Люся Петрівна була жінкою з сильним характером, родом з невеличкого села на Західній Україні. Життя навчило її бути твердою і не розраховувати на легкі шляхи.
Чоловік Олексій пішов з життя рано, залишивши Люсю з двома дітьми — сином Василем і донькою Марічкою. Виростити їх самій було нелегко, але Люся не з тих, хто опускає руки. Вона вирішила, що краще поїде на заробітки, ніж буде сидіти вдома, чекаючи, коли діти самі встануть на ноги.
Спочатку їздила до Польщі на сезонні роботи, потім, завдяки знайомим, перебралася в Італію. Люди в селі дивувалися, яка Люся Петрівна працьовита, з ранку до ночі на ногах, ніби не одна вона працює, а ціла бригада.
А Василь з Марічкою лише знали, що мама шле гроші. Люся ж усе відкладала: то на нову хату, то на ремонт, а потім на машину для Василя. І хоч працювала важко, але не зупинялася, бо хотіла забезпечити дітей всім найкращим.
Коли нарешті повернулася додому, зібравши достатньо грошей, одразу купила будинок, який давно мріяла придбати. Дім був просторий, з великим подвір’ям, де можна було вирощувати городину й тримати худобу.
Але ось біда, діти, які весь час були на утриманні мами, не поспішали братися за роботу. Люся Петрівна думала, що як тільки в них з’явиться власний дім, вони почнуть працювати, але де там! Хата стояла пусткою, бо Василь з Марічкою не мали ані бажання, ані натхнення щось робити.
«Ну, нічого, — подумала Люся, — ще зароблю, зроблю ремонт, а там вони вже точно зміняться». І знову поїхала на заробітки. Цього разу працювала ще більше, відкладала кожну копійку.
Ночами мріяла, як повернеться додому і зробить у хаті такий ремонт, що всі сусіди позаздрять. Вже бачила перед собою нові меблі, плитку у ванній, кухню з сучасною технікою.
Коли повернулася додому через три роки, знову з грошима, її чекало розчарування. Василь і Марічка жили так, ніби нічого не змінилося. У хаті — пил, стіни обдерті, двір запущений. Ні, це був не дім, а руїна, що чекала на господарку.
Люся Петрівна взялася за ремонт сама. Найняла робітників, закупила матеріали, почала працювати. Василь і Марічка дивилися на це все з диваном під боком, але й пальцем не ворухнули.
Мати тягнула все на собі, сподіваючись, що хоча б зараз вони зрозуміють: без праці нічого не буває. Але марно — діти звикли, що за них все робить мама.
Минуло кілька місяців, і ремонт був закінчений. Будинок став справжньою перлиною села: нові вікна, блискуча підлога, меблі, яких навіть у місті не знайдеш.
Але це мало цікавило Василя і Марічку. Люся зрозуміла, що створила комфорт не для них, а для себе. Бо вони так і не стали тими, на кого вона сподівалася. Жили, як і раніше, чекали лише того, що їм принесуть на тарілочці, і нічого не робили самі.
На свято, коли сусіди прийшли подивитися на новий дім, один із них запитав Люсю: «А чого ж діти не допомагали?» Вона сумно посміхнулася і відповіла: «Бо звикли, що все їм на блюдечку. Думають, що так буде завжди. Але я вже втомилася. Мабуть, час їм зрозуміти, що життя — це не тільки подарунки, а й робота».
Люся Петрівна вирішила, що більше не буде тягнути на собі цей тягар. Вона ще поїде за кордон, але тепер вже не для того, щоб заробити на дітей, а для себе.
Вона заслужила на спокій і трохи радості, на те, щоб пожити для себе, а не для інших. А Василь з Марічкою? Хай самі навчаться жити. Бо поки вони чекають від життя подарунків, вона знає, що все треба добувати важкою працею.
