— Я так і відрізала: на мене нехай навіть не розраховують. Глядіти не буду і грошима не поможу, бо то вже, знаєте, не просто дурня, а справжнє казна-що! — Лідія Євгенівна аж руками сплеснула, не тямлячи себе від обурення.
— А донька твоя що, зовсім не думає, що робить? — підхопила подруга, хитаючи головою. — Ну куди їм ще одну дитину? Вони ж ту двокімнатну, на яку ти їм грошей дала, заледве тягнуть, кожен місяць за кредит дрижать.
Спадкоємця зятю заманулося! А що успадковувати, га? Борги та порожній гаманець? Теж мені, знайшовся олігарх місцевого розливу. Донька боїться, що сама залишиться?
Правильно боїться, бо сьогодні йому ще одну дитину подаруй йому а завтра він їй такі умови виставить, що хоч вовком вий. І куди вона тоді з тим малим на руках?
— Отож і я сказала: хоч із дитиною, хоч без — на мене не розраховуйте, — зітхнула Лідія Євгенівна. — Мені за три роки на пенсію виходити. Я ж мріяла хоч трохи квартиру до ладу привести, ремонт освіжити, техніку якусь нову взяти, бо потім точно на це грошей не назбираю.
Хотілося хоч якусь копійчину на старість відкласти.
У мене, звісно, є дещо за пазухою, але зовсім мало лишилося — витрусила всю мошну, як допомагала доньці з зятьком те гніздо купувати.
Лідії Євгенівні вже під шістдесят, а доньці Настусі тридцять три. Настя заміжня, і в неї вже підростають дві дівчинки. Перша внучка з’явилася вісім років тому, якраз через рік після весілля.
Мати тоді тільки зітхнула, але додала солідну суму, щоб молоді могли влізти в ту іпотеку. Правда, настояла, щоб у договорі все чин по чину прописали: скільки грошей було саме від дружини.
— Бо я в зяті відразу щось непевне відчула, — пояснює Лідія Євгенівна. — І бачте, як воно — не помилилася.
Коли вперше чекали на дитину, родина доньки жила, м’яко кажучи, сутужно. Зять Віктор, звісно, на роботу ходить, але зорі з неба не хапає і, мабуть, уже ніколи не вхопить.
Він із тих людей, знаєте, кому «аби день до вечора». На роботі його все влаштовує: платять якусь середню зарплату — і йому того досить. Робити кар’єру чи шукати щось грошовите він і не думає.
— Мені тут зручно, — торочив він тоді, коли теща нишком сувала Насті гроші на підгузки, бо їм не вистачало. — Поруч із домом, колектив душевний, чого ще треба?
— Зате, мамо, він батько золотий! — кидалася Настя на захист чоловіка. — Він донечку просто обожнює, з рук не спускає: і погуляє, і нагодує, і спати вкладе…
Згодом Настя вийшла на роботу, і наче життя почало налагоджуватися — і копійка зайва з’явилася, і настрій став кращим.
Тільки-но Лідія Євгенівна хотіла з полегшенням видихнути, як побачила в Настусі під светриком кругленький животик. Побачила — і серце в п’яти втекло.
— Навіщо? — питаю. — Невже забули, як на воді та хлібі сиділи, коли на елементарні речі грошей не мали?
— Мамо, Вітя хоче сина. Дуже. Каже, дівчинка у нас уже є, треба їй братика. Ну як я йому відмовлю? Вітя ж такий чудовий тато.
Три роки тому в їхній сім’ї з’явилося ще одне немовля — знову дівчинка. Знову декрет, знову радісні звіти доньки, що вони вклали всі свої накопичення в кредит за житло і їм «стало легше». На скільки там легше — на три гривні?
Лідія Євгенівна знову почала тягати старшій онуці йогурти та фрукти, бо в молодих вічно порожньо, а донька з вдячністю приймала мамині перекази — то дві тисячі, то п’ять, а на свята й більше.
— А «чудовий батько» все так само купатиме та вкладатиме, — усміхається гірко Лідія Євгенівна. — Замість того щоб піти й заробити зайву копійку. Бо бачте, якщо він візьме підробіток, то буде втомлюватися і зовсім не бачитиме своїх «дівчаток».
А нещодавно прийшов додому і видав: у його однокласника дружина днями третю дитину народила. Теж після двох дівчат — і нарешті хлопець!
— Він такий щасливий, син у нього! Уявляєш, син! — зять розповідав це Насті з очима, що аж світилися. — А в них же середній донечці всього два роки. Молодець жінка, поважила чоловіка, не злякалася труднощів.
— Еге ж, не злякалася, — хмикає Лідія Євгенівна. — У того однокласника, як виявилося, свій бізнес, велика квартира і дача під містом. І дружина між тими декретами на роботу навіть не поривалася — їм і так на все вистачає. Порівняв, як кажуть, грішне з праведним.
Але з того дня зять як заведений став: хочу сина, зараз саме час, дівчата вже підросли, будуть мамі помагати немовля глядіти.
— А якщо не братик, а знову сестричка? — сміється подруга. — Невже твій зять навіть думки такої не допускає? І що тоді? Народжуватимуть до переможного кінця?
Лідія Євгенівна теж це питання зятю поставила, а ще спитала, нащо йому так затято той син здався.
— Син — це ж спадкоємець! — гордо заявив Віктор. — А то одні дівки. Хто ж прізвище наше далі понесе? Дівчата заміж підуть, прізвища змінять. Та й кожен чоловік хоче сина, це в крові.
Лідія Євгенівна сперечатися не стала, за неї це робила Настя. Вона намагалася достукатися до його розуму: за що жити, де всім тулитися в тій двокімнатці, а якщо знову дівчинка?
— Я просто відчуваю, — відрізав зять. — Цього разу точно буде хлопець.
Настя, з якою мати поговорила тет-а-тет, зізналася: сили її закінчуються. Вона вже хоче на роботу, хоче відчувати себе людиною, а не просто машиною для економії кожної копійки.
Але Віктор не відступає. Уже пів року тільки про це й мова, у хаті почалися скандали та натяки, що Настя його розчаровує.
— Може, мамо, вже згодитися, щоб мир у хаті був? — якось зітхнула донька. — Він мені днями заявив: якщо чоловік не отримує бажаного від дружини, він усе одно своє візьме, але вже від іншої. Я розлучатися не хочу, у мене ж двоє дітей від нього.
У Лідії Євгенівни аж мову відібрало.
Вона тепер тільки й думає, що донька, мабуть, уже знову чекає на дитину, просто боїться сказати, щоб мати не кричала.
— А я все одно кричала, — хитає головою жінка. — І попередила: хто б там у них не з’явився — я вмиваю руки. І якщо Вітюша піде шукати своє «бажане» на стороні, то нехай Настя на мене не розраховує.
До себе не прийму і помагати не буду. Що то за дикість — народжувати спадкоємця, коли батько в спадок може лишити тільки борги за тісні метри в кредиті?
Отак воно іноді буває: людина живе мріями про «продовження роду», зовсім забуваючи, що справжня чоловіча сила — це здатність забезпечити спокій і добробут тих, хто вже поруч.
А як ви вважаєте, чи варто ставити мир у родині в залежність від виконання таких от егоїстичних забаганок?
