— Боже мій, та в нас же своїх троє!
Настя важко опустилася на старий диван і схопилася за голову. Федір мовчки, спідлоба глянув на дружину.
— То і що мені тепер робити? У дитбудинок її відвезти? Васько мені все ж таки братом був…
— Братом! Ти коли востаннє бачив того свого брата? Років десять тому? Він же до тебе і потикався тільки тоді, коли йому щось треба було…
Настя трохи збавила тон, і Федір подумки полегшено зітхнув. Не хотілося йому все робити через силу… Сваритися не хотілося. Та й розумів він чудово, що основний тягар турбот про Соньку ляже саме на плечі дружини.
Але ж… Настя в нього добра. Галаслива, звісно, може й гримнути, і навіть рушником спересердя по спині пройтися, але ж то не зі зла… А повз чужу біду ніколи не пройде.
— Настю, ну скажи, що мені лишалося робити? Я ж дядько, рідний дядько. Найближчий родич. А вона ж то… — Федір кивнув на маленьку дівчинку, яка як зупинилася біля порога, так і стояла, зіщулившись. — Вона ж то тут до чого?
— Та зрозуміло, що дитина ні до чого… Ховати хоч коли будуть?
— Завтра. Поїду з самого ранку.
— Ну, чого оченятами кліпаєш? Іди-но сюди, знайомитися будемо.
Дівчинка несміливо зробила крок уперед. Потім ще один. Настя не витримала, схопилася з дивана й сама підійшла до неї.
— Ну чого ти, як нежива? Давай, допоможу пальтечко зняти.
Настя вправно розстебнула ґудзики, стягнула з дівчинки затерте пальто, потім якусь величезну кофту — одразу видно, що з чужого плеча… А потім аж зойкнула.
— Матінко рідна… В чому тут тільки душа тримається? Сама шкіра та кістки… А це що таке?!
Настя повернула дитину до світла й просто скам’яніла. Глянула на чоловіка. Той подивився на дитину й важко крекнув. Ех, мало він Васькові потиличників у дитинстві давав. Треба було більше — дивись, і людиною б виріс.
Соня стояла в тоненькому платтячку з коротким рукавом. Її худенькі рученята були суціль вкриті синяками. Настя обережно відтягнула комірець сукні, зазирнула на спину й жахнуно прикрила рота рукою… Постояла так мить. А потім ніби прокинулася:
— Федьку, воду став гріти, швидко! Мишку, ану йди сюди!
З кімнати миттю вигулькнув Мишко.
— Чого, мам?
— Не чого, а що! Скільки разів тобі казати! Біжи миттю до Василівни. Скажи, що треба якоїсь одежини на дівчинку… Може, в неї завалялося щось стареньке.
— Я зрозумів, мам. Я все чув.
— Ну, а як чув, то чого ще тут стовбичиш?
Мишко рвонув за двері, на ходу натягуючи куртку. Вони з хлопцями давно вже й підслуховували, і підглядали. Ще б пак — у їхню сім’ю може затесатися така малявка, та ще й дівчисько! Але коли побачили, як мама роздивляється ті страшні синці, то одразу вирішили: треба в їхній кімнаті перегородку поставити.
Нічого, вони потісняться, зате мала завжди буде під їхнім захистом, і більше її ніхто пальцем не зачепить. Хлопці вмить забули про всі свої підступні плани, які ще зранку вигадували, щоб «приблуді» життя медом не здавалося, і дружно взялися за діло.
Мишко притягнув не тільки цілу торбу якихось лахів, а ще й саму Василівну привів. Точніше, він просто не зміг від неї відчепитися, тож вона прийшла сама.
Василівна довго ойкала та бідкалася над непутящим життям Васька-волоцюги, а потім діловито сказала:
— Ти б у голову їй зазирнула, Настю. Хтозна, яка там звірина водиться, потім і не виведеш.
Увесь цей час, поки навколо неї метушилися дорослі, Соня так і стояла посеред кімнати. Вона мовчала, ніби все, що відбувалося навколо, її взагалі не стосувалося. Настя зойкнула, кинулася до дівчинки, розібрала поплутане волосся на проділ і вилаялася так, як не кожен сільський мужик уміє.
Підняла криво заплетену кіску, важко зітхнула. Волосся ж таке гарне… Ой, як шкода дитину.
— Соню…
Дівчинка звела на неї перелякані, величезні очі.
— Соню… Волосся треба стригти. Зовсім… Але ти не журися, воно ж швидко відросте. А я тобі он, дивися, яку гарну хусточку дам…
Брудними, впалими щічками дівчинки покотилися сльози. Настя й сама ледь стримувала плач, поки шматувала ті дитячі коси, а потім палила їх у грубі. Федір зайшов, побачив усю цю картину і тільки знову крекнув. Ех, дарма він Васька в дитинстві зовсім не прибив…
Щойно Настя із Сонею пішли до бані, з хлопчачої кімнати висунулася голова Андрія, найстаршого. Йому було вже дванадцять, і він керував братами. Мав у них залізний авторитет, але ніколи ним не зловживав.
— Тату, можеш нам трохи допомогти?
Федір зайшов до кімнати й остовпів.
— А що це ви тут таке затіяли?
— Та от… Хочемо шафу розвернути, щоб куток оцій… ну, відгородити. Щоб жити їй було де. Вона ж дівчисько. А шафа важкенна.
Федір шмигнув носом і навмисно суворим, батьківським голосом промовив:
— Годує вас мати, годує, а толку з вас — як із козла молока. Утрьох шафу посунути не можете! Ану, взялися дружно!
— Тату, а спати вона на чому буде?
Федір спантеличено почухав потилицю.
— Треба щось купувати, виходить…
— Тату, а давай мені поки розкладачку дістанемо, ти ж знаєш, я на ній спати люблю. А їй моє ліжко поставимо? Мені воно вже майже замале, а їй якраз буде добре, вона ж он яка дрібна…
Коли Настя із Сонею повернулися з бані, у хлопців та Федора вже майже все було готово. Ну, постіль треба було застелити, та, може, килимок якийсь для затишку кинути, але то вже Настя сама зробить.
— З легким паром вас.
— Ой, дякую. Вморилася так, що й сил немає. Сонька ніби тієї води зроду не бачила, та й мила теж. Від усього сахається… Зараз перепочину трохи й буду вас годувати. А потім думатимемо, де ж та Соня спатиме.
Дівчинка після бані помітно покрарнішала. Худюща, кумедна в тій квітчастій хустинці, але оченята великі-великі, а вії — пухнасті…
— Так, ходімо, щось покажу…
Настя здивовано глянула на чоловіка, але підвелася. Він відсунув фіранку, що вела до кімнати синів. Це була найбільша кімната в хаті, куди хлопців переселили, щойно найменшому, Мишкові, виповнилося три роки. У батьків була крихітна спаленька, а ще одна велика кімната правила їм і за вітальню, і за передпокій, і за кухню.
— Ну і що тут у нас?
Настя побачила ту перестановку і просто замовкла. Подивилася на синів.
— Самі додумалися, чи татко підказав?
Федір тепло усміхнувся:
— Самі… Хороші хлопці в нас ростуть, Настю…
Соня не просто їла. Вона хапала ту їжу так, ніби її не годували цілу вічність.
— Так, Соню… Досить… Погано ж буде. Ти зараз трохи відпочинь, не переживай, у нас їжі на всіх вистачить. Усе добре, дитино…
Соня з невимовним жалем провела поглядом тарілку, яку забрала Настя, і ніби здулася… Ніби в одну мить на неї навалилася страшна втома.
— Ходімо, покажу тобі твоє ліжко.
Здавалося, дівчинка навіть лягти до пуття не встигла, як одразу ж провалилася в глибокий сон.
Настя повернулася до столу.
— Федю, дістань наливки.
Федір аж брови звів від здивування. Дружина ж у нього взагалі не пила. Хіба що на великі свята якийсь ковточок пригубить. Але мовчки сходив до комори за наливкою. Налив і їй, і собі.
Настя одним духом випила чарку. Федір аж рота відкрив і свою чарку на стіл поставив. А Настя подивилася йому просто у вічі й глухо сказала:
— Якби твій Васько був живий, я б його сама, оцими-от руками на місці б задушила…
Федір винувато опустив голову. Він би й сам його задушив…
Васько народився, коли Федору вже чотирнадцять минуло, і в хаті ніхто вже поповнення не чекав. Баба їхня прийшла, глянула на немовля, сплюнула й відрізала:
— Дарма народжували.
Федя досі пам’ятає, як мати тоді кричала на бабу, виганяла її з хати. А старій було байдуже. Вона ходила по кутках і щось собі під ніс бурмотіла.
Федько, хоч і був уже чималим хлопцем, але бабу ту боявся як вогню. У всьому селі подейкували, що вона відьма. Ні, Федя, звісно, вже розумів, що ніяких відьом у природі не існує, але все одно моторошно було…
Мати втомилася кричати. А баба раптом зупинилася й так спокійно каже:
— Помру я завтра. На похорон оцього візьми.
І вузлуватим пальцем на немовля вказала.
Мати одразу відрізала:
— Ще чого не вистачало!
Баба зміряла її важким поглядом і рівним голосом промовила:
— Прокляну. З того світу прокляну, якщо не візьмеш…
А наступного дня і справді померла. Ох, Федя тоді думав, що від жаху з глузду з’їде, стоячи біля тої труни. Мати не наважилася ослухатися, прийшла з малим Васьком. Ой і горлав же він тоді… На весь цвинтар надривався. Зате після того напрочуд спокійним став.
Але з самого малечку Васько був як щуреня. Чуже нишком зжерти, на іншого свою провину звалити — це він умів як ніхто. Звісно, відгрібав спочатку від батька, а потім і від Феді.
Але життя його так нічому й не навчило. До армії сходив. З армії собі якусь непутящу наречену привіз. Дівку народили — і все, на тому їхні батьківські обов’язки закінчилися. Жили весело. Що не день — то гулянка.
Скільки разів Федя вмовляв старих батьків до себе перебратися, але вони все бідкалися, що Васько із Сонькою без них зовсім пропадуть…
От і пропали. Батьки один за одним на той світ пішли. І року не минуло. Васько те діло добре відсвяткував, хоча на похорон ні копійчини не дав.
А через чотири роки подзвонили Федору з сільради, запросив до себе сам голова:
— Федю… Тут таке діло… Брат твій, разом із жінкою своєю, замерзли насмерть, трохи до хати не дійшли… Дівчинка в них зосталася. Якщо ти її не забереш, то загине дитина в тому дитбудинку… А про похорон не журися, сільрада допоможе. Ви ж у нас із Настею люди роботящі, працівники на вагу золота.
Сам не знає Федько, чому Насті одразу всю правду не розказав. Певно, боявся, що дружина згарячу заборонить те дитя в хату привозити.
За тиждень Сонька перестала жадібно хапати їжу руками. Навчилася їсти виделкою і ложкою. Шкіра в неї порожевіла, перестала світитися наскрізь. Але поводилася Соня як справжнє дике вовченя. Якщо хтось із хлопців щось у неї питав, вона миттю ховалася з головою під ковдру і мовчала як риба.
Вони до неї і з книжками, і з іграшками своїми. А вона мовчить як сич, тільки величезними оченятами лупає. Скільки Настя намагалася до неї достукатися, але все марно. Крім «так» і «ні» — жодного слова не витягнеш.
Настя якось уже не витримала, стала перед Сонею:
— Чого ти вовком на всіх дивишся? Що ми тобі такого поганого зробили? Чого не поговориш із нами, не усміхнешся хоч раз? Чи, може, не подобається тобі в нас? Так ми ж силоміць нікого не тримаємо!
Соня дивилася на неї своїми бездонними очима. Навіть не кліпнула, тільки з тих широко розплющених очей викотилися дві великі сльозини…
Настя аж поперхнулася від несподіванки. З хати вискочила, сама ледь не ридає. Тоді ж і слово собі дала, що більше ніколи в житті голосу на цю дитину не підвищить.
Надвечір того ж дня знову Василівна нагодилася.
— Щось ти, Настю, якась сама на себе не схожа.
Настя тільки втомлено рукою махнула:
— Ой, не можу я вже… Я до неї і так, і сяк, і з добром, а вона все як сич сидить…
— Так і буде сидіти як сич…
— Це ще чому?
— Чому-чому… Вона ж дитина, а діти душею відчувають, коли їх не люблять. Вона ж у тебе зараз, вважай, як у тому дитбудинку живе, тільки умови трохи кращі.
— Ну, Василівно, ти як скажеш щось… Як же її отак одразу полюбити можна? Вона ж чужа зовсім. Але ж я її не кривджу. Стараюся для неї…
— А кошеня мале полюбити можна?
— Ну, так то ж кошеня…
— От у тому й біда наша. Іншими ми стали. Не такими, як колись були… Колись люди вміли одне одного любити просто так. Тому вчися любити, Настю… Вода камінь точить…
Ось так воно часом буває в житті: береш у дім чужу біду, а вона стає твоєю, рідною. І любов не приходить за один день, вона проростає тихо, як насінина в теплій землі, якщо її поливати терпінням і добротою.
А чи доводилося вам колись відігрівати зранену душу, чекаючи, поки вона знову навчиться довіряти людям?
