Настуся лежала в ліжку й прислухалася, як чоловік і свекор збираються на роботу. Відчула, що Тимофій зайшов до спальні, і розплющила очі. Він присів поруч, ніжно поцілував:
— Настю, ми з батьком пішли. О першій прибіжимо на обід. — І, усміхнувшись, додав: — Готуйся!
Дівчина подивилася йому вслід і важко зітхнула. Ось і закінчився медовий місяць. Тепер цілий рік доведеться жити з його батьками, поки Тимофій не добудує свій дім поруч.
Будинок у свекра великий, на два поверхи, але все в них якось не по-людськи. Навіть помічниці по господарству немає. Живуть заможно, а все роблять самі: і прибирають, і обіди варять.
У батьків Насті була звичайна чотирикімнатна квартира, зате там завжди була хатня робітниця. Мама Настусі грала — та й зараз грає — в обласному театрі, батько тримає адвокатську контору.
Обоє вважають себе нащадками ледь не шляхетських родів. Настуся в школі та інституті боялася про це й заїкнутися — засміяли б, — але вдома все було «як у кращих будинках». Навіть коли грошей бракувало.
Власної машини в них ніколи не було, а тут — і в свекра авто, і в Тимофія. Мама так мріяла, щоб донька вийшла за хлопця з інтелігентної родини й усе життя, як і вона сама, не торкалася б каструль…
«А я ж Тимофійчика люблю! — подумала Настя, і на обличчі з’явилася ніжна усмішка. — У них там своя ферма, вони там і працюють. Добре хоч, свекрухи вдома немає, поїхала кудись, аж завтра повернеться. Ой, лишенько, мені ж на першу годину обід треба приготувати!»
Вона швидко привела себе до ладу й побігла на кухню. П’ючи каву, з острахом розглядала вміст величезного холодильника.
«Так, м’ясо є… овочі теж… Що ж його придумати?» — почала згадувати, що в неї найкраще виходить, але нічого не згадала. Колись вони тут їли плов, дуже смачний був. «Приготую і я плов», — вирішила Настя.
Відкрила ноутбук, знайшла рецепт. Нічого складного! Дістала з морозилки шматок м’яса. А воно мерзле, наче камінь. Як його різати? Може, в мікрохвильовку запхнути?
Знаєте, виявилося, що все не так просто, як пишуть в інтернеті, і далеко не так красиво, як на картинках. Ближче до обіду в казанку булькала якась каша, зовсім не апетитна на вигляд.
Спробувала — а воно несолоне і м’ясо гумове. Додала солі, хай ще повариться. Поки час був, накришила огірків.
Ось і чоловік із батьком прийшли. Поставила перед ними тарілки з оцим своїм «пловом». Ті переглянулися, але змовчали, почали їсти. По хмурих обличчях було видно: не до смаку їм така вечеря, їдять тільки щоб не образити.
Тимофій не витримав першим — дістав із холодильника ковбасу, і вони з батьком заходилися нею закушувати ту кашу. Настя, опустивши голову, пішла в спальню. Невдовзі зайшов чоловік, обійняв її:
— Настю, чого ти така сумна?
— Я зовсім не вмію готувати, — у дівчини на очах забриніли сльози. — У нас вдома все робила тітка Валя…
— Перестань плакати! Ми ж тільки-но почали спільне життя. Мама повернеться — навчить, — він ніжно поцілував її. — Ладно, ми побігли. Нагодуй там Джека і Ваську!
Тимофій пішов, а Настусі в голову лізли зовсім похмурі думки. Завтра повернеться свекруха. Подруги про таких матерів чоловіків такого нарозповідали… «Моя мене точно загризе», — думала дівчина.
Пішла на кухню, насипала в котячу миску свого плову:
— Киць-киць!
Підійшов кіт Василь, понюхав і з гордим виглядом відвернувся. Навіть коту не сподобалося! Стало зовсім прикро. Взяла каструлю з рештками й вийшла у двір. Пес Джек одразу закрутив хвостом. Настя вивалила йому все, і той з апетитом почав поглинати те вариво.
— Джек, хоч тобі одному сподобалося, — усміхнулася дівчина й погладила його по холці. — Зараз водички тобі свіжої наллю.
Тут до сусідньої порожньої ділянки під’їхала велика машина з краном. Почали розвантажувати якісь величезні блоки, і командував цим її Тимофій. Побачивши дружину, радісно кинувся до неї:
— Настю, починаємо наш дім будувати! Через рік уже у своєму житимемо! — І тут же додав: — Ти збери там пакунок. На кухні за холодильником пляшки стоять, поклади дві. І закуски якоїсь. Не мудруй, що в холодильнику знайдеш — те й клади.
Розвантажили все, забрали пакунок і поїхали. А в Насті на душі ставало все важче. Зовсім не так вона уявляла собі заміжжя. Їй здавалося, що сімейне життя — це суцільний медовий місяць. А тепер що? «Принеси, подай, звари…»
Всі чимось зайняті, а вона? Зітхнула, пішла в магазин по ковбасу — бо ту, що була, чоловіки з’їли.
Прийшла додому, почала робити бутерброди. Глянула у вікно на город — а там же огірочки свої, зелень, полуниця. Назбирала всього свіженького.
Прийшли чоловіки. Тимофій дістав із пакета трилітрову банку:
— Настю, це вершки справжні, сільські. З полуницею — ото смакота!
Дівчина знову лише спостерігала, як вони їдять. Бутерброди їм, бачте, не такі — ковбасу вона купила без жиру, а треба було, певно, саму жирну. Вершки з батоном наминають…
«Як у цій родині все не так. У нас обіди — то ціла церемонія, а тут — прийшли, поїли, що під руку підвернулося. Ой, завтра ж свекруха буде!»
І от Валентина повернулася. Глянула на зажурену невістку:
— Як справи, Настю? Чого така хмура? Чи, може, мужики ображають?
Свекруха, не чекаючи відповіді, зазирнула в холодильник, побачила куплену ковбасу, похитала головою:
— Наших чоловіків на кухню хоч не пускай.
— Мамо, це я ковбасу купила…
— І я про це ж. Добре, може, Джек з’їсть, — схвально посміхнулася свекруха. — Ходи, покажу тобі наше господарство.
Спустилися вони в підвал — а там прохолода й справжні скарби: ряди баночок, пакунки, домашні ковбаси. На всьому підписи, дати. Взяли кілька банок і піднялися в комірчину з великим морозильником.
— М’ясо тут. У холодильнику на кухні тримаємо тільки те, що на сьогодні-завтра, — пояснила Валентина, дістаючи курку. — Зараз щось смачненьке зготуємо.
Свекруха почала керувати процесом ненав’язливо:
— Ти починай готувати курку з овочами он у тій глибокій сковорідці. Олія в пляшці. Я поки вмиюсь. А ти набери в коморі овочів: цибульки, моркви, перцю — що знайдеш.
За пів години Валентина вийшла з ванної, зазирнула в кухню:
— Овочі вже нарізала? Молодець! Підсмаж їх у цій сковорідці, а шматочки курки переверни. Піду поки волосся підсушу.
Так, між справами, Валентина все пояснювала й показувала. А в кінці кудись зовсім зникла, залишивши Настю саму. Курятина вийшла дивовижна! Зайшли чоловіки, одразу за стіл:
— А де Валентина? — спитав свекор.
— Десь пішла.
Поставила перед ними тарілки. Ті як почали наминати! Настя дивилася на них і вперше радісно всміхалася. «Як вони некультурно їдять ту курку, — згадала, як батьки орудували ножем та виделкою, — але ж як із ними легко й просто!»
Тут зайшла свекруха, присіла поруч із чоловіком:
— Ану, дорогий, згадай, яке в нас цієї суботи свято!
— Це… О! У нас же срібне весілля!
— Отож. Субота вже післязавтра. Тому ми з Настусею завтра поїдемо мені щось із одежі купувати, а ви з сином готуйтеся. Всіх родичів попередьте! До сватів ми самі заїдемо.
Машин у нових родичів виявилося аж три. На третій Валентина з невісткою і поїхали до міста.
— Настю, де тут у вас найкращий магазин? — спитала свекруха.
— Там дуже дорого, мамо.
— Нічого. На срібне весілля маю виглядати як королева.
Зайшли. Ціни там, звісно, захмарні. Почалася примірка. Одна сукня, друга, третя…
— Ні, — рішуче казала невістка.
— Настю, а що не так?
— Мамо, давайте ось це приміряємо!
Валентина вийшла з примірочної, і Настя впевнено кивнула:
— Ось це ідеально! Але до нього треба туфлі на підборах.
— Та я на підборах ніколи й не ходила.
— Навчу!
Валентина наче в юність повернулася. Тоді так хотілося бути гарною, та грошей не було, а зараз — і кошти є, і порадниця надійна. Нарешті й туфлі підібрали. Задоволена свекруха хитро всміхнулася:
— Настю, давай і тобі сукню з туфлями купимо.
— Та в мене є… — дівчина аж розгубилася. — Весільні лишилися.
— Зайва ніколи не завадить.
До батьків Настусі потрапили вже надвечір.
— Мамо! — кинулася дівчина до матері.
— Здрастуй, доню! — А потім: — Добридень, свахо! Проходьте!
Настя забігла до кімнати:
— Привіт, тату!
— Дивлюся, ти аж сіяєш! — зрадів батько. — Я думав, тобі, принцесі, сільське життя за день набридне.
— Все гаразд, татусю!
— А як свекруха? Не ображає?
Настя приклала палець до губ:
— Тату, ми з нею разом приїхали.
Коли перші емоції вщухли, сіли пити чай. Батьки з подивом помічали, якими теплими поглядами обмінюються донька зі свекрухою. Після того, як господарі отримали запрошення на срібне весілля й провели гостей, вони розгублено перезирнулися.
— Подумати тільки, — мовила мама Насті. — Наша донька живе в селі й почувається щасливою.
— Дорога, але ж це чудово! Ми ж завжди хотіли для неї щастя.
— Навіть уявити не можу, як вона там дає собі раду?
— Завтра поїдемо до сватів і все побачимо.
— Ой, мені ж треба красу навести! — сплеснула руками мати. — Маю бути там найкрасивішою свахою! — І вона чимдуж побігла до дзеркала.
Знаєте, кажуть у народі: «Не місце прикрашає людину, а людина — місце», і часто наше щастя ховається зовсім не в порцелянових сервізах чи шляхетних манерах, а в щирому слові та вмінні знайти спільну мову там, де її найменше очікуєш. Буває, що «страшна свекруха» стає найкращою подругою, а сільська курка смакує краще за ресторанні делікатеси, якщо готувати її з любов’ю.
