Ти ж її навіть не здаєш! – вигукує мама в серцях, – Живеш у чоловіка, квартира стоїть порожня. Тобі вона зараз, загалом, навіть не потрібна!
Мені 34 роки, з яких я 5 років уже заміжня, живу в чоловіка, сиджу в декреті, доньці 2 з невеликим. А йдеться про мою квартиру. І про мамині проблеми з сім’єю мого брата.
Арсеній – брат мені по матері, йому зараз 29 років і зʼявився він від маминого другого шлюбу. Сімейний цар і Бог – так він ріс, хоча мама і вважає інакше.
— Борис тебе прийняв, любив, як рідну! – каже вона про мого покійного вже вітчима.
Ага, в дупу цілував, годував-поїв. Нічого, що ми жили на дуже щедрі аліменти мого батька, який після розлучення з мамою поїхав працювати в Нідерланди?
— Поклади, не твоє, постав, упустиш, іди у свою кімнату, безрука! – це мої перші спогади про вітчима.
А мама бігала перед ним навшпиньках як могла. І навіть бабуся по мамі мене не захищала:
— Дівчинка повинна рости помічницею мамі! – повчально повідомляла мені бабуся, – Розумієш? Ти – майбутня господиня, тому тобі ж на користь піде те, що ти все вмієш робити по дому.
На користь. І закиди, що я дармоїдка, яку доводиться тягнути другому чоловікові матері, мабуть, теж були для мого ж блага. Зате Арсен ні в чому відмови не знав: синочок, спадкоємець!
Майбутній батько “спадкоємця” років за 6 після того, як мама вийшла за нього, почав дедалі частіше прикладатися до пляшечки і дедалі рідше – працювати. Це я зараз розумію, скільки надсилав батько на моє утримання, а тоді просто прикро було: чому мама чіпляється за Бориса і чим їй не догодила я?
Школу закінчила і з’їхала в гуртожиток. Тоді тільки і з батьком побачилася, і жити почала нормально: гроші тепер тато передавав мені безпосередньо. У мами я намагалася бувати якомога рідше.
До закінчення інституту батько мені подарував однокімнатну квартиру, щоправда, купив він її в моєму рідному місті, тож довелося повертатися і шукати роботу вже там.
— Нічого, – сказав батько, – Тернопіль – велике місто, квартира від матері далеко, набридати вона тобі не буде.
І не набридала. Їй було глибоко паралельно, як живе її старша донька. Вітчим пішов з життя, коли мені було 24 роки, а Арсеній тільки-тільки вступив до інституту. Ось тоді про мене згадали.
— А на що його вчити? – плакала мама, яка приїхала вперше до мене, – Він же на платному, у мене грошей немає.
Я вислухала, покивала, запропонувала Арсенію піти працювати, ну логічно ж: немає грошей вчитися – працюй і спробуй знову вступити вже на бюджет.
— Ти що, – замахала мама руками, – Ти здобула освіту, а брат твій чим гірший?
— Я вчилася на бюджеті, – кажу, – А не вступила б, то ти б стала мене на платному вчити?
— Стала б, – не моргнувши оком повідомила мама, – Мені обидві мої дитини однаково дорогі, а Борис так тебе любив, так любив…
Я не стала переконувати маму в її ідеальній картинці: “Святий Борис, який приймає її дочку від першого шлюбу”. Мама знову з’явилася, через тиждень. З “слушною”, за її словами, пропозицією.
— Повертайся додому! Разом легше просочитися і прожити. Твоя кімната на тебе чекає. А цю квартиру здамо і вивчимо Арсюшу.
— Мамо, – кажу, – у мене немає в тій квартирі “своєї” кімнати. Вітчим залишив її тобі і своєму синові. А в мене є моя квартира, з якої я нікуди не піду.
Справді, на біса мені це треба? Вчити Арсюшу-лоботряса? Разом легше прожити? Чудова казочка. Годувати Арсюшу легше. Мені йшов 25-й рік і я вже 7 років не жила з матір’ю і братом під одним дахом.
— Ну ти ж можеш допомогти матері! – мама навіть руки заломила в театральному жесті, – Рідній матері! І рідному братові!
— А я вже допомагала, – кажу, – усе дитинство. Відтоді, як ти заміж вийшла. І аліменти, які ти отримувала на мене, а витрачала на Арсенія і чоловіка – теж були моєю допомогою.
З матір’ю ми тоді посварилися на чому світ стоїть. Не спілкувалися кілька років. Навіть, коли я заміж виходила, почула від мами по телефону:
— А мені байдуже до твого життя, як тобі не було байдуже до мого і мого сина.
Ну ні, так ні. Я перейшла у квартиру до чоловіка. Потім зʼявилася донька, яку мама бачила кілька разів: біля поліклініки випадково і в дитячому магазині, куди вона прийшла з Арсенієм і його дружиною яка в положенні обирати візочок майбутньому онукові. Так я дізналася, що брат одружений.
І ось явище: на нашій із чоловіком кухні сидить моя мама і просить пустити брата з дружиною до моєї квартири, оскільки я там не живу і навіть не здаю квартирантам.
— Я не можу з нею жити! – переконує мене мама в тому, що невістка її гнобить, а ненаглядний Арсюша заступатися за матір відмовляється, мотивуючи тим, що в нього є у власності половина квартири, – Я туди піду!
Мій чоловік нерозуміло дивиться на жінку, яка є його тещею: який сюрприз, нарешті познайомилися! А жінка все говорить, говорить.
— Мамо, – перериваю я, – а що заважає тобі й Арсенію продати трикімнатну квартиру й купити по однокімнатній?
— Вони не хочуть в однокімнатну! А за двокімнатну чим платити? – пояснює мама, – Невістка в положенні знову ходить. Куди їм чотирьом в однокімнатну? Тісно, грошей немає, а в тебе квартира пропадає…
Тобто, мені пропонують віддати мою квартиру мамі, щоб Арсеній спокійно жив у трикімнатній квартирі зі своїм зростаючим сімейством? Нічого нового. Усе той самий сценарій: намагатися розв’язати свої проблеми за мій рахунок.
Поки я думаю, на виручку приходить чоловік:
— Світлано Тимофіївно, – каже чоловік новопридбаній тещі, – а ми якраз сказати хотіли, що Настя теж ще дитинку чекає! Тож із декрету ми не вийдемо, а на квартиру я вже знайшов орендарів. Жити ж нам на щось треба.
Мама дивиться на мене, потім на зятя, потім знову на мене і раптом видає:
— Залетіла, от зараза, спеціально, аби матері не допомогти!
Мама покидала нашу квартиру під мій істеричний регіт. Повернувся чоловік, подав мені води, помовчав, тримаючи за руку.
— Брехати недобре, – посміхаюся чоловікові сумно.
— А я не брехав, – незворушно відповідає, – я просто видав бажане за дійсне. А що, ми не сім’я чи що? Чому в нас не може раптом бути ще одна дитина? Подумаєш, не зараз, так у перспективі.
“Перспектива” підтвердилася через півтора місяця після цієї розмови. Не чекали, не гадали, вживали заходів, а ось поди ж ти! Думка матеріальна. А квартиру тепер ми реально плануємо здати.
