вустами інших людей, або західним променем, що сковзнув з обрію у вічність…
🕊️ Думки від редакції
Інколи найщиріша розмова із самим собою починається з розмови з чужою людиною, яка потребує тепла. Як бачимо, материнське серце і справді має особливий зв’язок, що долає відстані та навіть «брак звісток», а турбота, віддана «в чужі руки», повернулася сторицею.
А ви вірите, що думки й почуття можуть долетіти до рідної людини, де б вона не була?
Миру всім нам🕊️🕊️🕊️
